— Як мені набридли оці твої завивання, — невдоволено перервав його Аріхандрус Могутній.

— Вибачте, мій пане! Я просто не вловлюю тут зв'язку! — знову винувато промовив голос.

— Знаєш, якби твій розум був трохи жвавіший, ми могли б вже давним-давно усе отримати, а так…

Голос не надав цій репліці ніякого значення і перепитав:

— Володарю, то я так розумію, що…

— Що вони отримали надзвичайну силу… Але це зовсім не означає, що вона належить їм, — не без задоволення продовжив Володар. — Це — початок їх кінця! Зеленоводдя потоне у викривленому просторі, воно належатиме мені!

Його обличчя скривила гримаса, і він зловтішно зареготав, насолоджуючись своїми планами, що поволі починали реалізовуватися. Риби в акваріумі аж підскочили від цього реву і попливли геть. А громовий регіт Аріхандруса Могутнього покотився страшною луною коридорами і залами замку…

За якийсь час, а Маркові здалося, що миттєво, вони опинилися у напівтемній кам'яній печері. Вона ледь освітлювалася блакитним світлом. У Марка все пливло перед очима, і він подумав, що це напевне тимчасові наслідки стрибка. Було чути, як десь повільно крапає вода…

— Ілля, ти тут? — запитав він, намагаючись хоч що-небудь розгледіти. Він відчував чиюсь присутність, але нікого не бачив.

— Я тут, Маркусе, — тихо відповів Ілларіус. — Тільки я чомусь дуже погано бачу, а ти?

— Я — теж. А де ти? Я тебе не бачу! — знову запитав Марк, оглядаючись довкола себе. Він добре пам'ятав, що до стрибка вони сиділи поруч.

— Я внизу. Подивися вниз.

Марк нагнувся, але нічого, крім кам’янистої підлоги, не побачив.

— Маркусе, — гукнув Ілля, — ти ж сидиш на стелі!

Марк враз подивився вгору і побачив Ілларіуса, який, задерши голову, дивився на нього. Зір починав приходити у норму.

— Це не я на стелі, а ти! — зовсім не здивувавшись, заперечив Марк. — Он біля тебе сталактит, з якого стікає вода.

Раптом почулося відлуння якогось шарудіння, і Марк побачив, як у печері стали з'являтися невисокі літні чоловічки з довгими білими бородами і таким же волоссям. У кожного на голові стирчав високий білий ковпак, що світився, а підлогою волоклася срібляста мантія. Вони йшли стелею в напрямку Ілларіуса, який, зауваживши їх, застиг у поклоні. Підійшовши зовсім близько до Іллі, вони синхронно підняли руки і низько вклонилися.

Марк отетерів: це були ті самі гноми, що йому недавно приснилися. Хіба так буває? Але мабуть, що так, бо зараз він точно не спав! Він сам хотів би вклонитися, щоб привітатися, але зрозумівши, що це таки він сидить на стелі, не смів поворухнутися, щоб не впасти з такої висоти.

І тут один із гномів шанобливо заговорив:

— Вітаємо Вас, вельмишановний Маркусе Великий, і тебе, Ілларіусе Непереможний, у Головному управлінні і просимо пройти за нами до Ради старійшин!

— Та я б із задоволенням, — опанувавши свій страх, сказав Марк і замовк.

— Просимо Вас не хвилюватися, Ви легко зможете переміщатися і тією поверхнею, — він показав рукою догори. — Однак Вам буде зручніше, якщо Ви заплющите очі і спробуєте уявити себе поруч з нами, — порадив гном.

Марк заплющив очі. За мить він вже був біля них. Це виявилося зовсім просто. Гноми ще раз низько вклонилися Маркові, і він їм відповів тим самим. Тоді той, що звертався до нього, жестом запросив його та Ілларіуса прослідувати за ними. І усі пішли за головним гномом.

Печера була дуже вогка і неправильна, усюди з підлоги стирчали сталактити, вода з яких стікала і крапала догори у мініатюрні озерця на стелі. Хлопців це дуже дивувало, а Марка навіть бентежило.

Вони повернули направо у прохід. Але тут Марк та Ілля із великим подивом зауважили, що ідуть у протилежному напрямку — наліво. Гноми сприймали усе як належне, і хлопці, переставши дивуватися, ішли далі. Незабаром вони помітили, що стеля — вже стеля, а підлога — вже підлога, якою течуть тонюні струмочки. Марк втратив відчуття часу… Вони кілька разів змінювали напрямок руху. Печера кожного разу змінювалася у кольорі, змінювалося й їх розташування: то вони ішли стелею, то дном печери, а одного разу опинилися навіть на стіні, збоку. Жах! У Марковій голові усе перемішалося. А Ілларіуса навіть знудило від такої центрифуги.

Поволі печера розширялася, стіни гладшали, а земля ставала рівнішою. Однак, незважаючи на це, ставало дедалі темніше. Світло від гномових ковпаків вже не відбивалося від склепіння — його пожирала зловісна темнота. За якийсь час вони нарешті підійшли до виходу з печери, за яким чорніла прірва.

Марк наблизився до головного гнома, який стояв на краю, аби краще розгледіти дорогу. Навпроти, з іншого краю прірви, напевно, метрів за п'ятсот, на великому виступі у скелі виднівся вхід — величезні важкі двері, що загострювалися доверху. Вони тьмяно поблискували дрібними блискітками на тлі голої скелі у ледь освітленому проваллі. Довкола не існувало нічого, окрім роззявленої пащі пустоти. Марк аж здригнувся від неприємного відчуття і відступив крок назад.

Раптом із провалля почали підійматися догори дном невеликі конусоподібні уламки скелі, ніби вирвані із землі. Вони утворили своєрідний місточок до протилежного боку. І процесія рушила уперед вже один за одним.

П'ятсот метрів — це вам не кладочка через річечку. Ілларіус, який йшов за Марком, приречено подумав: «Мене зараз знову знудить…» Марк, не обертаючись, сказав:

— Не дивися вниз!

— Я намагаюся, але ж очі самі туди косять. О-ой! — Ілля похитнувся.

Марк різко повернувся, хотів підтримати друга і ковзнув ногою по краю конуса. Уламок захитався. Марк ледве втримував рівновагу. Ілля, спостерігаючи цю картину, від подиву і переляку забув про нудоту і поспішив на допомогу Маркові. Він схопив його за руку і почав тягнути до себе. Саме в цей момент нестабільний конус розколовся навпіл, і Марк зник у проваллі, висковзнувши з рук Ілларіуса.

Гноми стояли, як укопані. Жодного звуку, все сталося блискавично. Ілларіус очманіло дивився вниз, не розуміючи, як таке могло трапитися…

Але за мить із безодні, як вічний Фенікс, став підійматися Маркус Великий! Ілларіус втратив дар мови, у нього зникли усі думки. Він був у захваті.

А Марк не міг усвідомити, що це з ним відбувається. Він просто у якийсь момент перестав падати і відчув, що може піднятися угору, вправо чи вліво. Переляку не було, але відчуття керованості ситуацією переповнювало його, і він, задоволений з такого ходу подій, заклавши руки, підлітав до виступу біля височенних дверей. Він ніби чиєюсь невидимою могутньою рукою підіймався до свого призначення. Допомога конусів для подолання провалля йому уже не була потрібна. Він задоволено усміхався до Ілларіуса, коли той, перейшовши через «конусний» міст, наблизився до нього.

— Бачиш, я тобі казав, що ти не знаєш своїх можливостей, — звернувся до Марка Ілларіус, — і ти ще багато чого дізнаєшся. Ти, напевно, ще й телепортуватися вмієш і ще хтозна якими силами і талантами наділений…

Марк скептично хитнув головою і, вже не слухаючи балаканини Іллі, у якого з'явився просто шквал ідей щодо можливостей друга, зупинив його, смикнувши за рукав. Ілларіус незадоволено закотив очі, але слухняно припинив свої міркування. Він помітив, як блиснув промінь яскравого світла із щілини дверей, що повільно прочинялися перед ними.

Це були радше велетенські ворота, аніж двері. Інкрустовані дорогоцінним камінням і сріблом, вони з холодною величчю виблискували, прогинаючись усередину просторої сяючої синьої зали.

Захоплива велич! Те, що він бачив зараз, скидалося на казкове царство. Як можуть поруч уживатися такі протилежні архітектурні шедеври, як суперурбаністичний мегаполіс і цнотливий спокій архаїчного каменя? Марк ніяк не міг цього збагнути. Хоча і подумав про те, що вони можуть бути зовсім не поруч, адже пам'ятав, як потрапив сюди з Альфи.

Кам'янисті стіни у залі переливалися синьо-голубим сяйвом. Через усю залу протягнулися два ряди високих, химерно обтесаних вгорі й при основі, колон, які ніби росли із каменю. Вони дуже скидалися на дорійські колони давньогрецького храму: такі ж потужні, із прорізаними жолобками і круглими важкими капітелями подушок. Прямуючи за гномами і минаючи чергову колону, Маркус звернув увагу на флуоресцентних метеликів, що літали всередині кожної. Їх були сотні, а може, й тисячі. Мерехтливе сяйво від них обережно торкалося дорогоцінного каменю і срібла, що ними рукою талановитого майстра були викладені стіни і двері. Це надавало їм такого гармонійного блиску, який можна було б порівняти із віртуозною грою на скрипці. Марковому захопленню не було меж. Йому здавалося, що він знову повернувся у дитинство до бабусі, яка йому на ніч розповідала чарівні казки, а він, засинаючи, потрапив в одну з них.