І Маркові відразу стало так добре і затишно у цьому зовсім незнайомому світі, який йому нав'язували. Маркові вмить закортіло пригорнутися до неї так, ніби він не бачив її цілий рік!

Тут один член ради встав і урочисто відрекомендував усіх, обвівши шанобливим жестом руки і схиливши голову:

— Перед вами Рада старійшин Зеленоводдя і її Голова — Данелліна Абсолютна, Хранителька Зеленоводдя.

— Бабця Дана! — радісно скрикнув Марк і хотів кинутися до неї, та вона міцно стисла його плече своєю рукою.

Марк закляк.

Не можна сказати, що Ілларіус був дуже здивований реплікою Марка.

— Юначе, — почувся голос старця у срібній мантії, який Зійшов з підвищення і став ближче до хлопців. Він звертався до Ілларіуса. — Рада старійшин Зеленоводдя висловлює Вам подяку за неоціненну послугу, що полягала у допомозі Маркусові Великому добратися до Альфи. За це Вас достроково переведено із Альфійської льотної школи у Світову академію телепортації.

У Ілларіуса від несподіванки аж щелепа відвисла.

— До навчання Ви мусите приступити негайно, — додав старець. Він ближче підійшов до Ілларіуса і почепив йому на шию сріблястий ланцюжок із лимонно-жовтим кристалом.

— Я теж дуже вдячний за таку честь і шану. Але, на мій сором, перш ніж я допоміг Маркусові Великому долетіти до нашого мегаполіса, він сам врятував мені життя, коли я мало не втопився у річці на краю Червоного сектора, — винувато зізнався Ілларіус.

Усі присутні посміхнулися після його слів, ніби їм усе було відомо, а старець незворушно промовив:

— У Вас буде ще не один шанс йому віддячити.

— Отже, ми не дарма скерували Вас до академії. Тож поспішайте, Вас проведуть гноми, — сказав хтось із старійшин.

У залі знову з'явилися знайомі маленькі чоловічки і запросили Ілларіуса пройти з ними. Він встав, розкланявся і пішов до велетенських інкрустованих дверей, через які вони прийшли.

— Маркусе Великий! — старець вклонився, розвівши руки. — У ситуації, що склалася, ми не маємо права на довгі знайомства і вступні слова. Я думаю, ніхто не заперечуватиме, якщо я відразу перейду до суті справи, — він поглянув на старійшин, які сиділи незворушно, і продовжив: — Нам усім, окрім Вас одного, добре відоме пророцтво про вашу доленосну місію. Однак, на мій погляд, а я побачив за своє існування чимало… — погоджуючись, хранителі закивали головами. — Так ось, ми вважаємо, що часу у нас значно менше, аніж нам хотілося б, а Вам необхідно, щоб розкрити і проявити свої приховані неординарні таланти. Тому у Вашому розпорядженні тільки відкоригований час, який нам вдалося шляхом неймовірних зусиль вихопити із простору.

Марк благально глянув на бабусю. Його лякав цей зморшкуватий старий, що наголошував на кожному своєму слові, ніби карбував монету. Старець у той момент глянув з-під брів на Хранительку і строго вимовив:

— А родинні зв’язки Вам у цьому не дуже допоможуть!

Маркові раптом стало страшно.

«М-гу, аякже!» — дуже тихо подумала бабця, та Марк все одно це почув. — «Напевно, я не кину своє дитя у пащу…», але тут вона подивилася на онука і зрозуміла, що він усе чує.

— Прошу мені вибачити моє зухвальство, але я не дозволю називати наші з бабусею стосунки таким холодним виразом «родинні зв'язки»! — запально, але твердо вимовив Марк несподівано сам для себе.

Бабуся несхвально захитала головою, а старійшини вдали, ніби нічого не чули. І тільки суворий старець обернувся, ідучи до свого кришталевого крісла. Він затримав на Маркові пронизливий багатозначний погляд. Погляд, який Марк назавжди запам'ятає.

— Я дякую Раді старійшин за мудре рішення і вважаю закінченим наше обговорення, — звернулася Данелліна Абсолютна до присутніх.

Старійшини встали, вклонилися один одному і дематеріалізувалися. З ними щезли стіл і крісла, окрім трону Хранительки.

Марк відразу відчув, як йому стало легше дихати.

— Маркусь, солоденький мій! — розкрила обійми бабуся, щойно всі зникли.

— Бабуню, який я щасливий, що ми з тобою тут зустрілися! — і він обійняв її так, як кожен, хто б зустрів останню рідну душу на світі. — До речі, а що ти тут робиш? І чому ти мене не попередила про…

Та Данелліна Абсолютна зупинила благальним рухом руки лавину запитань, що на неї насувалася, і сказала:

— Марчику, і я щаслива, що з тобою все гаразд і ти без особливих пригод опинився в Альфі.

— Та було декілька пригод, — Марк став їй поспіхом переказувати події, які трапилися з ним протягом останнього часу. — Особливо я перелякався ще там, у лісі, коли на мене мало не напали вовки!

— Вовки?! — перепитала бабця. — Справжні?

— Так! Їх було п'ятеро чи шестеро. Той ліс був такий незвичайний і страшний: дуже густий, темний. Я нічого чітко не бачив.

— Розумію. Та це добре, що ти від них утік. Давай що-небудь перекусимо, а за обідом ти мені усе розкажеш докладніше, — запропонувала бабця Дана.

Данелліна Абсолютна взяла Марка, як колись у дитинстві, за руку і повела його до стіни позаду свого трону. Дорогою вона ледь торкнулася спинки крісла лівою рукою, і стіна зникла.

Вони увійшли до чогось схожого на патіо. Такого собі італійського дворика-саду, де росли чудові, але не відомі Маркові рослини, співали пташки і літали різнобарвні метелики. Під невеличким пухнастим ультрамариновим кущем розмістився круглий дерев'яний стіл, уставлений наїдками. Від надзвичайно апетитних ароматів у Марка потекла слина і зрадницьки забурчало у животі. Він знітився.

— Сідай швидше, мій онученько! Бідна дитина, голодна! — бабуся за звичкою похитала головою.

— Ти знаєш, ба, я був такий здивований, коли побачив Ілларіусові крила! Я подумав, що, стрибнувши у яму в лісовій печері, потрапив у рай, де крилатий хлопець — ангел, — розпочав ділитися враженнями Маркус.

Бабуся розсміялася і поклала йому на тарілку шматочок якоїсь пахучої і неймовірно апетитної страви.

— Але ще більше я здивувався, коли прилетів до Альфи, — продовжував він з повним ротом. — До речі, фантастичне місто! Коли крила кудись позникали, Ілля став схожим на звичайного хлопця. А потім я бачив, як люди…

Він захоплено розповідав, а Данелліна Абсолютна милувалася наївним хлопчиком, який ще вчора необачно спікся на сонці, а сьогодні має перевтілитися у мудрого воїна.

Раптом він замовк і, ніби до чогось придивляючись позаду бабусі, впевнено зауважив:

— Мені здається, що тут хтось є.

Данелліна чимало здивувалася і повернулася у кріслі.

За мить у повітрі матеріалізувалася постать суворого старця. Бабуня задоволено глянула на онука і подумала, що його дар починає розкриватися, як квітка, пересаджена у родючий ґрунт.

— Вельмишановна Данелліно Абсолютна! — схилився перед нею старий. — Прошу вибачити мені моє вторгнення, але я змушений повідомити, що на руїнах Старої Бети з'явилося численне військо Аріхандруса.

— Отже, теберди знову на нас наступають! — вона рвучко встала і пішла углиб саду.

За нею поплентався і старійшина. Вони зникли поміж рослин.

Опинившись на самоті, Марк швиденько став доїдати те, що у нього лежало на тарілці. Та враз перед його очима все попливло, і у свідомості виникло якесь видіння-спогад: він — немовлятко, лежить у люльці. Над ним схилилася мама. Вона посміхається і хоче взяти його на руки, та її кличе чийсь низький чоловічий голос, і вона іде. Щойно рипнули, зачиняючись, двері, довкола його колиски з'явилися химерні темно-фіолетові істоти, вони сновигали над ним, розглядаючи його і щось шепотіли. Він перелякано почав схлипувати. «Маркусь» — звідкись долинув той самий чоловічий голос… І істоти зникли.

— Маркусь, — кликала бабця. — Маркусе, ти мене чуєш?

Видіння розчинилося остаточно.

— Так, так! Іду! — він підвів очі і зрозумів, що за мить, яку було проведено у маренні, все змінилося.

Він сидів на червоному пустельному камені на краю каньйону. Віяв сухий вітер. Довкола простиралися голі скелясті пейзажі. «Нагадує фільми про ковбойську Америку», — подумав Марк.