Та Ілларіус і Тлустик нічого йому не пояснювали. Вони не звертали ані найменшої уваги на цей ноктюрн, знайомий для їхніх вух. А Марк нічого не став запитувати. Тепер йому більше подобалося доходити до усього самому, без будь-чиєї допомоги.

— Маркусе, ходімо! Тлустик каже, що вже час, — покликав Ілля, встаючи з пенька. — На небі вже повно зірок.

«А небо таке саме, як і вдома», — подумав Марк, зауваживши знайомий зірковий малюнок на чорному небі. І йому вперше стало дуже затишно.

— Годі мріяти, гайда! Цезар нехай залишається тут, — скомандував Ілларіус і махнув рукою.

Тлустик, як справжнісінький колобок, котився попереду. Спочатку він ішов вільно і впевнено, а потім, з наближенням до хащі лісу, наказав хлопцям пересуватися дрібними перебіжками від куща до куща, від дерева до дерева, аж поки вони не зайняли позицію за одним старезним дуплистим «баобабом».

— Ще рано, — сказав пошепки гномик, поглядаючи на острівок на озері, оточеному непролазними хащами. — Він виходить із пульсуючого простору, посидить тут трохи, повиє і вертається назад.

— Я чув про таке явище, як пульсуючий простір, але ніколи цього не бачив. Хоч я і відповідальний за Червоний сектор, — серйозним тоном прошепотів Ілля.

— A-а, ви ніколи нічого не зауважуєте, поки не ткнеш вас носом, — махнув рукою Тлустик, напевно, маючи на увазі усіх, хто не був гномом.

— На жаль, — погодився Ілларіус і пояснив Маркові: — Пульсуючі кола з'явилися відтоді, як у Зеленоводдя вторглися теберди. Саме це явище і дестабілізує наш вимір у просторі. Це і є шлюзи між різними вимірами, і вони, сам розумієш, дуже небезпечні.

— Розумію, — відповів Марк. — Отже, тих шлюзів — багато?

— Їх сила-силенна, але теберди проходять тільки через один великий, який і необхідно закрити, — відповів Ілля.

— Ага, — бовкнув Тлустик, — тільки перед цим треба знищити Аріхандруса Могутнього, — і він подивився в очі Маркусу Великому.

Марк не дуже добре зрозумів пронизливий погляд малого гнома, але готовий був заприсягтися, що зауважив у ньому підозру.

— Цить! — шикнув гномик. — Я відчуваю незначні коливання простору біля самої води на березі…

Хлопці втупились у озеро, але нічого не побачили. Було досить темно.

Та однієї миті їм стало чітко видно справді пульсуюче марево над берегом, наче над розпеченим піском на морі, з якого ніби вивалився, викотився невеликий теберд. Він, схлипуючи, сів під деревом, а тоді по-справжньому заплакав. Маленька компанія спостерігала за ним з пагорба на березі, звідки їм усе чудово було видно. Тлустик та Ілларіус від жаху перестали дихати. Марк здивовано підвів брови:

— Який же це теберд? Я чітко бачу…

— Мовчи! — знову зашикав гномик. — Він може нас помітити, і тоді нам усім капець! — і він красномовно схопив себе обома руками за шию і закотив очі.

— Послухай, Тлустику, але ж теберди постійно тягнуть енергію з усього живого. А довкола цього не висохла жодна травинка, — прорізався голос розуму в Ілларіуса, — хоча зовні він виглядає точнісінько, як теберд. А з іншого боку, ці істоти не мають голосу, я це точно знаю, а він виє, наче якесь дівчисько!

— А це і є дівчисько у фіолетовій накидці. Хіба ви не бачите?! — здивовано констатував Маркус.

— Це — теберд, дурні! — прогарчав Тлустик і зробив невтішний висновок: — У вас якісь галюни!

— Та це звичайна дівчинка! — заперечив Марк.

— Сумніваюся, — процідив Ілля.

— Зараз я вам доведу, — сказав Маркус Великий і, забувши про бабусині застереження, телепортувався на острівок.

Гномик з Ілларіусом визирали з-за дерева, коли Марк з'явився біля теберда і схопив його наче за руку. Друзі були чимало вражені, адже теберди — ефірні і не мають чітких кінцівок.

— Ти чому тут плачеш? — запитав Марк дівчинку невисокого зросту, з довгим білим волоссям та глибокими синіми очима, повними гірких сліз.

Вона відсахнулася, але Марк вже міцно схопив її за руку:

— Ну ти чого, не бійся!

— А я й не боюся. Це ти мав би злякатися мене, — опанувавши себе, відповіла незнайомка.

— Відколи це хлопці бояться плаксунь? — глузливо запитав Марк.

— Я не плакса, я — теб… — вона запнулася на півслові. — Ти бачиш мене у реальному тілі?!

— А як іще я маю тебе бачити: звичайнісінька дівчина, яких багато.

— Так і є, але усі інші мене бачать тебердом, — і вона знову розревілася. — У-у-у, це все — Аріхандрус, щоб він зник! У-у-у…

— Та годі вже! Не вий! Терпіти не можу, як хтось плаче. Поясни краще, у чому справа? До чого тут цей Аріхандрус? — попросив Марк.

— Ти що, не знаєш, хто це такий? — здивувалася незнайомка.

— Усі знають, хто він.

— Нічого ти не знаєш! І ніхто… у-у-у… — вона знову заплакала.

— Та благаю тебе, припини! Ти послухай: я тебе бачу такою, якою ти є насправді. І це — вже дуже багато! Хіба ні?

Марк, який часто забавляв Пупсика та Аліску, що мали звичку вередувати одночасно, знав, як треба заспокоїти того, хто плаче. Його досвід йому допоміг — дівчинка перестала схлипувати.

— Для початку скажи, як тебе звати? — поцікавився Марк.

— Мене? — перепитала вона. — Мене звати Віолліна Сентиментальна.

— Ох, і прізвисько ж тобі дали! Сентиментальна, — повторив він. — А звідки ти тут узялася і чому тут щоночі плачеш? Тільки не вий знову, — попередив Маркус.

— Я не можу тобі сказати, — тихо відповіла вона.

— Чому? — здивувався Марк.

— Ти будеш мене зневажати!

— За що? Дурниці якісь! А ну швиденько зізнавайся. Інакше як я тобі допоможу?

— Ти хочеш мені допомогти? — здивувалася Віолліна. — Тобі не страшно? Мене ж вкрав сам Аріхандрус.

— Ну все, ти мене дістала! — почав злитися Маркус і вперше у житті схитрував: — Або ти розповідаєш все від початку, або я ушиваюся звідси, і тобі вже ніхто не допоможе.

— Чому? Якщо мене побачив ти, можливо, мене побачить і хтось інший, — зробила логічний висновок дівчинка.

— A-а, так? Ну добре! — Маркус відпустив її руку і відвернувся, вдаючи, що забирається геть. — Ну, бувай!

Віолліна скрикнула:

— Зачекай! Мені справді треба хоч з кимсь поділитися своїм горем. Насправді я — не теберд, — почала Віолліна. — Ти єдиний, хто мене розпізнав. Усі мої земляки бачать мене саме такою. Тому я не можу ні з ким спілкуватися. Таку ілюзію довкола мене створив Аріхандрус Могутній…

Тлустик з Ілларіусом уважно спостерігали за діалогом між тебердом і Маркусем Великим. Вони навіть не перемовилися між собою словом, побоюючись пропустити хоч звук.

Раптом маленький гномик став схвильовано крутити головою, ніби щось відчув. Помітивши це, Ілля запитав:

— Ну, що ти вертиш своїм черепком, наче млин?!

— Ох, і не люблю я оці твої жарти! — ображено кинув гном. — Довкола відкривається безліч пульсуючих кіл, і це мене завжди непокоїть.

— A-а, так-так, це дуже стра-а-ш-ш-но, — з іронією зауважив Ілля. — Особливо, коли з них вивалюються такі могутні теберди, як ось цей на острові.

Ілларіус показав пальцем у бік Маркуса Великого.

— От бевзь! — обурився Тлустик і пояснив: — Внаслідок неочікуваних і неритмічних пульсацій, які ідуть від цих кіл, Зеленоводдя поволі поглинає просторовий безлад. Ти це знаєш? А ще, через ці пульсації можна потрапити невідомо куди: вони сплющують простір, тим самим скорочуючи незбагненні відстані. А ще на додаток, повідомляю для особливо розумних, що ці пульсуючі кола мають іншу частоту коливань, ніж ті, крізь які проходять теберди! Догнав, мудрагелю?! — гарикнув гном.

— Вибач, — занепокоєно відповів Ілля, — я цього не знав. Тобто мені було відомо, що частини нашого світу безслідно зникають, але як це відбувається, здається, не знає ніхто, навіть Хранителі Зеленоводдя. А як ти про це здогадався?

— Як, як? А ніяк! Я це просто відчуваю, я можу відрізнити частоту коливань одного пульсуючого кола від іншого. Відповідно, я знаю, де шлях до тебердів, а де — у небуття! — гордо заявив Тлустик.

Ілларіус задумався над тим, як можна застосувати цей неординарний талант свого друга. А гномик продовжував метушливо стріляти очима у різні боки.