Але він не встиг закінчити, бо у бібліотеці з'явилася округла водяниста химера, з якої вийшли Данелліна Абсолютна і похмурий старійшина на ім'я Максімус, якого Марк зустрів у залі засідань.

— Мені здавалося, що я захлинуся, — сказала Хранителька, ступаючи на кам'яну підлогу і залишаючи на ній мокрі сліди, хоча її одяг, на подив Марка, був сухим. — Не люблю послуговуватися водяними субстанціями для телепортації, але, на жаль, наелектризованість після протистояння по-іншому неможливо нейтралізувати.

— Вельмишановна пані якраз вчасно прибула, — відразу переключився Мудрий Пророк, схиляючи голову перед Хранителькою. — Я саме почав пояснювати нашому юному…

— На все свій час. На все свій час, — вдавано недбало махнувши рукою, сказала Данелліна.

Старійшина став за спинкою крісла, у яке вона сіла.

Марк щось запідозрив, але запитати не посмів, хоча й був дуже радий бачити бабусю. Гном відразу ж зрозумів натяк і спрямував розмову в інше русло:

— Юний Хранитель пройшов перший тест.

— Справді? — ніби здивувавшись, перепитала бабуся. — Ти відчув силу своєї енергії?

Тієї ж миті зі стола Мудрого Пророка у бік Марка метнулася важка мідна статуетка з крильми.

Відчувши, ніби щось сильно вдарило його у голову, Марк вчасно повернувся, і статуетка зависла десь у десяти сантиметрах від його очей.

— Чудово, — сухо вимовив старійшина.

Статуетка повернулася на місце. Бабця чомусь була незадоволена і навіть розлючена. Марк зрозумів це з її погляду, яким вона втупилася у нікуди, щоб нікого не скомпрометувати перед онуком. Але Марк відразу зрозумів, чий це вчинок, та це чомусь його не зачіпало.

— Я дуже перепрошую високе товариство, — несподівано високопарно заговорив Маркус. — Чи могли б ми з бабусею залишитися наодинці? — і пояснив: — Мені необхідно дещо уточнити.

— Так, авжеж, наш юний Хранителю! — із повагою вимовив Мудрий Пророк і схилив голову.

Його підтримав старійшина:

— Ми негайно щезаємо.

— Ні-ні, не варто, — миттю заперечив Марк. — Я мав намір поговорити біля того чарівного басейна-телевізора чи проектора… — Марк ніяк не міг підібрати слова для цього чуда техніки, що транслює усе, що забажаєш.

Хранителі континенту перезирнулися, і Максімус із усмішкою прокоментував:

— Якщо Ваша воля, Великий Маркусе, ви можете пройти до зали з голографом.

Тієї ж миті частина стіни овальної бібліотеки зникла, і Данелліна Абсолютна заінтриговано попрямувала за Марком до басейну, кинувши не без задоволення своїм колегам:

— Просимо вибачення! Сімейні справи…

За її спиною знову виросла стіна із безкінечними книжковими стелажами.

Марк підійшов до басейну з водою, яка поглинала світло жовтуватих стін і справляла враження їх відсутності у басейні взагалі. Такий собі «чорний прямокутник». Маркус зупинився на самому його краю, ніби намагаючись впритул розгледіти і зрозуміти, що ж це таке насправді.

— Обережно, мій солоденький, це — не вода.

— А що? — запитав онук.

— Ну, це — така рідка субстанція, яка має властивості… Зрештою, ти зовсім не про це хотів поговорити, чи не так? — зазирнувши йому у вічі, запитала Данелліна Абсолютна. — Давай присядемо.

Довкола не було ніяких стільців чи лав, але, на неймовірний жах і подив Дитя Зеленоводдя, дві велетенські скульптури псевдолевів по обидва боки басейну граціозно зістрибнули зі своїх п'єдесталів, так ніби вони були живі, і утворили два неймовірної краси крісла з лапами-ніжками і крилами-підлокітниками. Хранителька сіла в одне з них, запросивши Маркуса сісти поруч. Помахом руки вона заставила рідину у басейні, чи точніше, голографі спроекціонувати зображення гірського пейзажу.

Марк, обережно позираючи за спинку крісла, з якої стирчала приплющена морда тварини, сів. Голографічне зображення видалося знайомим. «Червоний сектор», — подумав він.

— Саме так, — підтвердила бабуся. — Що тебе непокоїть найбільше, Марчику? У тебе в голові такий вир думок, що я не можу їх вловити.

— Так, справді. У мене до тебе купа запитань. І я не знаю, з чого почати, — схвильовано проговорив Марк.

— Почни з першої-ліпшої, яка виникне, — вона доброзичливо усміхнулася.

— Ну, добре! Наприклад, я не розумію, яким чином під цим вашим голографом опинилася печера, через яку я потрапив у Зеленоводдя, і дорога, що веде до Діри, звідки я прийшов? І чому я спочатку опинився посеред поля у Червоному секторі, а не тут, у цій «грецькій залі»?.. А ще…

— Почекай, не поспішай. На всі твої запитання є відповіді. От тільки необхідно з'ясувати, про що ти подумав, коли вдруге опинився у Вовчому ярі? — із серйозним виразом обличчя запитала Данелліна Абсолютна.

— Я… я, — Марк вагався, — я вирішив, що можу повернутися додому… — він важко зітхнув.

— І? — поквапила його бабуся.

— Я не знаю, напевно, я перелякався.

— Вовків?

— Ні, чогось іншого, я не можу цього пояснити, — відверто сказав Марк. — Я не зрозумів, що зі мною сталося. Здається, я заплющив очі. А коли розплющив їх, то побачив, що стою уже тут, перед таємним ходом у басейні.

— Скажи мені, Маркусе, — поклавши руку на його руку, запитала Хранителька, — ти зміг би далі спокійно існувати там, на Землі, знаючи про те, що тут ти можеш пережити неймовірні пригоди? І навіть врятувати іншу цивілізацію, — вона запнулася на передостанньому слові.

— Не знаю… Мабуть, ні, — зітхнув Марк.

— Ну от. Я знала, що твоя відповідь буде саме такою, — із незрозумілим онукові сумом сказала бабуся.

— Тільки я ніяк не можу збагнути, у чому полягає моя місія. У мене проявляються якісь здібності, від яких мені страшно, — поділився Марк.

Він сподівався на бабусине співчуття і пораду, які б неодмінно отримав від неї у Дірі. Але тут він усе ж відчував якийсь холод і пересторогу у душі.

Та, напевно, серце Данелліни не могло більше коритися здоровому глузду, який контролював її емоції, і вона встала, розкривши обійми:

— Іди до мене, Марчику.

Маркус враз схопився і обійняв бабусю. Вона, як завжди, погладила його по голові. У її руках матеріалізувався маленький цирконіт на срібному ланцюжку, який вона почепила Маркові на шию, і несподівано для себе запропонувала:

— Давай-но ми зробимо перерву у твоїх випробуваннях і розкритті. Тобі необхідно просто познайомитися із Зеленоводдям ближче, у реальності, а не через призму голографа. Тим більше, що Рада старійшин наполягала на цьому. Компанію тобі складе Ілларіус Непереможний і ще дехто тобі дуже знайомий…

— Дякую, бабунь, — втішився Маркус. — Якщо можна, я дуже хочу побувати у мегаполісі під час протистояння.

Вираз її обличчя став суворим.

— Вибач, але цього я тобі дозволити не можу.

Вона сказала це так безапеляційно, що Марк не наважився заперечувати чи прохати її.

— Ви зможете відвідати інші мегаполіси Зеленоводдя, але з однією умовою.

Данелліна взяла Марка за підборіддя і, зазирнувши йому глибоко в очі, сказала:

— Ніде, за жодних умов, ти поки що не демонструватимеш свої надзвичайні здібності. А Ілларіус тобі у цьому допоможе. Отже, домовилися?

— Ну, звичайно! — легко погодився Марк. — Та я й не збирався нічого такого показувати. Чесно кажучи, мені не дуже зручно від того, що я не такий, як усі. От тільки як я буду переміщатися? Ви виростите мені крила?! — радісно запитав він.

— Скажімо, так: крила будуть, тільки не у тебе. А в кого — це буде для тебе дуже приємною несподіванкою. Отже, договір укладено, — пожартувала бабуся. — Ти — просто Маркус, наприклад, Цікавий, який подорожує зі своїм другом Ілларіусом Непереможним на…

— Домовилися! А де я можу знайти Іллю? — нетерпляче перервав її Марк.

— Заплющ очі і пригадай злітний майданчик Альфи, куди ти вперше приземлився зі своїм другом. Але це твоя остання телепортація, допоки я тобі не дам знати.

І Марк щез.

Хранителька Зеленоводдя повернулася до бібліотеки і сіла у крісло. Старійшина вмостився навпроти.

— А… Марк? — запитав він.