— На разі, все іде за нашим планом, — промовила густим басом одна тінь.

— Чудово. Але ми маємо лише один їхній день на його повернення! Тому будь особливо обережний і вважай на нього! — після паузи повільно відповіла друга.

Залишивши за собою чверть горішнього саду, Марк відчув спрагу і пішов до хати напитися прохолодного компоту, який вчора ввечері зварила бабуся. А вона якраз сиділа за столом під горіхом і розкачувала тісто.

— Маркусь, ти чого? Хочеш пити? — здогадалася вона. — Я зараз принесу, присядь перепочинь.

— М-гу, — мугикнув він і сів на лавку, — налий цілий бойдик, бо в мене у горлі, наче у пустелі Гобі.

Бабуся засміялася, почувши таке порівняння, і пішла на кухню. За мить вона принесла холодне горня, по вінця наповнене компотом. Марк жадібно припав до питва.

— Сьогодні я спечу твій улюблений полуничний пиріг. Після обіду посмакуєш…

І тут у прочинені двері, про які бабуся забула, визирнула цікава мордочка Цезаря. Він нишком проліз до Марка і голосно загавкав.

— От нечема, — сказала бабуся і заходилася його ловити.

А він миттю побіг за хату.

— Я його зараз упіймаю, — напившись, сказав Марк і кинувся за песиком.

«Та вже, мабуть, не впіймаєш, — подумала бабця, — таки настав час „Ч“. Я, як могла, його відтягувала, та видно, мав рацію Максімус, коли казав, що те, що має статися, неодмінно станеться».

Марк чимдуж погнався за Цезарем, а той, перетнувши бабусин сад, стрімголов кинувся до лісу. «Такий малий, а так швидко бігає, — подумав Марк, — здається, що його і не наздогнати».

— Цезар, Цезарчик! На-на-на, — кликав на ходу Марк.

Але песик зупинився тільки на мить, задирливо погавкав і, вправно ухилившись від Маркових рук, знову втік. Він забіг так високо у гірські лісові хащі, що хлопцеві уже стало лячно. Марк ніколи аж так далеко не заходив, навіть з компанією друзів. Пам'ятаючи різні загадкові історії, які відбувалися у лісах поблизу Діри, хлопчаки не ризикували ходити у той бік. Та Цезареві було байдуже, він про них точно нічого не чув. І, знай собі, граючись, тікав від Марка.

— Цезарю, стій, дурнику, я вже не маю сили… — волав Марк. І враз став, як укопаний.

Він щойно пробіг через зовсім спалену галявину. Чого б це хтось її палив посеред лісу, та ще й високо у горах. Дивно… Марк розвернувся і, переводячи подих, пішов назад. Так, галявина справді була спалена дотла кілька тижнів тому, бо нестримна сила життя уже де-не-де зеленіла зовсім молоденькою травичкою. Це було велике сонячне місце, звідусіль обрамлене велетнями-деревами. Марк поглянув угору. «Напевно, трава тут висохла на сонці і, мабуть, сама запалилася», — подумав Марк. Раптом він почув, як десь далеко загавкав Цезар, і схаменувся.

— Цезарю, де ти?! — голосно покликав він і побіг далі.

Песика було чути уже дуже погано, і голос його лунав звідусіль. Марк був втомлений і розбитий. Він ледь-ледь плентався. Вже більше чотирьох годин Марк ганявся за Цезаревою луною, тому що його самого він вже не бачив. Напевно, треба було повертатися додому, але Марк не міг залишити дурненького цуценятка самого у страшному темному лісі, так далеко від дому. Сам він нізащо не знайде дорогу.

«А може, повернутися за Найдою, вона точно його відшукає», — нарешті здогадався Марк, але вирішив зробити це завтра. А сьогодні він спробує сам знайти Цезаря. До вечора ще є трохи часу.

І Марк пішов у гори. Він продирався крізь суцільну лісову завісу. Гілки дряпали йому обличчя і шматували одяг. Але він продовжував просуватися уперед. Якась неймовірна сила тягнула і підганяла його. І він був впевнений, що таки відшукає малого Цезаря.

Напевно, минуло кілька годин відтоді, як Марк востаннє чув його голос. Насувався вечір. Він продовжував іти. І вже не просто кущі, а дерева росли одне біля одного так близько, що перетворювалися на неприступний живий тин, крізь який тільки боком протискався Марк, спотикаючись і ковзаючи ногами по коренях.

Завили вовки. Отже, він підходив до Вовчого яру. І коли йому здалося, що він вже зовсім втратив силу, а прохід став неймовірно вузьким навіть для його худенького тіла, ліс дуже порідшав. Навколо росли старезні велетенські дерева з надзвичайно грубими стовбурами і товстим корінням. Вони були дуже схожі на височенні баобаби із синьо-зеленим листям дуба. Ліс тут був похмурий і темний. Окрім дерев, поміж якими проходив широкий рів, нічого не росло.

Марк, озираючись, пішов уперед яром. Та не минувши і двісті метрів, опинився перед темною печерою у скелі. Позаду почувся чийсь подих і гарчання. «Цезар», — майнуло в голові, і він озирнувся. Та, на жаль, Марк помилився.

На нього насувалися вовки. Волосся на голові у Марка стало дибки. Шляху назад нема. Не довго думаючи, він стрибнув у печеру і тут же провалився униз. «Це — кінець!» — було останнім, про що він встиг подумати, і знепритомнів.

Бабуся Дана, щойно Марк зник у лісі, засмучено повернулася до хати, піднялася на горище, де стояла стара з чудернацьким різьбленням дубова скринька.

Вона відкрила її і витягнула садові ножиці, які у її руках негайно перетворилися на невеличку кулю із ледь блакитним димком усередині. Вона піднесла її до обличчя, яке аж засвітилося під час наближення, і легенько дмухнувши на неї, із стуленими губами затягнула одну ноту. Враз волосся бабусі розвіяв вітер, і куля засяяла голубим світлом. Тоді бабуся розвела руки, відпустила кулю, і та зависла у повітрі. Вона продовжувала співати, якщо це можна назвати співом, а всередині кулі шалено закрутився темний дим. Від кулі пішли електричні розряди. Бабусин одяг поступово перетворювався на сріблясто-білу блискучу мантію. Звук ставав голоснішим і виразнішим. І лунав уже не поодиноко, а на кілька голосів, ніби співав в унісон цілий хор. Аж старі балки під стріхою завібрували. І коли він став уже нестерпно голосним, праворуч від бабусі раптово із синього спалаху виникла її копія, така ж бабця Дана. Точнісінько така сама! У її старому одязі: блузці, спідниці, фартусі, у капцях і з акуратно сколеним ззаду волоссям.

Жінка у мантії поволі зменшувала звук, довівши його поступово до однієї тихої ноти. Вона взяла у руки кулю і, щось пробурмотівши собі під ніс, розчинилася у повітрі. Копія бабусі обережно закрила пусту скриньку і спустилася вниз…

У селі тієї ночі селяни знову спостерігали загадкове блакитне сяйво навколо хати старої Данки.

Мaрк отямився від краплі роси, що впала йому на обличчя. Десь угорі цвірінькали пташки. Нестерпно боліла голова, і мучила спрага. Він розплющив очі і побачив, що лежить під деревами біля високої сірої скелі.

Яскраво світило сонце. Марк спробував поворушити ногами і руками, головою, перевіряючи, чи не зламав собі щось після падіння. На щастя, все було гаразд. Він сів, і перед його очима розкинулося безмежне зелене поле високих диких трав. Поруч росла дивовижно велика яскраво-зелена квітка, щось середнє між тюльпаном і орхідеєю. Її внутрішні пелюстки були щільно закриті, а всередині щось ледь чутно дзижчало і колихало бутон. Марк з цікавістю обережно торкнувся кінчика бутона, який раптом різко відсахнувся, як під дією пружини, і виплюнув назовні маленьку салатову кульку. Але ця бульбашка не впала додолу, а навпаки, почала підійматися вгору і за якийсь час перетворилася на розкішну флуоресцентну медузу з безліччю малесеньких зелених перлинок, що разками звисали з її хвоста. Стрибками, набираючи висоту, літаюча медуза скидала нижній шар перлинок, які тут же починали перевтілюватися у її клони.