— Бабусю, а що, Найда народила тільки одного Цезаря? — не зводячи очей з собаки, запитав Марк.

— Тільки його, — отримав він коротку відповідь.

— А хіба у собак так буває?

— Отже, буває. Особливо, коли вони такі старі, як наша, — вже більш м'яко сказала бабця.

— А цікаво, де це вона знайшла собі такого ж пса? У Дірі таких немає, — продовжив онук, маючи на увазі її породу.

— Та, я думаю, десь в одному з сусідніх сіл. Вона зимою на кілька днів пропадала, — пояснила бабуня.

— А… — розважливо протягнув Марк і промовив: — Знаєш, ба, я б дуже хотів його забрати до себе додому, тільки не знаю, чи мені дозволять.

— Чом би й ні, — сказала бабуся, дбайливо накладаючи мокру марлю. — Дім у вас великий, і місця довкола вдосталь. А Цезар буде вам вірним і мудрим охоронцем.

— Ха-ха-ха! — раптом зайшовся Марк.

— Ти чого, Маркусь? — здивовано спитала бабця Дана.

— Та я, ха-ха, я, ха-ха, — він не міг зупинитися, — у нас же є озброєна охорона, а один тип серед них — старший, ха-ха-ха… Він схожий на бульдога, ха-ха, невисокого зросту, кремезний і набундючений, я його прозвав Наполеоном. Ха-ха, з них буде чудова пара — Наполеон і Цезар, ха-ха-ха…

Тут уже розсміялася і бабуся, яку заразив своїм щирим реготом онук. Вона сказала, що вже й не пам'ятає, щоб її так хтось розвеселив.

А хлопці так і не дочекалися того вечора свого міського товариша. Вони сіли край лісу на старих соснових балках і продовжили обговорювати подію, що недавно відбулася у горах поблизу Діри.

Ішлося про те, що Даркин тато, як завжди, залишив свого коня на одній з віддалених лісових галявин, де трави буйні і незаймані. Там їх ніхто не топче і не косить, надто вже далеко і небезпечно. А Даркин тато дуже любив свого коня, от і хотів, щоб той пасся на найкращих травах. Тому він і залишав його там кілька днів поспіль. Та коли прийшов одного вечора, то завмер від жаху — уся трава на галявині була рівно скошена і підпалена. Цікаво, що вигоріла тільки площа галявини, а лісові квітки і гілки дерев, які звисали над згорілою поверхнею, залишилися неушкодженими. А від коня і сліду не залишилося, тільки на стежці, що веде у Вовчий яр, лежали перерізані пута.

Даркин тато кілька годин шукав коня у лісі, навіть увесь яр облазив, та все дарма, а коли вже пізно вночі вертав дорогою додому, то йому здалося, що ніби по саду у баби Данки кінь ходив. Її двір далеченько від двору Даркиного тата, і він довго придивлявся, що там таке коїться, а коли підкрався ближче до її хвіртки, то перед ним ніби виросла Маркова бабуся і так недобре запитала, чого оце він так пізно до чужих подвір'їв зазирає. Даркин тато закляк від несподіванки, але опанував себе і сказав, що з його конем біда. А йому щойно привиділося, що він його тут, у саду, бачив. На що вона відрубала: «Навіщо ж старій жінці кінь?» А потім додала: «За твариною доглядати треба. Будеш мати науку!» Ну, він і повернувся ні з чим додому.

Село вже другий тиждень обговорювало ці неприємні події. Насамперед дітям взагалі заборонили вештатися лісом, навіть прилеглим, а стару Данку стали десятою дорогою обходити і остерігатися її ще більше.

Та й справді, вона була дуже дивною жінкою. Жила самотньо і відчужено, город не обробляла, корів не тримала, от тільки собака, сад і квітник — уся її господарка. Харчі їй привозив на возі якийсь підозрілий старий. І поки на літо не приїжджав її онук, вона і за межі свого подвір'я майже не виходила, була непривітна і мовчазна. Та під час його канікул її було не впізнати: весела, говірка і життєрадісна. Тоді ж оживав і її сад. Вона починала обробляти землю на квітнику і збирати плоди у саду… Ніхто не міг пригадати, коли і звідки вона з'явилася у Дірі. Усі вважали її відьмою, хоча нічого поганого вона нікому ніколи не зробила. Просто поводилася не так, як усі, і ці її щорічні літні метаморфози… А ще, одного разу хтось із селян зауважив дивовижне блакитне сяйво навколо її хати, чим, звісно, був переляканий, хоча до химерних несподіванок усі вже звикли. Запитати про це у самої Данки ніхто не наважувався, все спихнули на її буцімто чари.

Марк про все це навіть і не здогадувався і поволі засинав під бабусині примовляння. Раптом він пригадав, що бачив сьогодні уранці, і сонно промовив:

— Бабунь, там у твоїй шафі… — Бабця Дана стрепенулася. — Смердять зіпсуті продукти. Ти що, їх колекціонуєш? — без будь-якого інтересу запитав він. — Викинь, бо я сьогодні мало не здох від того смороду.

— А, так-так, — вже спокійно промовила вона. — От, стара голова! Мені їх було забагато, от і складала. А потім забула! Сьогодні ж зберу їх і вимию полиці.

— Добре, — ледве вимовив крізь сон Марк.

Ранок був сонячним і пекучим. Марк розплющив очі і потягнувся, прислухався до своїх відчуттів — спина вже не пекла, але трошки боліла. Чудодійні бабусині ліки допомогли.

Він сів на краю старого ліжка і оглянув кімнату. На столі, вкритому білосніжною скатертиною, стояла велика керамічна ваза з пишним букетом рожевих півоній, якими пропахло усе довкола. На краю стола стояв глечик з молоком, а біля нього на тарілочці лежали свіжі духмяні пиріжки з чорницями, сік яких тік з тріщинки збоку. Марк легенько вказівним пальцем притиснув рум'яну поверхню пиріжка. Тріщина на ньому розкрилася і густа темна начинка трохи витекла на тарілку. Марк аж облизався. Бабця дбала за свіжий смачний сніданок для онука.

На підлозі, відразу біля Маркового ліжка, стояв величезний старовинний годинник з боєм. Однак Марк ніколи не чув, як він б'є, хоча він ходив, але завжди показував неправильну годину. Було незрозуміло, чи він пізнить, чи він спішить. Поруч у старій дубовій шафі лежали акуратно розкладені й посортовані бабусиними руками Маркові речі, що їх було видно через незачинені двері. На килимку біля дверей до бабусиної кімнати тихо сопів Цезар. Його чорний мокрий носик легенько рухався.

«Найда ніколи не мала цуценят. Вона була дуже стара для цього. І звідки взявся такий сіро-коричневий красунчик? Це якесь чудо. A-а, зрештою яка різниця, головне, що Цезар є! Мрії збуваються», — думав Марк.

— Маркусь, доброго ранку! — акуратно прочиняючи двері, сказала бабуся. — Спина вже не пече?

— Ні, бабуню, все вже добре, дякую, — промовив Марк.

— У такому разі, хлопці, снідайте і до роботи. В саду трава виросла вище колін. Мусиш її скосити, Марку, — усміхаючись, наказала вона.

— Ну, ба?! — почав благати онук, коли зауважив, що учорашній гнів змінився на милість.

— Без «ну», сьогодні й завтра ти допомагатимеш мені по господарству, — вона відповіла дуже стримано, а про себе подумала: «Рано, ще рано туди тобі іти, ти повинен опинитися там у найбільш відповідний момент. Інакше виникнуть значні проблеми…»

— У-ух… — засмутився Марк.

Марк і Цезар цілий ранок косили траву, тобто косив Марк, а песик настирливо заважав йому: кусав за ногу, тягнув за черевик і без упину дзвінко гавкав. Бабця Дана сиділа під горіхом за столом і ліпила вареники, раз у раз занепокоєно поглядаючи на косарів. Коли вони викосили частину трави у саду, бабуся запросила їх на перекуску.

Ох, і які ж смачні були ці вареники з чорницями! Солодкий густий сік розпливався у роті і змішувався з тістом. Марк їв і прицмокував, облизуючи губи. Цезар з не меншим задоволенням поглинав свою вівсяну кашу. А бабуся з доброю усмішкою спостерігала за обома.

Думки в її голові снувалися одна за одною. Вона зусиллям волі старалася не думати про погане.

«Я неодмінно мушу спробувати його втримати. Інакше Аріхандрус отримає те, чого так бажає. Його махінації з часом призводять до дедалі складніших проблем і перекосів у вимірах. І ці недавні повідомлення про частини континенту, що зникли, а на їх місці утворилися нові Чорні провалля. От і Максімус повідомив, що у хаосі зник ще один шмат континенту… Це вже набуває неконтрольованого розвою. Надзвичайно важливо хоча б із Марком не поспішати, але він — слухняна дитина. І я маю бути впевнена у своїй силі», — переконувала себе вона.