Могутній сірий океан з велетенською силою жбурляв десятиметрові хвилі на скелястий острів. Вони несамовито кидалися на гостру і тверду поверхню, торкнувшись якої, безсило і мляво сповзали, перетворившись на шипучі пінисті потоки…

— Я обожнюю шторм… Він нагадує мені бажання і пристрасті, що вирують у наших душах… Тільки його пристрасті — конструктивні, завжди видно результат намагань, а у живих істот емоції часто шматують тільки їх же власну душу, — заговорив високий ставний чоловік у темній довгій мантії з капюшоном, коли позаду нього непомітно з'явився ще один у сріблясто-білій мантії.

— О, це не стосується Вас, мій Могутній Володарю! — сказав у відповідь другий.

— Авжеж. Та у цьому є і частка твоїх заслуг, — зверхньо зауважив перший і запитав: — Отже, ти його знайшов?

— Так, мій Володарю.

— Твої нічого не запідозрили? — поцікавився Володар.

— Даруйте, мій пане, але це звучить як образа!

— Ну, добре-добре. Тоді виманюй його відтам якнайшвидше! — наказав голос з-під капюшона.

— Я здійсню це найближчим часом. Нехай Володар не сумнівається, — і чоловік у білій мантії зник так же несподівано, як і з'явився.

— Чого б це я мав сумніватися. Все буде так, як того хочу я! — впевнено сказав Володар, розкрив крила мантії і різко опустив їх. І шторм йому підкорився.

Дивне видовище: негода ущухла за велінням дрібної істоти, яка, наче сльозинка посеред океану, стояла на широкому виступі скелі.

Годинник показував пів на сьому. Марк ліниво повернувся на маленькій пуховій подушці, із насолодою згадуючи про те, що нарешті настало довгоочікуване літо.

— Марку, сину, вставай негайно, а то запізнишся на восьму на потяг! — дзвінко і навіть трохи різко пролунав у кімнаті строгий мамин голос.

Лише тепер він згадав, що сьогодні від'їжджає до бабці на село. А йому так хотілося ще трошки поніжитися у ліжку. Марк знову глянув на циферблат: 6:45. Часу не залишалося на байдики, він рвучко встав, одягнув наготовані звечора шорти і майку і стрімко побіг у ванну. Мама тим часом швиденько зготувала у дорогу канапки і налила у термос щойно заварений зелений чай, адже вдома син вже не встигає поснідати.

Марк вправно стрибнув зі сходів у величезну їдальню. Мама незадоволено зморщила носа — вона дуже не любила, коли він це робив, але не було часу на повчальну бесіду, і вона, вмить опанувавши себе, вичавила:

— Усі твої речі біля вхідних дверей, тримай сумку з канапками. Як сядеш, відразу поснідай, не їдь голодним!

Мамин голос став м'якшим і турботливим, вона міцно обняла Марка і поцілувала. Вони пішли до вхідних дверей.

У цей час звідкись з другого поверху почулася вовтузня, і на сходах, штовхаючи один одного, з'явилися два малюки у білих піжамах. Побачивши у дверях одягнутого і готового до від'їзду старшого брата, радісно і несамовито закричали: «Макусь, Ма-акусь!». Вони задріботіли вниз сходами, міцно обхопили Марка за ноги і пригорнулися. Марк зігнувся і з задоволенням чмокнув кожного у пухкеньку щічку. Мама обійняла усіх трьох, сумно глянувши на старшого сина, і промовила:

— Біжи синку, таксі вже чекає. Вибач татові, що він не зміг тебе сам відвезти, ти ж розумієш. І прошу — будь обережний!

Охоронець, який весь цей час стояв поруч, підняв з підлоги здоровенну сумку, яку всі у сім'ї жартома називали Малюком. Марк закинув на спину наплічник зі сніданком і вийшов з будинку.

— Розумію, — байдуже відповів Марк і додав: — Побачимося у серпні, па-па!

— Маркусь, у бабці на тебе чекає сюрприз! — навздогін гукнула мама, зачинила двері й полегшено зітхнула.

Марк оглянув вулицю: ані душі. Усі ще спали. Ще б пак, неділя — вихідний день. Але у сусідньому будинку вже повільно підіймалися гаражні ворота. Напевно, сім'я Лозіцьких виїжджала, як і щотижня влітку, у ліс за ягодами, які їм особливо потрібні не були. Лозіцькі не належали до верстви бідних людей, як, зрештою, усі у їх районі.

Ярослав Лозіцький — невисокого зросту, кремезний чоловічок з вузькими хитрими очима і пронизливим поглядом. Його голомоза голова, що непомітно переходила у шию, робила його схожим на черепаху із кругленьким черевцем на коротеньких кривих ніжках. Особливо кумедно він виглядав поруч зі своєю дружиною, високою, худорлявою, дуже гарною, але неприємною блондинкою, яка була набагато від нього молодша. У них ріс син, одноліток Марка, який був просто зменшеною копією свого батька.

— А, Марк! — із джипа, що виїхав з подвір'я, виглянув пан Лозіцький.

— Доброго ранку, — чемно привітався Марк, зачиняючи за собою бокову хвіртку.

— До бабці? Твій тато вчора казав, що у тебе сьогодні потяг.

— Так, справді, — відповів Марк і швидко пішов до таксі, щоб не продовжувати розмову.

— Бачу, ти поспішаєш. Ну, бувай! — він жартома віддав йому честь.

— До побачення, пане Лозіцький! — сідаючи у машину, тихо відповів Марк.

Водій хутенько завантажив Малюка, якого приніс охоронець, і зауважив:

— Доведеться порушувати, інакше не встигнемо!

Марк промовчав. Мама завжди викликала це таксі, коли дуже поспішала, і водій добре знав, що отримає хороші чайові за швидкий сервіс, але про всяк випадок набивав собі ціну.

Від'їжджаючи, Марк оглянувся на подвір'я сусідів. З будинку у псевдовікторіанському стилі вибіг син пана Лозіцького і вийшла його біловолоса дружина з пакунком у руках. Марк відвернувся. Він їх не любив. Дуже вже улесливі і неприємні були люди. Пан Лозіцький входив до ради директорів банку, де Марків тато був головою. Тому він, як міг, старався бути завжди поруч батька, постійно запрошував їх сім'ю у гості, на відпочинок. Батько вважав це проявом шанобливої уваги, яку приймав. А мама взяла та й потоваришувала з нестерпною пані Лозіцькою, як тільки було добудовано поруч їх будинок. Вони разом ходили у всілякі салони, солярії, де повно-повнісінько таких самих надутих і самовдоволених дам, як їх сусідка. «Солярій-серпентарій» — придумав риму Марк. Він ще більше зненавидів їх сімейку, тому що мама, яка і так приділяла йому мало уваги, після знайомства з Лозіцькою ніби взагалі забула про його існування. На додаток ще й їх син настирливо набивався Маркові у друзі. Він попросився сидіти за однією з ним партою у ліцеї, куди пан Лозіцький перевів синочка після переїзду у новий будинок. Останніх півроку життя здавалися Маркові нестерпними. «Хоч на канікулах від них перепочину», — подумав він, залишаючи позаду престижний мікрорайон з особняками…

Одночасно десь далеко-далеко… Старий гном із дуже блідою, аж сірою шкірою втупився скляним поглядом у велику ефірну сферу-глобус, що оберталася навколо своєї осі посеред просторого овального кабінету. Подекуди на макеті планети, по краю материка, чорніли плями.

«Зник вже десятий сектор… Необхідно вжити термінових заходів. Отже, його повернення треба пришвидшити… — думав гном. — Тільки от Хранителька буде проти такого поспіху. Але я мушу щось вигадати!» — старий встав зі свого розкішного різьбленого крісла, і куля зникла.