Компанія на чолі з Ілларіусом Непереможним підлетіла до найвищої, останньої площадки, без зусиль пройшовши крізь незрозуміле Маркові енергетичне поле. Однак під час їх вторгнення у це сяйво відбувся сліпучий миттєвий спалах. Незвичайний викид енергії зауважили всі і чомусь занепокоїлися. Це було видно із пришвидшеного приземлення крилатих людей і їх скупчення на посадкових площадках.

— Щось недобре коїться, — вигукнув Гардіус Кмітливий.

— Мабуть, цирконіти ремонтують, — вголос подумав Ілларіус.

Однак слова Іллі не справили враження на Гардіуса, і він знову підозріло подивився на Марка.

— Так не буває. Я думаю, що буде краще, якщо ми супроводжуватимемо його разом до десятого рівня, — сказав Гардіус, кивнувши на Марка.

— О, Гардіусе, у цьому немає потреби! Запевняю тебе! Ти напевне маєш купу своїх справ, а допомагаючи мені, згаяв досить власного дорогоцінного часу, — почав відпиратися Ілля.

— Так, справді. Ми з Камелліною Турботливою повинні були зараз бути у Центаврі на вченнях з…

— Ох, як мені не зручно. Ви матимете купу неприємностей. Я дуже-дуже перепрошую! Щиро вдячний вам за допомогу! І не хвилюйся, Гардіусе, далі варта супроводжуватиме нас, — поспішив попрощатися Ілля, щойно вони ступили на злітний майданчик.

Гардіус і Камелліна, напевно, зрозумівши, що зайві поруч з вартою, розкланялися з Іллею і полетіли у своїх справах.

Марк з Ілларіусом пішли до широких півкруглих воріт, що якимось невідомим способом відчинялися, точніше розсувалися у протилежні боки то на більший, то на менший проміжок, залежно від кількості вхожих. Марк не зауважив на цих воротах ні ручок, ні завіс, ані жодної шпаринки.

— Зараз ми підійдемо до вартових. Ти не хвилюйся, Маркусе. Все буде добре! — сказав Ілларіус і попередив: — Я піду іншим коридором, куди заходять усі крилаті. Ти чекатимеш мене біля вартових. І не хвилюйся, вони тебе просто ідентифікують. А я скоро повернуся.

— А… — хотів щось запитати Марк.

Але тут двері прочинилися, і вони зайшли у дуже яскраво освітлене приміщення витягнутої форми. Усе було однакове: і стеля, і стіни, і підлога. Тому визначити об'єм кімнати було неможливо. Марк побачив, що кожен крок його і крилатих людей ніби запалює світло на підлозі. Це його дуже здивувало. Усі вишикувалися в один ряд і стали на доріжку, схожу на ескалатор, що бігла праворуч у сріблясту сферу. Туди заїжджало приблизно по 10–12 людей. Сфера стулялася, а за пару секунд знову розкривалася, і туди заїжджала наступна група. Ілларіус разом з іншими теж зник у сфері.

Враз до Марка підійшло троє вартових. Він дуже розхвилювався. Не налякався, ні! Але почуття невідомого відбивалося у грудях легким тремтінням.

У вартових на головах жовтим сяйвом горіли неширокі обручі, а на руках були одягнені такі самі рукавиці. На їх тілах виблискували золотисті комбінезони із якогось сплаву.

Без жодного слова вартові стали довкола Марка. Він одразу опинився у флуоресцентній кулі. «Це, мабуть, і є ідентифікація», — подумав Марк. У той момент він нічого не бачив і не чув. Потім вартові розступилися і жестом наказали йому пройти вперед. Марк послухав. Вони пройшли метрів з десять і покинули прикордонні межі міста, вийшовши за ворота.

Марк потрапив у фантастику, місто майбутнього! Зараз він перебував на висоті кількох тисяч метрів! На перший погляд, звичайна бетонна поверхня, але вона так само засвічувалася під ногами, під час руху, як і в приміщенні за воротами. Високі багатоповерхові однакові овальні будівлі, що розташовувалися по колу, напевно, слугували людям помешканнями. Поміж ними, якраз біля вхідних воріт, проходив опірний стовп Альфи, у якому були розміщені широченні прозорі труби, ніби зі скла. Усередині кожної з них рухався ліфт-яйце сріблястого кольору. Туди заходили і виходили люди. І тут Марк звернув увагу на те, що усі вони були безкрилі. Усі однаково одягнені, усі світловолосі, але ж безкрилі! І всі ходять пішки. Жодних авто, електричок чи бодай велосипедів він не помітив. Правда, Маркові було видно лише якусь частину яруса, оскільки його площа займала, мабуть, кілька гектарів.

Вартові підвели Марка до ліфта і зупинилися.

Марк обернувся. Скрізь, де поверхня не була вкрита бетоном, щось зеленіло. У місті серед надзвичайної краси квітучих дерев, кущів ходили і стояли теж безкрилі люди. «Дивно», — подумав Марк. Адже він добре бачив, що в місто залітали на крилах. «Отже, вони таки причеплені! Цікаво, яким чином?» Він вирішив запитати про це у Іллі. А поки той не з’являвся, Марк розглядав усе довкола. Він помітив чудернацькі фонтани і геометричні скульптури, своєрідні кругленькі сквери… А високо угорі нависав наступний ярус Альфи, під яким пропливали хмаринки. Поміж ним і останнім поверхом будинків було видно небо і сонце. Захоплююча краса!

Нарешті до них підійшов Ілларіус. Теж уже без крил. Він усміхнувся, помітивши подив Марка, і звертаючись до варти, сказав:

— Ілларіус Непереможний, відділ ментальної оборони Червоного сектора. Необхідно супроводити нас до Головного управління.

— Вартові 34 рівня. У нас код доступу тільки до 10 рівня, — ставши струнко, відрекомендувався старший вартовий, у якого раптом засвітився обруч. І тут же додав: — Прошу вибачення, прийшов наказ супроводжувати вас до нульового рівня.

Тим часом двоє інших вартових розвернулися і пішли назад крізь півкруглі ворота на свій пост у «прикордонній залі», як її подумки назвав Марк.

Ілларіус, задоволений з такого розгортання подій, зайшов з Марком за старшим вартовим у ліфт. Двері тут відчинялися таким же неймовірним чином, як і вхідні ворота.

— Варта — рівень тридцять чотири, код доступу — десять, — сказав комусь вартовий.

— Ідентифіковано, — відповів ліфт приємним жіночим голосом і додав: — Ілларіус Непереможний?!

— Ілларіус Непереможний. Червоний сектор, — обізвався Ілля, — з и-и…

— Ідентифіковано, — перервав голос. — 3 поверненням Вас до Альфи. Дозвіл доставки до нульового рівня. Приємного вам підйому.

Голос замовк, і у ліфті зазвучала легка приємна музика. Марк сказав би, що це — класика, якби був удома, але ж це було далеко не так. Тому він просто зауважив про себе, що музика близька до Моцарта.

Він окинув поглядом ліфт-яйце, що рухався вгору. Ззовні він був сріблястим і непрозорим, а от зсередини Марк міг бачити усе навколо. Однак надзвичайна швидкість підйому заважала розгледіти хоч що-небудь. Перед очима все зливалося у яскравий кольоровий дощ.

— Усе склалося набагато простіше, ніж я собі уявляв, — нарешті звернувся пошепки до Марка Ілля, — цирконіт відразу зреагував на твою появу у полі його дії. Це зафіксували у Спостережному корпусі і напевне передали інформацію в Головне управління. Отже, нас там уже чекають.

Сказавши це, Ілларіус приклав вказівного пальця до зімкнених вуст, наказавши Маркові, який хотів щось сказати, мовчати. Марк зрозумів натяк…

Їхали недовго, але Маркові здавалося, що цілу вічність. Його серце тріпотіло і вискакувало з грудей. Він був одночасно захоплений і переляканий. Його мучили думки про те, де ж він насправді і хто він такий. Чому існує «тут» і «там» чи «там» і «тут»? Марк думав про те, що, напевно, він більше переляканий зіткненням з невідомим і незрозумілим світом, ніж втішений важливістю власної персони. Ще якихось кілька годин тому він був у Дірі, де почувався цілком комфортно і безпечно, а зараз сам собі не належить. І йому до болю у грудях захотілося назад, додому.

— Не хвилюйся! — раптом прошепотів йому на вухо Ілля, ніби прочитавши його думки. — Все буде гаразд! Тобі тут сподобається.

Марк скорчив міну у вигляді посмішки і тихо запитав:

— Ще довго?

— Нульовий рівень, вельмишановні панове! — ніби у відповідь на його запитання сказав голос, і двері відчинилися.

Марк з Ілларіусом вийшли, ступивши ногами у м'який трав'яний килим. Ліфт ковзнув донизу. Нульовий рівень справляв враження зеленого полігону. Втім, за розмірами він поступався тридцять четвертому рівню десь утричі. Довкола нічого не існувало. Скидалося на те, що це був останній поверх Альфи. Над головою, високо у небі, мерехтів величезний яскраво-фіолетовий кристал, від якого розповсюджувався енергетичний ковпак, що оберігав мегаполіс.