Цезар м'яко приземлився, і друзі зійшли на землю.

Багряне сонце втомлено ховалося за скелі. Від води повіяло холодком.

— Вечоріє… — Марк потер собі передпліччя.

— Нічого, зараз ми знайдемо Тлустика і переночуємо у нього. Сподіваюся, що він нас напоїть чимось гарячим, хоча він страшенний скнара, — «заспокоїв» Маркуса Ілларіус і голосно гукнув: — Тлу-с-с-тик! Це я — Ілла-рі-ус! Ти де? Тлу-сти-ку!

Він припнув летиконя до гіллячки старого дерева і штовхнув рипучі двері у стовбурі.

— Ти тут, Тлустий?! — запитав він, заглянувши у велетенське дупло, що вочевидь слугувало його другові домом.

— Нема?

— Дивно, він увечері ніколи нікуди не ходить, — сказав Ілля.

— Ходити не ходить, а от зоряну рибу на озері ловить, — почувся дуже низький хрипкий невдоволений голос.

І з очерету на березі виліз маленький опецькуватий гном із ледь-ледь блакитною шкірою. Його зовнішній вигляд був прямою протилежністю його незвичайному басу. Марк мало не розреготався.

— Колобок… — тихо вимовив він, підморгнувши Іллі.

Тлустик гнівно глипнув на нього.

— Привіт, друже, — радісно привітався Ілларіус. — Чому не озиваєшся? Я вже занепокоївся, чи, бува, чого з тобою не сталося!

— А що зі мною може трапитися? — забасив гном. — Я, на відміну від вас, свого носа нікуди не пхаю.

— Моя хата з краю, я нічого не знаю, — несподівано для себе вимовив Марк.

— А це ще хто? — зміряв його поглядом Тлустик.

— Це мій друг — е-е… Маркус Цікавий, — бовкнув Ілля.

— Брешеш! — коротко заперечив Тлустик і поплентався у свою хатку. Він зайшов усередину, не зачинивши за собою двері, і хлопці увійшли слідом за ним.

Кімната у дуплі була невеличкою, але там усе вмістилося: і стіл, і стілець, і диванчик, і старенька чорна дерев'яна шафа, а також дерев'яні сходинки на другий поверх, звідки лилося рожеве світло від вечірнього сонця.

Ілларіус потягнув Марка за руку, щоб сісти на диванчик. Тлустик заліз на високий стілець. Він підпер рукою голову так, що його щока звисла йому на бік, і кумедно заклав ногу на ногу. Взуття на його гомілках зашнуровувалося, і від того обидві ноги виглядали, як копчені шинки. Усі мовчали.

Гном перебігав очима з Маркуса на Іллю і навпаки, ніби чекав, коли ж вони вже підуть, хоч вони щойно увійшли. Ілларіус взяв ініціативу на себе:

— І відколи це ти став ловити зоряну рибу?

— Хм, — незадоволено мугикнув Тлустик, розуміючи, що Ілля хотів би запитати зовсім не про те. — Відтоді, як залишився зовсім сам у Червоному секторі.

— Вибач, мені дуже прикро, — сказав Іларіус.

— А мені — ні, так чого тобі треба? — грубо запитав Тлустик.

— Ми трохи замерзли, поки сюди летіли, — почав Ілля. — Чи не міг би ти нас напоїти чимось гарячим… для початку.

— Міг би, міг би, — пробурмотів собі під ніс гном.

Він зісковзнув зі стільця і почвалав надвір.

— Не дуже-то твій друг люб'язний, — кивнув головою на двері Марк, коли Тлустик вийшов з кімнати.

— Він відлюдькуватий і не вельми вихований, але надзвичайно добрий, — виправдовував свого друзяку Ілля.

— Ну, де ви там? — почулося знадвору. — Шипшинова настоянка вже готова.

— Але ж і «добрий», — підкреслив Марк.

— Дурниці, ти помиляєшся, — щиро заперечив Ілля.

Хлопці вийшли з дупла. Тлустик сидів на полінцях біля вогнища, над яким грівся казанок з водою і смажилися на прутиках якісь різнокольорові овочі і фрукти. Він дав кожному по великому дерев'яному горнятку із паруючим пахучим відваром.

— Дякую, — сказав Марк і зауважив, вмощуючись на пеньку біля Ілларіуса: — Щось це не дуже схоже на аромат шипшини.

— От глушман, — підвівши брови, промимрив Тлустик. — Хлопче, я сказав «бжипшина», а не «шипшина».

— Ой, перепрошую. Мені почулося зовсім інше, просто у нас на Землі є шипшина, а це така…

І Марк відчув, як боляче став йому на ногу Ілларіус, нагадуючи про конспірацію. Марк вкусив себе за язика…

— Це він розповідає про нове місто на континенті, яке називається Земля, — почав вибріхуватися Ілларіус.

— Брешеш! Еге ж, — і Тлустик подув на воду, смішно скрутивши товсті губи у вузьку трубочку.

— Чому ти так говориш?! — нічого не розуміючи, запитав Ілля, переконаний у власній силі навіювання.

— А тому, мій друже, що ти мене вже дуже давно не бачив. А я виріс, — тут гном встав, театрально випростався і, вперши руки у товсті боки, проголосив: — і перетворився з Тлустика, як ти мене обзиваєш, на Всевидяче Око! — і він з гордістю задер свого грецького м’ясистого носа.

— На кого, на кого?! — Ілларіус пирснув так, що аж розплескав півгорня і розреготався. — Все-се-видяче Око, ха-ха-ха! Ти чуєш, Око! Ха-ха-ха! Ой, не можу, я зараз лусну зо сміху!

Маркові теж стало смішно з Тлустикової пихи, і він теж захихотів. А гном, зрозумівши, що над ним кепкують, почервонів, як киплячий борщ, і сів на пеньок допивати відвар.

Насміявшись, хлопці заспокоїлися і зрозуміли, що гном образився.

— Вибач мені, — почав Ілларіус, — я мав би бути уважнішим, але мене перевели у школу телепортації, і я зовсім не мав часу до тебе навідатися. Вибач, будь ласка.

— Вибач, вибач, — невдоволено пробурмотів Тлустик, але по його виразних, хоч і невеликих очах було видно, що він уже не злиться. — Ну добре! Кажи, чого прийшов! Може скучив, га? — і він хитрувато примружив очі.

— Справді, я хотів познайомити тебе з Маркусом…

— Тільки не починай нести нісенітниці про нього, — перервав його гномик. — Я все знаю: він — Маркус Великий, Дитя Зеленоводдя!

— ?!

— Ага! Я ж казав, що став Всевидячим Оком, а ви глузували з мене, — пояснив Тлустик. — Мої здібності розвиваються, не забувай, я ж гном і колись стану Пророком, — і зітхнувши, додав: — якщо наш світ не поглине вир викривленого часу.

— Так, так! Отже, ти подорослішав і усе знаєш.

— Аякже! А ти сподівався зустріти тут того самого дикого і неотесаного товстого гнома? — з докором озвався Тлустик. — От, щоб ти знав, я навіть веду спостереження за однією дивною істотою, про яких ти мені розповідав.

— Не розумію, про кого ти говориш. Я багато чого тобі розказував, — зацікавився Ілларіус.

— Та ти мусиш пам'ятати про тих невидимок.

— Невидимок?! Яких?

— От, гальмо прогресу! — бовкнув Тлустик. — Ну, ті «мерди» чи «верди», чи як їх там звати!

— Теберди?! — вигукнув Ілларіус. — Ти, напевно, щось наплутав, теберди не гуляють поодинці та ще й у лісі!

— Нічого я не наплутав! — злісно заперечив гномик. — Кожної ночі тут на озері з'являється теберд і плаче.

— Ну, друже, ти вже загнув — теберд плаче. Дурниці мелеш. Цього не може бути. Якщо б це був теберд, то тебе уже не було б серед живих. Цей вампір висмоктав би з тебе усю енергію і силу життя.

— А от я кажу, що це — теберд! Сьогодні ж уночі підемо на протилежний берег озера і сховаємося за деревами. Вже смеркає, і чекати залишилося недовго.

Марк глянув на червоний захід сонця, промені якого вже ледь торкалися верхівок дерев. А зі сходу насувалося темне марево тяжкої ночі.

Цезар сумирно пасся на березі. Марк ніяк не міг звикнути до думки, що він насправді не собака, а летикінь. Йому було прикро, адже він завжди мріяв про вівчарку. Марк навіть трохи був ображений на бабцю Дану, яка його ніби ошукала. Ну, хіба Цезар не міг бути і там, в Дірі, конем, без крил, звичайно? Марк не мав би причин до розчарування. Для чого ця вся плутанина! І пояснення Ілларіуса щодо перевтілень його Цезаря мало заспокоювали. Радше навпаки — дратували. «Якесь безглуздя», — думав Марк, погладжуючи білу гриву летиконя. Але життя диктувало свої правила: доводилося миритися з дійсністю.

Із приходом ночі ліс накрила хвиля незнайомих Маркові звуків. Він був призвичаєним до серенади лісу у горах Діри: не раз чув «пугу» сови і скрекотіння наляканої кимсь сороки; виття вовків, що холодило душу; і тріск необережно зламаної сухої гілки… А тут Маркус чув і «кректання», ніби якийсь дід підіймався вгору, важко сопучи, і завивання, немов зимовий вітер заводив свою сумну пісню, і «хихотіння», як у казках про болотяних упирів, і ще масу різноманітних, трошки навіть лячних звуків. Але він не боявся, ні! Навпаки, його все це зачаровувало своєю таємничістю і новизною. «Дуже химерно, — зауважив він про себе. — Цікаво, як виглядають ці істоти?!»