Марк чимало здивувався, адже він добре пам'ятав, що стрибнув у печеру в лісі. Він роззирнувся: позаду височіли гігантських розмірів дерева, за якими виднілася могутня сіра скеля. Він підійшов до неї, намагаючись знайти отвір, з якого він міг випасти, але нічого такого не помітив. Марк задумався: дивне місце, незвичайної краси і багатства природа. Все це вказувало на те, що він потрапив… Ні, цього не може бути! Це якийсь сон! І тут він звернув увагу на знайомий звук. Поруч шуміла вода. «Мабуть, це водоспад в ущелині, — здогадався Марк. — Піду подивлюся». І він попрямував на звук. Раптом йому здалося, що він почув чийсь крик. Він зупинився і затамував подих…

— Рятуйте! Допоможіть! Пото… потопаю!!! — хтось несамовито волав про допомогу.

Марк відразу схопився і побіг на крик. Він швидко долетів до невисокого берега стрімкої річечки, з обох боків обрамленої розлогими вербами. Під однією з них, біля протилежного берега, борсався хлопець із непомірно великими, з блакитним пір'ям… крилами на спині. Пір'я намокло і тягнуло хлопчака на дно, а він, марно чіпляючись за довге вербове гілля, намагався якось врятуватися.

Не замислюючись, Марк пірнув у воду і за три подихи доплив до нього.

— Все добре, не панікуй! — сказав він впевнено і підштовхнув хлопця до берега.

Однак той, випустивши з рук рятівну гілку, пішов під воду. Марк пірнув за ним і, схопивши його за шию, поплив до берега, який вже був зовсім поруч.

Вилізши із води, вони впали, знесилені, під деревом.

— Це було… значно важче, ніж я міг… подумати, — відсапуючись, сказав Марк і з цікавістю подивився на хлопчика, який лежав поруч долілиць.

Він виявився значно вищим за Марка, мав світле волосся, яке, щоправда, намокло, і його колір було важко визначити точно. Хлопець перевернувся і сів обличчям до Марка.

— Вельми дякую тобі, о мій спасителю! — шанобливо промовив він.

Хлопець схилив голову, а потім, підвівши її, подивився на Марка великими синіми, як волошки, очима.

На ньому була світла тонка сорочка, підперезана схожим на крайку паском, і такі ж штани, довжиною трішечки нижче коліна. Він був взутий у чудернацькі білі сандалії, які шнурувалися вздовж всієї гомілки. Але найбільше Марка зацікавили його крила. Він без зайвої скромності заглянув йому за спину.

— Слухай, ти як наступного разу надумаєш плавати, то оці пропелери ззаду, — і він показав очима і пальцем за спину, — не одягай!

— Про-пле..? Що? — здивовано оглядаючись, перепитав хлопець.

Він важко піднявся перед Марком, і впершись обома руками у пояс, розправив крила, закриваючи ними сонце. Навколо його силуета утворився сяючий ореол.

Ну й дива! Крила не були причеплені, вони просто росли із його спини! Марк сторопів. Отже, він таки помер і опинився в раю, а цей хлопець — просто ангел! Оговтавшись, Марк зніяковіло запитав:

— Ти хто?

— Мене звати Ілларіус Непереможний.

— У вас всі анг… ангели мають такі дивні імена?! — запитав Марк, примруживши очі проти сонця.

— Ні! Я не Ангеліус, а Ілларіус! І ім'я моє не дивне, а істинне, — відповів хлопчик, не зважаючи на Маркову пригальмованість.

— А крила чиї?! Якщо ти не ангел чи «ангеліус», як ти кажеш, то як вони кріпляться до твоєї спини? Щось я не зауважив ніяких двигунчиків, ремінчиків. Мені здалося, що я потрапив у рай. Ні?! — нічого не розуміючи, запитав Марк.

— Ну, треба ж таке! Раз у житті мене врятували, і мій спаситель не при своєму розумі. Який рай, ти що на сонці перегрівся? Ти — у Зеленоводді. Пригадав?

— У Зеленоводді?! Ні, я такого щось не пам'ятаю… Останнє, що я пригадую, це було гарчання вовків за спиною, а потім… потім я упав в яму в печері, і чомусь мені здавалося, що я дуже довго падав, а може, і вдарився головою. Щось вона мені дуже болить! — поскаржився Марк.

Очі Ілларіуса, здавалося, випадуть, так він їх вирячив від подиву. А вислухавши небагаті спогади Марка, він стверджувально запитав:

— Ти — Маркус Великий! Дитя Зеленоводдя?!

— Я просто Марк. А Маркусем мене нази…

— Ти — Маркус Великий! — вигукнувши це, Ілларіус, знепритомнівши, гепнувся на землю. Марк не знав, що має робити, але за мить здогадався і викрутив йому на обличчя свою мокру футболку. Ілларіус розплющив очі. Марк, схилившись над ним, запитав:

— Гей, Ілля, все добре?

Ілларіус підвівся, відступив на крок і, притиснувши обидві руки до грудей, низько вклонився.

— Ти пройшов через діру Вічності! — з пафосом і шаною сказав він. — Жодна людина не може пройти крізь Вир часу. Будь-хто буде розпилений там, у небутті. Але у старовинному пророцтві сказано, що тільки Маркус Великий, пройшовши крізь діру Вічності, врятує наш світ від зникнення у викривленому часі!!! Я щасливий двічі: по-перше, доля вдруге дарувала мені життя; а по-друге, моїм рятівником став Маркус Великий, — сказав Ілларіус і, піднявши очі і руки до неба, почав наспівувати якусь урочисту пісню без слів.

Марк увесь цей час мовчав і уважно слухав. Він не знав — чи то Ілларіус так жартує, чи то справді є якесь Зеленоводдя, а може, він занадто сильно вдарився головою. Ну, а коли вже той почав солоспіви, Марк подумав, що це якраз хлопець несповна розуму, і вирішив почекати, поки той закінчить, і хоч що-небудь корисне для себе дізнатися. Зрештою, треба було б запитати шлях назад до Діри…

Марк спостерігав за Ілларіусом. Той співав і викидав ногами такі колінця, що Марк майже переконався у його недолугості. От тільки ті велетенські крила ніяк не вкладалися в його голові.

Хлопчик закінчив свою хвалебну арію і присів навпроти Марка.

— Я бачу, ти дуже любиш співати, — почав Марк, сподіваючись, що це буде непоганим початком для бесіди.

— О, Маркусе Великий! Пісня — невід'ємна частка нашого життя. У Зеленоводді у всіх чудові голоси. Ви теж вмієте співати.

— Я?! Ні, що ти! Я й у ліцеї на музичні заняття не ходив, — сказав Марк, — бо завжди вважав співи і музику дівчачими справами.

— Це там Маркус не ходив, а тут… Ви просто ще не все про себе знаєте, — загадково промовив Ілларіус.

— Слухай, тільки не треба звертатися до мене на ви, бо мене зараз знудить, — закотив очі Марк.

— Як накажете, Великий Маркусе! — відповів, схиляючи голову, хлопчик.

— От і добре! А ще: набридли мені оці твої таємниці: крила, співи, «ти не все знаєш». Розкажи мені, та й годі! — почав наполягати Марк. — От, наприклад, навіщо тобі ті крила, якщо ти не ангел? Може, ти вмієш літати? — хмикнув він.

Ілларіус Непереможний нічого не відповів, а тільки, вставши з землі, потужно змахнув крилами і здійнявся у повітря. У Марка від подиву щелепа відвисла. Оце так прикол! Справжні крила, а не якась там бутафорія, як спочатку він подумав.

— Бачиш, вони для того, щоб просто літати, — долинуло до Марка з висоти. — У Зеленоводді кожен мешканець вміє це робити, — сказав Ілларіус, приземлившись. — Інакше нам не потрапити у наші міста і не подолати відстаней між ними. Ми живемо у мегаполісах, що розташовані над землею, зрештою, ти усе побачиш сам.

— Як це — над землею? У повітрі? Нічого не розумію, — здивувався Марк.

— Слухай, але ж ти повинен вміти телепортуватися, — зауважив Ілларіус так, ніби не почув запитання Марка, але, помітивши його очманілий погляд, продовжив: — М-гу, значить, ще ні… Ну, добре. Отже, я сам повинен донести тебе до Альфи.

— До Альфи? А це що?

— О, Альфа — це головний мегаполіс Зеленоводдя, місто старійшин і наших правителів, усіх наймудріших і найталановитіших. Це — також місто найбільш багатих людей нашого континенту. І тобі необхідно бути сьогодні там. Однак, я бачу, що для однієї із найвизначніших постатей Зеленоводдя це буде не дуже легко здійснити. — Ілларіус скептично подивився на Марка.

— А це ти зараз про кого?

— «Про кого, про кого» — про тебе. Я зауважив, що особливою кмітливістю ти не вирізняєшся. А ще Маркус Великий! — та раптом Ілларіус Непереможний вкусив себе за язика, пригадавши, що все ж таки він перед наймогутнішою істотою Зеленоводдя, яка просто ще не отямилася від Переходу. Тоді Ілларіус вже м'якше продовжив: — Розумієш, на це мені знадобиться вдвічі більше часу, ніж я би летів сам. До того ж доведеться оминати річки і озера, які тут скрізь розкидані, бо я боюся знову необачно туди впасти. Я не дуже добре вмію плавати.