Розпачливо кивнувши головою, як завжди, коли доводилося уздріти кричущий непорядок, Палійчук узяв з полиці маску й витер підвіконня, на якому відбився такий недоречний тут слід підошви. Потім сів за стіл і невідомо для чого тією ж маскою задумливо почав витирати комп’ютер — але ж на нього ніхто не ставав ногами…
Можейко добіг перший, смикнув двері. Вони виявилися замкненими. Він засмикав сильніше. Підбігли колеги. На звук відчинилися сусідні двері, і якась жінка в халаті здивовано запитала:
— Навіщо ви двері ламаєте? Ви що?
Кобища тицьнув їй під ніс посвідчення.
— Міліція, кримінальний відділ. Де ваш лікар Палійчук?
— Е-е… — розгубилася вона, — так… щойно, здається, заходив до кабінету…
Можейко загупав кулаком у двері.
— Назаре Григоровичу, відчиніть!
— Вибивай, — скомандував майор.
Лікарка широко розплющила очі та затулила рота долонею, коли двоє здорових хлопців розбіглися від протилежної стіни й гупнули у широкі добротні двері. Відстань для розгону виявилась замалою, і з першого разу не вийшло. Вони розігналися вдруге. Двері не витримали, і всі четверо ввірвалися до кабінету.
Там не було нікого. Прочинені двері до підсобки. Мертва тиша. А в коридорі першого поверху поступово збиралися люди. І цієї миті за прочиненими дверима почувся якийсь рух. Наче щось посунулося. Саме таке враження викликав цей звук — не свідчення присутності когось по той бік стіни, а її далекі й запізнілі наслідки. Але тепер навіть Кобища розстібнув гудзик плаща й потягся до «Макарова».
Сердюк з Можейком миттю зайняли місця обабіч дверей до підсобки й притислися до стін. Ось вони майже одночасно заскочили туди. За ними Величко. Щось гримнуло. Тиша.
Він лежав грудьми на столі, незручно розкинувши ноги між ніжками стільця. Клавіатура та екран комп’ютера були забризкані кров’ю, яка розпливалася калюжкою з-під простреленої наскрізь голови. Ліва рука звисала додолу, права лежала на столі, торкаючись пальцями ручки пістолета, зануреного в цю ж саму калюжку. На ствол «Беретти» було нагвинчено глушник. Екран комп’ютера світився, від чого жахливі темно-червоні бризки на ньому набували дивовижних відтінків. У правому нижньому кутку монітора, частково заплямований стікаючими бризками, жирним чорним шрифтом застиг напис:
«Тут більше не буде хакера».
Кобища мовчки присів на друге крісло, що стояло у підсобці. Пістолет у його руці заважав припалити сигарету, і майор нарешті зрозумів, що потрібно сховати його. Це був фініш. Хакер мав рацію, говорячи, що вони ще побачаться. Навіть якби вони й не вирахували його насамкінець. Однаково — кого ще, як не його, Кобищу, викликали б до трупа, біля якого лежить «Беретта» з нагвинченим глушником? От тільки побачитися і зловити — дійсно різні речі.
Кілька надзвичайно глибоких затяжок, і він промовив невідомо до кого захриплим раптом голосом:
— Викликай експертів.
Запискотів мобільний Сердюка. Ніхто з працівників диспансеру, яких збиралося у коридорі дедалі більше, не наважувався зазирнути до кабінету.
Він брів, не розбираючи дороги, галасливими вулицями, потім прохідними, досить занедбаними дворами, потім алеями парку. Люди, які траплялися на шляху, щось тягли у валізах, палили, розмовляючи між собою, вигулювали собак. Він бачив їх усіх, проте жоден із них, як і кути будинків, вітрини, автомобілі, не закарбовувався навіть на якусь мить у його пам’яті, проходячи транзитом. Ноги час від часу запліталися, і він, аби не впасти, змушений був повертатися у цей світ, знаходячи очима носки власних черевиків і вказуючи їм дорогу.
Лавки, розставлені вздовж набережної річечки, що протікала через цю частину парку, виглядали зовсім убого. Їхні бетонні частини полущилися, дерев’яні підгнили та поламалися. Проте на них завжди хтось сидів. На одну з таких лавок опустився й він. Тіло почувалося надзвичайно кепсько. Нестерпна кволість. Починало морозити. Думки взагалі перетворилися на суцільний хаос.
Права рука його за останніх кілька місяців звикла займати положення у правій кишені плаща. Ось і зараз вона була там, напевно, за звичкою, адже торкатися там тепер уже не було чого. Холодний вітер приніс від річки запах води та намулу. Запах, який якимось дивом зберігся у цьому царстві бетону, заліза та пластмас, що на кілометри розкинулося навсібіч. Загорнувши лівою рукою вилоги куртки та плаща, Борис витяг правицю з кишені. У ній був білий конверт. Кути зім’ялися. Мабуть, там було лише кілька папірців, та конверт відтягував руку донизу, ніби важив не менше за «Беретту», яка донедавна традиційно займала цю кишеню. Зволікати далі було неможливо. Намагаючись не пошкодити вмісту, тремтячими пальцями він надірвав конверт. Там знаходився складений учетверо папір із роздрукованим на комп’ютері документом. Три слова на складеному вчетверо аркуші відразу кидалися у вічі. У грудях щось стислося, коли він прочитав видрукуваний жирним шрифтом заголовок:
і нижче приписка трохи меншими літерами:
Після цього надзвичайно важко виявилося переключитися на дрібні рядки самого тексту. Серце гупало десь дуже глибоко в тілі, яке, здавалося, зараз було зовсім позбавлене ваги. Борис на кілька секунд заплющив очі й перевів подих. І нарешті почав читати.
Дорогий Віталію! Ніколи б не подумав, що мені доведеться говорити з тобою про це. Але людина взагалі рідко сподівається на те, що в дійсності може її підстерігати. Ти знаєш це зі свого прикладу. Так сталося і зі мною. Тому не дивуйся, якщо лист мій здасться тобі чимось знайомим. Я щойно прийняв рішення і тепер надто обмежений у часі для того, щоб імпровізувати. Тому дозволю собі скористатися твоїм надбанням.
Тож і ти уяви собі картину — гарний сонячний будинок у тихому районі міста. У дворі граються діти. Одну з дівчат — Оленку кличуть додому. Вся сім'я сідає до столу. Настрій радісний, як той привітний день. Батько дбайливо поправляє дівчинці косу. Вона вже у шостому класі. Мати її дуже гарна. Вона посміхається, пораючись біля столу. Батька дівчинки звуть Назаром. У них гарна й щаслива сім'я. Тому їх не надто бентежать зміни, які почали відбуватися навколо — перебудова, зникнення товарів у магазинах, стрибки цін та затримки зарплатні. Тим більше, що сам він відомий у місті лікарі, досвідчений фахівець у своїй галузі. Вони крутяться, як можуть, намагаючись утримати свій матеріальний стан і дружина його, яку, до речі, звуть Іриною, готується до поїздки за кордон разом зі своїми співробітниками — замовляється автобус із метою поторгувати на базарі в Польщі. Заняття, до якого багато хто вдавався того часу.
Потрапивши за кордон уперше, Ірина повертається «не такою». Напевно, вона якоюсь мірою шокована побаченим. Це повинно минути. Але чомусь не минає. Непомітно змінюється атмосфера в сім'ї. Змінюються й подружні взаємини. Взагалі, те, що відбувається впродовж майже двох років, у Назара викликає розгубленість. Далі — гірше. Всі зусилля, яких він докладає для виправлення ситуації, марні. З жінкою, яку він кохає над усе, матір'ю його дитини щось діється. Справа йде до розлучення, якому він опирається до останнього.
Причина катастрофи виявилася найбанальнішою. Одного разу зателефонували доброзичливці з її роботи і відкрили йому очі. Та тільки зробили це надто пізно. Хоча, можливо, це й не мало значення. Назар побачив його лише один раз. Це був молодий чоловік. Так, нічого особливого — непотріб, звиклий швендяти по закордонах. Ще тоді, під час першого перебування Ірини в Польщі, зустрівшися з нею випадково, за неповний тиждень він устиг зробити все. Вона не була з ним щаслива. Знищивши все, що в неї було, він, звісно, не міг нічого дати їй натомість.
Дорогий Віталію, мені важко передати свої почуття. Спочатку це була розгубленість. Потім хотілося знищити цю погань. Потім, пішовши ва-банк, я намагався ще раз усе вирішити з дружиною. Але це вже була не та жінка, з якою можна говорити. Скінчилося судом, на якому я не зміг стриматися. Результат — я втратив можливість бачити власну дитину, яку також любив понад усе. Далі події розвивалися ще банальніше — горілка… Не буду про це. Як ти казав, щоб не спаплюжити світлої пам'яті про того, ще «старого» Назара.
А ось далі… Я також захворів, як здавалося спочатку, через власну дурість. Хвороба затяглася. Я досить швидко зрозумів, що це означає — все-таки фахівець із досвідом… Діагноз — «гострий лейкоз». І якщо зухвалий молодик, звиклий товктися по базарах та митницях ще може тішити себе якимись надіями, ілюзіями, то досвідчений лікар-гематолог цього задоволення позбавлений.
До речі, про молодика. Дорогий Віталію, ти гадаєш, після того, як він поламав моє життя, я почав виношувати плани помсти? Нічого подібного. Нічого такого мені на думку не спадало. Причина та сама, що і в тебе. По-перше, мораль, природна законослухняність не припускали навіть думки про таку річ, як убивство. По-друге, біль притупився. Мені навіть якимось чином вдалося не впасти остаточно, я зачепився якось у цьому житті, і ось… Словом, усе, що ти там говориш про перший шок, потім роздуми про сенс життя, бажання грюкнути на прощання дверима — все це дійсне і для мого прикладу. Так воно приблизно й відбувалося. Збираючись залишити цей світ, я не міг змиритися з думкою, що та погань, яка саме і заслуговувала б на таку долю, житиме, а йти з життя доведеться мені. Ця думка робила останні місяці мого життя просто-таки нестерпними. Тепер я знав, чим займатимуся впродовж відпущеного хворобою часу.
Відтоді, інтенсивно лікуючись, я розраховував дочекатися його чергового повернення з-за кордону. Мій стан був близький до божевілля. Дожити! Лише дожити якось, не померти до його повернення! Зациклившись на цьому, я продовжував виношувати плани і всього вигаданого мені здавалося недостатньо. Я не міг просто взяти і вбити його, так само, як і піти з цього світу без нього. Найнявши кімнату в будинку, де він жив, із вікнами на його під'їзд, я чатував, як мисливець, упродовж багатьох днів. І тут мені просто пощастило. Почалася зима. Він повернувся застудженим і кілька тижнів лікувався в дільничній поліклініці. Напевно, ця негідь добряче перемерзла десь у дорозі або по базарах, заробляючи «зелені» для своїх розваг. Щоразу, побачивши його, я збігав униз і йшов за ним. У тебе ніколи не з'являлося відчуття, наче тобі свердлять спину? Цього я вже ніколи не знатиму. Лікування, очевидно, просувалося мляво, і він кожні два-три дні відвідував поліклініку. Одного разу в мене від несподіваної думки навіть затремтіло всередині. А що, як існує свого роду вища справедливість? Адже я також довго вважав своє нездужання затяжним протіканням банальної застуди… Але справедливість, як ти знаєш, сама не встановлюється. І я вирішив їй допомогти. Маючи знання та знайомих інших лікувальних установах, здійснити це виявилося простіше, ніж я сподівався. Напевно, молоденька лікарка, побачивши бланк із фіктивним аналізом крові, що надійшов з лабораторії, мало не вигукнула щось на зразок: «Я ж думаю — щось тут не так! Он чому воно так мляво лікується!» І виписала пацієнтові направлення до онкодиспансеру. Так воно було? Звісно. Казала, напевно, — не хвилюйтеся, це проста формальність, нічого в вас немає… Саме так. А в диспансері з таким аналізом — прямісінько до мене. Адже це мій профіль. Час зайвий раз здивуватися, як маленький папірець іноді вирішує долю людини.
Відтоді він опинився повністю в моїх руках. Будь хто, потрапивши сюди на обстеження, стає підозріливим. Спробуйте переконати людину, яка потрапила до онкології, що в неї немає раку! Дуже важко. А тут ще й через мою «халатність» йому до рук потрапляє історія хвороби. Гострий лейкоз. Це вирок. Мушу віддати йому належне — хлопець виявився надзвичайно рішучим: думав, він мене задушить, притиснувши в ординаторській якось наприкінці робочого дня. Хотів усе знати. Коли і як, наче я не лікар, а провидець… А далі був шок, такий, яку мене. Не буду приховувати, я з задоволенням спостерігав розвиток його стану. Насправді не хворий, він, проте, прямував до тієї останньої межі разом зі мною. Ми наче йшли нога в ногу. Я старанно лікував його за всіма існуючими канонами. Знаючи все, він все-таки вірив, що можливо, вдасться видряпатися. Так, принаймні, мені здавалося. Хоча, можливо, я помиляюся. Тобі краще знати. Прийом протипухлинних препаратів у високих дозах викликав у нього цілком закономірну анемію. Від цього крутилася голова, він скаржився на кволість, нудоту, запаморочення, сприймаючи це як прогресування страшної хвороби. Його консультували наш професор та інші фахівці, не знаходячи, звичайно, ознак злоякісного захворювання, і всі заспокоювали, що він здоровий, що немає в нього ніякого лейкозу і його треба виписувати — лише підлікувати анемію. Ну, звичайно! Адже там усіх так заспокоюють. Той, хто потрапляє туди, відразу дізнається про цю кухню від сусідів по палаті. Одного разу він навіть у пориві відчаю дременув з власної ініціативи до Києва, до онкоцентру! Аналізи здав. Звісно, там йому сказали те саме. Їдьте, мовляв, за місцем проживання та лікуйте вашу анемію. Після цього він ще більше занепав духом.
Я спостерігав оце його просування до фінішу, в який він увірував повною мірою, і гадав, що все про нього знаю, не підозрюючи, що мій пацієнт, а водночас і жертва, у своїй гонитві за сенсом життя, яка, очевидно, притаманна багатьом, кому доводиться заздалегідь побачити останній рубіж, таємно від мене перетворився на кілера з оригінальним прізвиськом, за кілька місяців поставивши на вуха все місто.
Та разом із цим наближався й мій власний фініш. Надходила та мить, коли я мав лише трохи підштовхнути його, щоб потім уже спокійно піти самому. І, дивна річ, мене чимдалі починали гризти надокучливі сумніви. Свідомістю я бажав одного, а якимось глибоким нутром почав відчувати інше. Це, очевидно, і було те роздвоєння, яке іноді відбувається з людьми у критичних ситуаціях. Відтягувати останній крок далі не було куди, а сумніви мучили дедалі сильніше. Я б сказав, це вже були не просто сумніви, а муки морального плану. Я навіть спромігся на доволі дивний як на мене вчинок — завітав до церкви. Навіть не пам'ятаю, коли бував там востаннє. Церква була незвичайна. Втім, священик, з яким я двічі спілкувався, судячи з усього, — людина надзвичайно порядна і вболіває за те, що робить. Нам так і не довелося порозумітися. Він ніяк не хотів визнати законність бажання знищити погань, яка скривдила мене, і щиро намагався зрушити чашу терезів на твою користь. Гадаю, я його дуже засмутив. Не знаю, як вирішив би я цю дилему, але ти несподівано прийшов сам. Прийшов благати мене про помилування. Можливо, благання самі по собі ні до чого б не призвели, тільки б підігріли мене. Але тобі вдалося розтлумачити мені, що від твоєї страти постраждають інші, ні в чому не винні люди — те, про що попереджав і священик. Щоправда, як на мене, це схоже на ситуацію, коли ворог, ідучи в наступ, штовхає поперед себе жінок та дітей. Ти поставив перед собою жінку, про яку розповідав, та її майбутню, ще не народжену дитину.
Що ж, у будь-якому разі забирай своє життя. Ти вимолив амністію. Покарання не відбудеться. Дякуй за це двом людям — своїй ще не народженій дитині та пастирю Дмитрові. Не знаю, напевно, йому все-таки вдалося вплинути на мене якимось чином, оскільки я, ще вчора бажаючи стратити тебе, сьогодні рятую. Ні, я не маю на увазі цю амністію. Зараз, коли я друкую її, у коридорі сидять оперативники з відділу вбивств. Вони прийшли по тебе. Доля, наче за іронією, дарує мені ще один шанс знищити тебе, від якого я відмовляюся. Тому вони отримають лише мій труп разом із твоїм комп'ютером та зброєю, на яких: будуть лише мої відбитки пальців. Отже, з твого дозволу, Хакером тепер буду я.
Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде. Дилему нарешті вирішено. Звісно, твій «грюк дверима» вийшов гучнішим. Твій прощальний вчинок крутіший та видовищніший. А я… Я наостанок лише спромігся-таки подарувати життя хоча б одному пацієнтові, адже решта завжди благополучно помирали. Що ж, кожному своє, і більше я не хочу залишатися тут ні години. Адже відтепер це вже не життя, а розкладання тіла за тверезої свідомості. Це для мене занадто. Остання моя воля — зустрінься з тим чоловіком і розкажи йому, що я так і не здійснив задуманого. Його можна знайти в лютеранській церкві Христа Спасителя, що по вулиці Промисловій. Цей будинок важко сплутати з іншими. Поговори з ним. Нехай пом'яне мене в своїх молитвах, чи проклене — це залишаю на його розсуд.
Ось такі дива трапляються на світі. За кілька хвилин до смерті я просто спілкуюся з людиною, яка занапастила мене, яку я щиро бажав знищити, і навіть знаходжу в цьому полегшення, моральну втіху. Один із двох приречених на смерть людей у останні свої дні обрав зло, помсту. Другий — добро, прощення. П’ятдесят на п'ятдесят. Отож, Віталію, питання про сенс життя залишається відкритим. Не знаю, чи потребуєш ти цього, але я пробачаю тебе. Просити ж пробачення в тебе за цю невеличку екскурсію до останньої межі, гадаю, зайве. Адже ти завдяки цьому спромігся зробити те, без чого, в свою чергу, не мав права помирати, причому, ще задовго до справжнього власного кінця. Залишається тільки жити. Цінуй його, це життя. Цінуй життя тих, хто тебе оточує. Дорожчого за нього немає нічого у світі.
