Отож, він, весело підстрибуючи, наближався до постійного «пляжу» серед гір.
На галявині біля річки уже засмагала зграя сільських хлопців. Песик настовбурчив шерсть вздовж спини і, злісно гавкаючи, побіг до них.
— Марк, здоров! — вигукнув Янко.
— Привіт! — Марк гордо підійшов до компанії і потиснув усім руки. Песик замовк і прилип до його ноги.
Хлопці з Діри були різного віку: наймолодшому, веселому і балакучому Влодкові, було десять. Він був дуже смішний і наївний, хлопці з нього, як це буває з найменшими, часто сміялися. А він наполегливо домагався серйозного ставлення. Та досягнути цього йому ніяк не вдавалося, мабуть, заважали руде волосся і веселі веснянки на носі, завдяки яким він виглядав зовсім по-дитячому.
Інші члени компанії, їх було четверо — Васько, Павло, Петрик і флегматичний Стасик, нічим не вирізнялися і, напевно, не дуже хотіли цього. Їм було зручно у протистоянні «Влодко — Янко», де перевага надавалася останньому.
— Давно не бачилися, є про що поговорити. Але ми тут вже давно сидимо, може, спершу скупаємося?! — діловито запропонував Янко. Янкові цього літа виповнювалося п'ятнадцять. Він був невисокого зросту, однак дужий і підтягнутий, мав велику круглу голову і високе чоло, з-під якого вороже і підозріло дивилися карі очі. Це надавало його обличчю серйозного і підступного вигляду. Він завжди мав свою думку, до якої всі у компанії дослухалися, щоб не сказати, поділяли. Усі рішення теж завжди приймав він. Його уже цікавила одна дуже гарна чорнява дівчина із сусіднього села, якій було шістнадцять. І часто ввечері він водив усю зграю хлопців обдирати груші і яблуні у її сад. А вона, зустрівши його вдень, злилася і крутила пальцем біля скроні. Янко задоволено реготав, і хлопці, підтримуючи його, свистіли їй навздогін. Марк був молодший за Янка, але на селі товаришував найбільше саме з ним. Він вважав його трохи дивакуватим і переповненим почуттям власної значущості, але добрим і вірним другом.
— Я тільки «за»! — і Марк, швиденько скинувши одяг, разом з хлопцями із запалом стрибнув у холодний потік.
Ріка швидко бігла і буркотіла довкола каменів, які їй перетинали дорогу. Хлопці бешкетували, пірнали із високого берегового каменя у річку, де було єдине глибоке місце, і випливали на берег біля Маркового песика. Той крутився біля води, заходив у неї і хотів пливти до веселої зграї, та стрімка течія, граючись, зносила його вниз. Цуценя перелякано верталося на берег і починало свої спроби знову.
Нарешті Марк, зауваживши безуспішні спроби свого песика, вийшов на берег і покликав його за собою стрибнути з високого каменя. Цуценя радісно побігло за Марком, але коли той стрімко пірнув, зупинилося, потім заметушилося на березі і заскавуліло. Хлопці весело сміялися і заохочували песика, Марк показався з-під води: «Ну, іди до мене, давай! — кричав він йому, плаваючи. — Не будь боягузом, давай!» Цуценя на мить ніби замислилося, з острахом глянуло вниз у воду, і стрибнуло. Хлопці переможно закричали, а цуценя, випірнувши, підпливло з висолопленим язиком до Марка і, тримаючись поблизу нього, щоб не знесла течія, попливло до низького кам'яного берега.
Марк спостерігав, як воно поважно вийшло на берег, обтрусилося від води, забризкавши усю компанію, і у величній, але кумедній для нього позі Сфінкса, сіло біля Маркових речей.
— А він, хоч і малий, але дуже сміливий і гордий пес, — зауважив хтось із хлопчаків.
— Ну, от ти й ім'я собі обрав, — сказав Марк. — Цезар! — вигукнув він.
Цуценя різко встало, весело замахало хвостиком і загавкало до Марка, ніби погоджувалося на таке величне ім'я.
— От і добре, Цезарю! — погладивши песика по спині, сказав Марк.
Хлопці купалися і засмагали аж до самого вечора. Вони розповідали про свої пригоди впродовж року, коли Марк жив у місті, і планували розваги на літо.
Цезар вже освоївся і бешкетував нарівні з хлопчаками. Вони його зачіпали, навмисно дратували і голосно реготали, коли він починав їжачитися, гарчати і шкірити зуби.
Сонце безжалісно палило їх плечі, руки і носи, золотило волосся. Марк усім цим по-справжньому насолоджувався. Він із задоволенням спостерігав, як темніє його шкіра під сонячними променями. Він знову буде мати найтемнішу і найтривкішу засмагу серед однокласників, і це — єдине, чому вони завжди дуже заздрили. Але сонце не тільки смажило його тіло, воно ще й вибілювало його волосся, і до кінця літа Марк перетворювався на «морозиво в шоколаді», як лагідно казала його бабуся.
Він пригадав її слова і відразу схаменувся. Адже вона просила його сьогодні довго не гуляти, а прийти допомогти їй біля хати. Але це було зараз так байдуже! «Ай, зроблю ввечері або завтра. Сьогодні у мене почалися канікули», — відмахнувся від своїх думок Марк.
Канікули є канікули! Які там можуть бути думки про щось корисне, необхідне або обов'язкове! Відпочивай собі скільки завгодно і роби, що хочеш, тільки з єдиною умовою — ні слова про школу і шкільні предмети, ані мур-мур!
У горах швидко сутеніє. Щойно останній промінчик сонця забрався із галявини, де бавилася весела компанія, малі розбишаки почали збиратися додому. Марк трохи відстав від хлопців, тому що не міг знайти своїх кросівок, які Цезар позатягав у кущі. Наздоганяючи їх, Марк почув суперечку.
— Я про це вже чув минулого вечора, — продовжував Янко.
— То що, ти хочеш сказати, що то — брехня? — обурився Влодко.
— Послухай, Владеку, ми всі знаємо, що ти любиш отакі пусті балачки, що баби у селі мелять.
— Знаєш що! То — не баби, то — Даркин тато розказував!
— А ти це чув від нього, може?!
— Янку, я його…
— Про що ви, хлопці? — зацікавлено запитав Марк.
— Ой, та то навіть нема про що говорити, — відповів Янко, — я знаю, що у нас були різні таємничі випадки біля Діри, але коли хтось вже вибріхується, то я це не люблю.
— А ти розкажи йому, розкажи! Нехай він тоже знає! — наполягав Влодко.
— Та що ж за справи такі тут сталися? А ну, розповідай, Янку! — попросив Марк.
— Слухай, — відступив той, — то довго говорити. А я вже такий голодний, як той пес. Нині ввечері на зрубі сядемо, то й розкажу.
— Ну, добре! Як стемніє — біля лісу, — погодився Марк, побачивши з-за дерев бабусину господу.
Він перший повернув з лісової стежини додому, а хлопці, щось вигукуючи і сперечаючись, поблискуючи вже дуже засмаглими спинами, пішли вниз по домівках. І хоча від дороги, що йшла вздовж провалля і неподалік від сонячної галявини, їм іти було швидше і безпечніше, як казали їх батьки, та все одно вони продовжували ходити через ліс. По-перше, це було зручніше, тому що стежка спускалася з гори, а від дороги потрібно було лізти догори в село; а по-друге, що вони — якісь боягузи чи що, щоб, як дівки, ходити широкою дорогою!
Наближаючись до домівки, Марк зауважив бабцю Дану, яка наливала з відра у миску для миття посуду чисту прозору воду.
— Ба-бу-ню, — здалеку почав Марк, — я його назвав на честь римського імператора Цезарем. Дуже вже він упертий і безстрашний. І схоже, це ім'я йому до вподоби.
— Гарне ім’я. І нашому песику таки пасує. А от тобі не завадило б навчитися у нього деяких шляхетних рис, — насупивши брови, суворо сказала бабуся.
— Це яких ще рис?
— Наприклад, пунктуальності і відповідальності за свої обіцянки. Ти глянь на себе у дзеркало, обгорів увесь. Цілу ніч не спатимеш. Треба тебе рятувати! — наголосила вона.
— Ба, нам було просто дуже весело. Мені не хотілося іти так скоро додому.
— Ну от, Марку, вже з першого ж дня ти не хочеш мене слухати, — як не дивно, але бабуся нервувала, і він це відчув. — Зважаючи на те, що ти сьогодні добряче підсмажився, я забороняю тобі ходити на річку як мінімум два дні!
Марк був приголомшений. Бабця вперше у житті була з ним така сувора і серйозна. Вона навіть злилася! Він ніколи б не повірив, що вона може бути такою, якщо б про це сказав хтось інший.
Звісно, після вечері Марк нікуди не пішов. Його так пекла і боліла спина, що йому здавалося, що у нього температура і його морозило. Він, як побитий, лежав на животі, а бабця раз у раз змінювала у нього на спині велику марлю, яку змочувала у сироватці, і поїла його якимось пахучим трав'яним чаєм. І навіть Цезар уже не так веселився, а легенько покусував Маркові руки, що ліниво звисали з подушки.
