— Ну, ось і Діра, — втомлено промовив дід Максим.

І тут Марк зрозумів, що у дідові було не так, як раніше: він був виснажений. Його очі не блищали і не іскрилися, плечі були опущені, він наче згорбився, а руки, поморщені, жилаві і чорні від сонця, мляво тримали повід.

Дорога тут роздвоювалася і одним рукавом звивалася вздовж краю гори, а другим тікала в село аж до бабусиної хати, яка стояла найвище і завершувала великим квітником гірське поселення. Дід звернув.

У неділю усі селяни ходили у сусіднє село до церкви, і Марк не здивувався, що нікого знайомого дорогою не зустрів.

Вони наближалися до бабусиної хати. Серед рясно квітучих троянд, що росли і окремими кущами, і спадали з високих плетених арок, бігла стежка, якою назустріч Маркові йшла висока, ще не зовсім стара і не дуже схожа на селянку, усміхнена жінка. Волосся її було акуратно сколене на потилиці великим гарним гребінцем, одяг був чистий і випрасуваний так, ніби щойно із пральні, та й уся вона була, наче фея літа: геть сиве густе волосся, засмагла шкіра; темно-блакитне плаття і голубий фартух, сині капці. За бабусею бігла стара вівчарка, сіро-руда Найда і… о, Боже! Неслося мале цуценя, яке, побачивши віз, злісно і дзвінко загавкало. Так от про який сюрприз говорила мама!

— Доброго вам ранку, вельмишановна пані! — шанобливо промовив і вклонився дід Максим.

Марк жваво зіскочив з воза і миттю опинився біля цуценятка.

— Ба, це — хто?! Звідки він узявся? Ба?

— Добридень, Максиме! Марку, а ти здається забув подякувати дідові, — усміхаючись, сказала бабця.

— Дякую вам дуже! До побачення! — Марк повернувся за сумками, які його вірний візник уже встиг поставити на землю.

— Нема за що, хлопче! Веселих тобі канікул! — відповів, уже від'їжджаючи, дід Максим.

— Ба, як його звати? Який він гарненький: вуха стирчать, як локатори, а очі, наче чорні ґудзики… А лапки які у нього, глянь, точнісінько як у лева! — не міг заспокоїтися онук.

Марк гладив і гладив малого задирливого песика, який, облизуючи йому обличчя, встигав ще й гавкати.

— Я знала, що ти зрадієш, Марчику, але ж і привітатися треба, ми ж не бачилися замалим цілий рік! — тепло промовила бабуся і прийняла в обійми свого онука.

Вона погладила його по шовковистому русявому волоссі. Потім взяла за руки, відступила на крок і задоволено мугикнула.

— Ну, ти і виріс, дитино, став справжнім мужчиною! Тепер ти вже зможеш потурбуватися про малого песика, який, коли виросте, стане тобі справжнім вірним другом. Я його ще ніяк не називала, гадала, що ти це зробиш краще. За день-два ти зрозумієш, якого імені він вартий. А зараз ходімо обідати.

Марк, взявши торби, пішов із малим до хати, а бабця Дана з Найдою вернулася до хвіртки, щоб поглядом провести діда Максима.

Старий вернувся через село до дороги, оглянувся назад… У Дірі все на мить завмерло, а він тим часом звернув у найближчі лісові хащі. Ніхто, крім бабусі, не зауважив, що віз не поїхав вниз дорогою, а повернув на тупиковий шлях. Вона залишилася дуже вдоволеною, почухала собаку за вухом і теж пішла до хати.

Бабусин дім був старий і зовсім маленький порівняно з будинком, у якому жив її онук. У ньому завжди пахло пліснявою, навіть у літню спеку. Хатина мала всього дві невеличкі кімнатки, кухню, комору і ґанок. Одна кімната, так би мовити, належала Маркові. Вона була дуже просто і нецікаво умебльована, що не дуже йому дошкуляло, бо він там був лише сезонним квартирантом. У бабусиній кімнаті теж не було нічого такого, що могло б притягнути погляд, окрім пучків різних сухих трав і рослин, які висіли над старою порепаною пічкою.

Бабця Дана і Марк, пообідавши, пробалакали аж до вечора. Марк розповідав про навчання, про маму і малих, про недільні розваги і навіть про неприємне сусідство Лозіцьких. Особливо Марк скаржився на маму, що вона стала ще менше, ніж раніше, приділяти йому увагу.

Бабуся уважно слухала, похитуючи головою, втішала ображеного Марка, обіцяючи йому, що напевно скоро все зміниться і він почуватиметься щасливішим.

Так добіг кінця день.

Наступного ранку Марк пробудився у чудовому настрої. І хоч було ще дуже рано і в долині розстилалася бавовняна мряка, він не міг більше спокійно лежати, бо пальці на його ногах і лизав, і кусав песик, якому страшенно хотілося гратися.

Марк схопив його обома руками і міцно притиснув до себе, песик невдоволено загарчав, втративши точку опори, але тут же почав весело облизувати Марку обличчя. Марк розсміявся: яке це щастя, що у нього тепер є свій песик! Він мріяв про нього усе життя — як буде з ним гуляти, як навчить його різним командам, як вони разом ходитимуть на річку… От тільки навряд чи батьки дозволять Маркові взяти його у місто. «Але ж вівчарка — чудовий охоронець, недарма ж на кордоні тримають собак лише цієї породи», — переконував себе Марк. Він потягнувся у ліжку і встав. Підійшов до дверей бабусиної кімнати, у яку можна було потрапити через його «апартаменти», і заглянув усередину. Цуценя негайно забігло крізь прочинені двері.

Там нікого не було. Постіль на високому дерев'яному ліжку була гарно застелена, а подушка підбита, поставлена на бік поверх покривала і вкрита маленькою вишитою серветкою. Ліворуч на старовинній дубовій скрині, на рушничку (теж вишитому), стояли старі фотографії Марка і мами. Пахло пліснявою.

Марк увійшов. Він хотів забрати песика, але той, бавлячись, утік під бабусину шафу. Довелося його тягнути звідти за хвоста, якого Марк встиг ухопити. Малий гарчав, крутив задом і, піднявши голову, випадково зачепив скрипучі двері гардеробу. По кімнаті розійшовся різкий запах, і Марк побачив дивну картину. У шафі були зовсім не речі. На полицях абияк стояли і лежали зіпсуті продукти: запліснявілі і засохлі хлібини, ковбаси і сири, різнокольорові прострочені упаковки… Одним словом, якийсь смердючий склад.

Фе! Яка гидота! Марк відвернувся і скривився від цього аромату. А цуценя, не гаючи часу, стягнуло собі скоцюрблену ковбасу і швиденько поволокло її кудись з кімнати.

Хлопчик зачинив двері шафи і вийшов.

Песик марно намагався вкусити засохлу ковбасу, затиснувши її між лапами і ніжкою стола. Марк різко вирвав її у нього, вийшов на ґанок і викинув її у відро-смітник, накривши його важкою кришкою.

«Цікаво, для чого бабці цей гнилий непотріб, — подумав Марк. — Вона, напевно, про нього забула, а до запаху звикла. Обов'язково треба їй нагадати…»

Такі думки роїлися у Марковій голові, коли він, підстрибуючи, біг з цуценям на вулицю.

У саду, що оточував хату, біля квітів поралася бабуся. Вона була дуже вродливою літньою панею, як її називав дід Максим. Мама Марка мала таке саме густе, але ще не сиве, а русяве волосся, такі ж великі голубі очі, маленький ніс і рот. Але, якщо вираз обличчя бабусі був завжди радісний і впевнений, то у мами, навпаки, завжди розгублений і такий, ніби вона щось забула і ніяк не може пригадати. А от постава і хода в обох була, як у моделей… ні, як у осіб королівського роду в Монако, що їх увесь час показували по телевізору.

Собака перший рвонув до господині.

— A-а, хлопці, вже виспалися?! — тепло запитала вона.

— Привіт, ба! — Марк підбіг до неї і пригорнувся. Про шафу він вже забув. Песик негайно почав смикати бабусю за фартух.

— Та ходімо, ходімо вже снідати, — погладивши обох, сказала бабуся.

— Ба, а можна після сніданку я візьму його з собою на річку? — благально запитав Марк.

— Ну, звичайно, можна! — отримав він жваву відповідь.

Поснідавши, Марк з песиком побігли лісом до річки. Цуценя летіло попереду, дзвінко гавкало, коли Марка не було видно з-за дерев… Марк не тямив себе від щастя — він весело перестрибував через лісові квіти, які схилилися над стежкою, і часом навмисно ховався за деревами, щоб розсміятися, коли песик зупинявся, починав шукати очима Марка і, не знайшовши, по-собачому лементував.

Ліс біля Діри був рідкий і сонячний. Усюди росли найрізноманітніші рослини — наочний підручник з ботаніки. А що вже птахів і тварин там водилося! Особливо вище, у дикому непролазному гірському лісі. Туди Марк ніколи не ходив, тобто ходив попри нього великою дорогою, яка, звужуючись, вела до роздвоєного піку гори. А от усередину тих хащів дітям забороняли ходити, там завжди траплялися якісь чудернацькі страшні історії. Саме десь там і було найзагадковіше місце, Вовчий яр, від однієї назви якого вже бігли мурашки по шкірі. І хоч Марк не належав до боягузів, а радше навпаки, та ходити туди йому було суворо заборонено.