— Він у надійних руках. Наразі йому необхідно розвіятися.

«Ну, от все і почалося», — подумав про себе Пророк. Та його думки ніхто не зауважив.

— Здається мені, мій вірний колего, що Ви перегинаєте палку, — сказала вона після паузи, маючи на увазі той предмет, який незадовго до цього несподівано полетів її онукові у голову.

— Анітрохи, — незворушно промовив старійшина. — Необхідно бути більш суворим з Дитям Зеленоводдя, інакше він усе це сприйматиме несерйозно, як чарівну казку, героєм якої він став. На мою думку, вельмишановна Данелліно, його варто було б узяти на найближче протистояння.

— Ні! — категорично відрізала вона.

— Він зможе там швидше розкритися, зустрітися віч-на-віч з тебердами і зрозуміти жахливу реальність ситуації… — швидко і переконливо заговорив старійшина.

— Ні, — коротко і впевнено заперечила Хранителька.

— Але це ж абсурд: розблоковувати його у лабораторних умовах і…

— Я сказала — ні! Достатньо того, що я його щойно відпустила на прогулянку, де він зможе познайомитися з нашим світом у «не лабораторних» умовах, — підвищивши тон, відкарбувала Данелліна Абсолютна і різко встала з крісла.

Старійшина теж встав, низько схиливши голову і притиснувши руки до грудей.

— Не смію більше наполягати.

— Нам не уникнути непередбачуваних проблем з тими жахливими енергетичними вампірами. Маркус Великий повинен залишатися нашою секретною зброєю до кінця. Він — останній аргумент проти тебердів. Вони не повинні дізнатися про нього раніше, ніж це буде необхідно, — додала Хранителька.

— Я дуже добре розумію Ваші глибокі родинні почуття, але…

— Так, я не бажаю його загибелі. Та Вам цього не збагнути, — сумно вимовила бабця Дана, і в кутиках її очей зрадницьки заблищали сльози.

— Дарма Ви так кажете, моя Хранителько. Все ж таки я… Але прошу мені вибачити, — і старий розчинився у повітрі, певно передумавши продовжувати цю розмову.

Данелліна Абсолютна змахнула рукою краплину, що сповзала по її щоці, і змусила себе усміхнутися Мудрому Пророкові, який протягом усієї розмови не випустив ані пари з вуст.

«Пам'ятай про нашу угоду!» — бриніло у вухах Марка. Коли він розплющив очі, то побачив, що стоїть на одному з ярусів міста, де його вже чекав Ілля з величним білим і до того ж крилатим конем. «Супер! — подумав Марк. — Ми будемо літати на справжньому пегасі!»

— Ілля! — радісно вигукнув Маркус Великий і побіг назустріч другу.

— Привіт, Марку! — весело підморгнув йому Ілларіус. — Ти не в курсі, що я тут роблю? Знаєш, відтоді як я з тобою познайомився, зі мною відбуваються дивні речі: то я пригадую якісь події і моменти, що зі мною не траплялися, то я опиняюся у таких місцях, як-от зараз, і не знаю, що я маю робити?

Марк розсміявся.

— А я тобі скажу, що ми будемо робити.

— Ну?! Тільки на тебе вся надія! — із властивим йому гумором підкреслив Ілларіус.

— Нам дозволили проїхатися Зеленоводдям і, схоже, на цьому чудовому пегасі. Тобто мені можна поїхати і подивитися усе, що я захочу. — Маркус погладив білосніжного коня по гриві. Той закивав йому головою.

— Так я й думав, коли побачив цього єдиного в Альфі летиконя. Це дуже рідкісна порода коней, у природі вони вже не зустрічаються. Їх тримають тільки у деяких містах, а Цезар — символ нашого мегаполіса.

— Справді, я бачив його статую у піраміді Мудрого Пророка. Як, ти кажеш, його звати? — перепитав Ілларіуса неабияк здивований Марк.

— Цезар, — відмахнувся Ілля, зацікавлений інформацією, яку видав Маркус. — А ти вже бачив Мудрого Пророка?

Але той, ніби не почувши запитання Ілларіуса, вирячив очі на коня і подумав, що, мабуть, у цьому світі він таки буде мати ще не одну нагоду глибоко здивуватися.

— Ілля, ти ж мені казав, що кожен, окрім мене, хто потрапить у діру Вічності, буде розпилений там назавжди?!

— Двісті процентів! — авторитетно заявив друг.

— У мене на Землі був песик, якого я назвав Цезар. І саме через нього я опинився тут. Вловлюєш хід моїх думок?

— Ти думаєш, що цей летикінь — твій друг звідти?

Маркус невпевнено похитав головою.

— Правильно думаєш, друже! Напевно, це він! — байдуже відповів Ілларіус. — Ну, може, не зовсім він, а ілюзія його особи чи характеру, розумієш. Можливо, є ще один прохід на Землю. Більш безпечний, але надзвичайно засекречений… — поділився своїми здогадами Ілля.

Марк відразу згадав про чудо-басейн, але вирішив ліпше про це не розповідати.

— А зрештою, це така нудота, — позіхнув Ілля і запропонував: — Краще давай я тебе познайомлю з моїм одним старим другом. Він, правда, живе не у місті, а в лісі… — і, не дочекавшись відповіді, став залізати на летиконя-перевертня. Марк не заперечував.

Вони здійнялися у повітря. Марк був заінтригований таким нетрадиційним способом пересування. Від помахів крил Цезаря у вухах стояв такий свист і шум, що якби хлопці хотіли поговорити уголос, то не почули б один одного. Тому телепатичний спосіб спілкування був дуже доречним.

— Ілларіусе, але ж ти казав, що на Зеленоводді ніхто не втручається у дику природу! — пригадав Маркус.

— А ніхто й не втручається, — пояснив Ілля, — мій друг — відлюдник, як і усі гноми.

— Гноми — відлюдники? — неабияк здивувався Марк.

— А ти цього ще не знаєш? — теж був вражений друг. — Усі гноми, що входять до Ради старійшин, раніше жили у лісах. Більшість із них володіють даром передбачення, тому із вторгненням тебердів Мудрий Пророк — найстаріший, як ти вже зрозумів, і наймудріший серед гномів — попросив їх про допомогу. Відтоді вони з'явилися в Альфі, Омезі, Беті й інших мегаполісах нашого континенту.

— Чому ж не запросили твого друга? — запитав Марк.

— Тлустика? — засміявся Ілларіус. — Ти жартуєш?! Таж він іще зовсім дитина — йому всього 200 років. Ну, може, раптом 300, — завагався він. — А пророками стають десь у 700–800 років.

— Тобто, за земними мірками, твоєму Тлустикові від 100 до 150 років, і він ще малий? — перепитав Марк і зауважив: — На Землі, на жаль, так довго не живуть.

— Чому? — поцікавився Ілларіус.

— Не знаю. До ста років доживають уже зовсім старі, сиві і хворі люди.

— Хворі? А чому їх не лікують імпульсом цирконіта? — здивовано запитав Ілля.

— Я точно не знаю, але мені здається, що на Землі немає таких кристалів або їх просто ще не відкрили, — пояснив Марк.

— A-а… Тоді все зрозуміло. На Зеленоводді у сиву давнину теж не були відомі цирконіти, і континентальці помирали від різних хвороб. А коли згодом відкрили ці кристали з їх чудодійними властивостями і необмеженою енергією, розвиток цивілізації пішов семимильними кроками…

— Слухай, а ота золота споруда у вигляді ліри — це що? — запитав Марк, помітивши гігантський музичний інструмент із жовтого металу, що вилискував на сонці посеред поля.

— A-а… Правда, гарно?! — із задоволенням запитав Ілларіус і пояснив: — Це всесвітня академія мистецтв. Там вчаться найбільш обдаровані діти Зеленоводдя пророкуванню, фантазуванню, навіюванню. Ну, і звичайно ж, музичним наукам, літературі, живопису… З кожним роком там збільшується кількість нових напрямів.

— От би й нас у ліцеї вчили такій дурні! — захоплено вигукнув Марк.

— «Дурні»?! Ти глибоко помиляєшся, Марку. І ти у цьому ще переконаєшся.

— Можливо, — забрав свої слова назад Маркус Великий і запитав: — То ти, напевно, теж там навчаєшся?

— Хм, — трохи образився Ілларіус Непереможний. — Я вже вивчився: у мене 5-й, найвищий ступінь спеціаліста з гіпнозу.

— Ну, ти даєш! — із щирим захопленням сказав Марк.

— А ти як думав! — гордо підтвердив Ілля.

Цезар став поволі опускатися нижче, і перед хлопцями відкрився чудовий пейзаж зі скелями, біля підніжжя яких розкинувся старий синьо-зелений густий ліс.

— Ми вже майже на місці, — повідомив Ілля. — Тлустик живе недалеко від Межі у Червоному секторі.

— А що таке Межа?

— Межа — це кордон між живим Зеленоводдям і пустелею, яку створили теберди, — відповів Ілларіус. — О, нам туди, — він показав пальцем на велике дерево із товстенним покрученим стовбуром, що схилилося над кришталево чистим лісовим озером, у якому плавали різнобарвні чудо-рибки.