— Це — зовнішній цирконіт, — пояснив Маркові Ілларіус, — а всередині міста є ще один, основний. Разом вони створюють…

— Захисне поле, — продовжив Марк.

— Ну, ти розумнішаєш на очах, — розсміявся Ілля. — Це пристрої, які створюють довкола наших міст такі, так би мовити, енергетичні поля, які захищають нас від нападу або шпигунського вторгнення…

— Від чийого нападу? З ким ви воюєте? Від кого вас рятувати? — посипалися запитання.

— Ну, поняття «війна» у Зеленоводді не існує. Це явище відоме нам хіба що з прадавніх літописів. А все інше ти ще побачиш, — спокійно відповів Ілларіус.

— Де, коли? Я вже втомився чекати. Куди іти? — Марк ніяк не міг вгамуватися.

— Ти знаєш, я тут теж раніше ніколи не був. Звідси починається зона підвищеної секретності, доступ до якої мають лише певні люди. Нас обов'язково повідомлять, скільки чекати чи куди іти, — відповів Ілля.

— Ну, добре, — почав від нічого робити бити ногою по траві Марк.

— Знаєш, я мав би тебе попередити, що на Зеленоводді усі спілкуються телепатично, за винятком випадків, коли ми співаємо або проходимо голосову ідентифікацію на приладах, як наприклад, у підйомній капсулі, — заглянув у вічі Маркові Ілля, щоб не пропустити його реакції.

І… о, жах! Лише тепер Марк зауважив, що Ілля зовсім не ворушить губами, коли говорить. Він міг заприсягтися, що бачив, як Ілларіус розмовляв. Це його приголомшило.

— Тобі здавалося, що я з тобою розмовляю голосом? — беззвучно запитав Ілларіус з таким же загадковим виразом обличчя.

— Так, — відповів збитий з пантелику Марк.

— Ти бачив тільки те, що хотів бачити, до чого звик. Це — звичайна ілюзія, — не без задоволення пояснив Ілля.

— А як же Гардіус не зауважив, що я насправді розмовляю?! — пригадавши свою доречну репліку про невпинність часу, запитав Марк.

— Гардіус теж бачив те, до чого звик. Адже тому мене і звуть Непереможним, оскільки краще за мене навіювати не може ніхто… Серед крилатих, — через паузу з гордістю додав Ілларіус.

— Неймовірно! — захоплено вигукнув Маркус і запитав: — До речі, а де твої крила? Це що, теж ілюзія, тільки оптична?

— Ні, крила — не обман. Вони виростають лише для польоту, потім у прикордонній залі їх атрофують, і вони відпадають. А у повсякденному житті з ними взагалі неможливо. Ти ж, напевно, зауважив, що усередині міста немає крилатих людей, — байдуже відповів Ілля.

— Що означає «відростають», а потім «атрофуються»? Це — ж абсурд! — нічого не розуміючи, вигукнув Марк.

— Тільки не треба так емоційно і голосно розмовляти. Тут зовсім інші правила. Можеш навіть не розтуляти рота… Я наперед знаю кожне твоє слово, — скривився Ілларіус.

— От від цього я навряд чи зумію позбавитися, — сказав Марк.

Враз хлопці зауважили, що посередині ярусу з'явилася якась світла кругла поверхня.

— Цей сигнал для нас, — помітивши це, підказав Маркові Ілля, і вони попрямували туди.

Марк мовчав і слухав, що думає Ілля.

— Ти знаєш, мені самому зараз не дуже комфортно. Я теж ніколи не підіймався так високо. До Головного управління входять тільки старійшини і Хранитель Зеленоводдя. Це — таємне місце. І якщо ти був здивований тим, що бачив досі, то те, що нас чекає ТАМ, може виявитися та-а-кою несподіванкою! Основне — не боятися, нам нічого не загрожує. Навпаки, тобі належить врятувати наш світ, — наголосив Ілларіус.

— Як же я можу вас рятувати, якщо я навіть спілкуватися не вмію на рівні з вами? — засумнівався Марк.

— Маркусе, мені дуже дивно, що ти не відчуваєш, яка надмогутня сила криється у тобі. Згадай, як годину тому своєю появою ти викликав збій у роботі цирконітів.

— Все! Досить! Більше нічого не хочу знати і чути, бо мені здається, що я схибнувся, а це все, — Марк показав довкола себе правою рукою, — плід моєї хворої уяви.

— О, Маркусе, прошу тебе, не втрачай рівноваги. Я не знаю, для чого, але тобі, мабуть, відсканували пам'ять і видалили або пригнітили спогади про шостий вимір. Та зараз ти усе пригадаєш, інакше чого б на тебе чекали у Головному управлінні, — заспокоював Марка Ілля.

— Ну, добре, — вгамувався Марк, — скажи мені хоча б одне: я що, потрапив якимось неймовірним чином на іншу планету?

— Ні! Крізь діру Вічності неможливо опинитися на іншій планеті. Ти просто випав у шостому вимірі, — пояснив Ілля.

— Так, зрозуміло! Хоча анічогісінько не зрозуміло! Я був на планеті Земля, а опинився у Зеленоводді.

— Правильно! Ми існуємо па-ра-лель-но, — Ілларіус зробив паузу, сказавши останнє слово по складах і витягнувши уперед руки, утворивши ними дві паралелі. — Ти жив на тому ж самому небесному тілі, як ти кажеш, на Землі, де існує інша кількість вимірів. А тут їх — шість. Тепер зрозуміло?

— Майже, — з недовірою відповів Марк. — Я знаю тільки чотири виміри: ширину, довжину, висоту і час. Про п'ятий, а тим більше про шостий у ліцеї навіть не згадували.

— Ну, це все правильно. Там, тобто у тебе на Землі, просто про таке нічого не відомо, — підкреслив Ілля і подав Маркові руку, щоб той ступив на яскраво-жовте округле підвищення, що ніби висіло над травою.

Марк вдячно сперся і піднявся, теж допомігши Ілларіусу.

— Прохання заплющити очі і розслабитися, — сказав той самий голос, що й у ліфті.

Перед ними з'явилися дві зеленкуваті прозорі субстанції, схожі на крісла. Ілларіус одразу смикнув Марка за рукав, вказавши, що на них треба сісти. Марк обережно присів і відчув під собою надзвичайно м’яке і комфортне сидіння.

— Починаємо відлік до антигравітаційного стрибка, — знову сказав голос.

У Марка волосся стало дибки від такої новини. Ілля, відчувши це, стиснув його руку у своїй і спокійно стулив повіки, не сміючи видати Маркусові Великому і свого хвилювання.

— П’ять. Чотири. Три. Два. Один! — почав відлік голос, і Марк з Ілларіусом вмить зникли, як електричний розряд.

Тим часом на протилежному боці планети Зеленоводдя, посеред неозорого сонного океану, на вершині одинокого острова-скелі, що пнувся у чорне нічне небо, теж стало відомо про повернення Маркуса Великого.

Там, у залі середньовічного замку, перед велетенським акваріумом, за розмірами схожим радше на басейн для крупних риб, що виступав із скелястої стіни, стояв високий на зріст чоловік у блискучій чорній мантії. Він нервово покручував у лівій руці блакитний кристал на сріблястому ланцюжку. Його обличчя прикривав величезний капюшон.

— Так що за новини ти для мене маєш? — запитав він тоном хазяїна.

— Володарю, — відповів тонесенький голос із нікуди, розтягуючи слова, — я не хотів би Вас засмучувати.

— Говори! — почувся грізний наказ.

— В одному із секторів Зеленоводдя зафіксовано значний викид енергії, — сумно повідомив голос.

— Значний? Наскільки значний?! — поцікавився володар.

— Більшого ми досі не фіксували.

Чоловік мовчав. Він тільки перестав крутити ланцюжком, підійшов до трону посеред зали і сів на нього, склавши на грудях руки. У цей час голос знову винувато заговорив:

— Володарю, я не міг не повідомити вас про це.

— Ні, навпаки! Це — хороша новина.

— Хороша? — здивувався голос і ніби завив, та так, що аж луна пішла залом.

— Припини! — зневажливо обірвав його Володар.

Голос вмить замовк і після невеликої паузи запитав:

— Могутній Аріхандрусе, я нічого не розумію. Адже це мало б означати, що вони отримали якусь надпотужну зброю проти нас.

Володар підійнявся і став нервово ходити туди-сюди залою. Це тривало якийсь час. Потім він зупинився біля одного з велетенських вікон, за якими пропливали пухнасті білі хмаринки над океаном, ще трохи помовчав і, дивлячись у далечінь, зауважив:

— Правильно, у них з'явилася надпотужна сила. Ти маєш рацію…

Аріхандрус знову замовк, а голос терпляче чекав на продовження. Володар повільно повернувся, та його обличчя однаково не було видно з-під широкого капюшона. Над чимось роздумуючи, він попрямував до свого трону біля акваріуму. Голос знову завив від нетерпіння.