Усе пливло в неї перед очима, по щоках котилися сльози. Цей лист не міг бути брехнею. Вигадати таке неможливо. Це не останнє його знущання з неї. Це знущання долі, невідомо з якої причини безжальної та немилосердної.

Ще якихось півгодини тому, до того, як прочитала листа, Наталя вважала, що гіршої ситуації бути не може. А зараз… Вона кидалася по квартирі, не знаючи, куди себе подіти і що діяти. Він ще живий і саме тепер, можливо… Вона не знала, де і коли це станеться. Де і коли той, кого вона ладна вже була ненавидіти, стомлено присяде, витягне з-під пахви тьмяно-блискучий металевий предмет, який завжди жахав її. А можливо, він уже витяг його і саме зараз наважується. Що має відчувати людина в таку мить?!

А раптом ще є час… Якби ж вона тільки змогла його побачити! Десь же він повинен бути зараз? Де? Куди міг піти? Куди?! Куди поніс він комп’ютер? Просто викинути? Тоді його вже немає серед живих. Куди, в яке місце могла піти людина у свої останні хвилини? Він зробив усе, що планував. Куди ще йому йти?

Наталя несподівано швидко почала вдягатися, хоча й не знала, навіщо. Речі випадали з рук. Потім сіла на канапу і сховала голову в подушці. І раптом підхопилася знову. А що як… Він міг востаннє піти на могилу батьків! Чому ні? Адже починав оце все в пам’ять про них! Він міг наостанок піти туди! О Господи… Але де? У місті два кладовища, вони величезні. На якому?

Вона знову смикнулася до шафи, де лежав конверт. Паспорт. Її новий паспорт, у якому стояло прізвище Нечай. Отже, це прізвище і його батьків, якщо… якщо він не обдурив. Ні, він не міг обдурити. Міг просто не дати свого прізвища з побоювання, що його таки вирахують по смерті і тоді може постраждати вона. Наталя схопила ключа й рушила до виходу, та раптово зупинилася. Ця річ згадалася несподівано. Компакт-диск у коробочці. Так охайно збираючись, Борис, очевидно, все-таки забув його. Безперечно, забув! Отже, він може повернутися, коли згадає. Повернеться, а її нема…

Вона скинула куртку й сіла. А якщо не повернеться? Якщо це неважливо? Якщо він забрав усе це взагалі, щоб викинути, щоб воно не терлося тут, у чужій квартирі? Що робити? О Господи… Тоді він викине свій комп’ютер, а потім… Від цього «потім» хотілося зірватися й бігти не знати куди.

Думка, що він може піти на кладовище, стала нав’язливою. А інша — що похопиться за забутою річчю, взагалі зводила з розуму. Що діяти? Треба щось робити, але що?

Що?!

Її неспрямована жага дії була б ще сильнішою, якби Наталя могла знати, що той, за зустріч із ким вона ладна була віддати все, ще справді живий. Разом з тим її розгубленість та відчай зросли б іще сильніше, якби знала, що саме на могилу батьків у свої останні години він іти не збирався, як, до речі, і не планував більше використовувати забутий компакт із копією невидимки.

Ця установа стояла серед численних клумб та дерев. Перед корпусом навіть збудували фонтан, який ніколи не працював. Незважаючи на яскравий пейзаж, установа справляла похмуре враження, принаймні на жителів міста. Адже більшості з них було відомо про контингент хворих, які лікувалися тут.

Об одинадцятій до головного входу підійшов молодий ще чоловік з чорнявим густим волоссям «гривкою» у світлій куртці, поверх якої був накинутий темний плащ. Через плече він ніс величезну спортивну сумку. Схоже було, що сумка важка і він стомився. Але вираз його худого, похмурого та блідого обличчя, вкритого ледь помітними дрібними крапельками поту, викликав підозру, що змучився він не від цієї ноші.

Не заходячи до реєстратури, чоловік піднявся на другий поверх, потім покружляв коридорами, іншими сходами спустився на перший. Знову пройшов коридором і постукав у одні двері, а не отримавши відповіді — у другі. Пробравшись із громіздкою валізою між одвірками, увійшов до приміщення.

Той, хто сидів там, був у звичайному одязі, без медичного халата. На столах купами лежали папери, якісь теки та картки.

— О… Віталій… — Він озирнувся, впізнав відвідувача. — Давно не бачилися. Як справи?

— Так собі, — відповів той. — Можна до вас?

— Заходь. Я взагалі другий день у відпустці… Ніяк не можу дати ради документації, щоб лишити на когось. Тут чорт ногу зломить… За день до відпустки вже хворими не займався, навмисне, щоб оце впорядкувати. Та де там!

— Ну, мене ж приймете? — якось без особливого зацікавлення запитав той, хто, очевидно, більше звик до імені Борис.

— Куди ж подінуся? — стомлено озвався лікар.

— Назаре Григоровичу, — почав той, — по-перше, я хотів би подякувати вам за увагу та розуміння, виявлені до мене. Гадаю, коли б я як пацієнт натрапив на когось іншого…

— Ну, це вже зовсім зайве! — перебив лікар. — Та й потім, що це за тон, що за настрій?!

— Назаре Григоровичу… — Борис проковтнув, збираючись-таки завершити почате. — Все одно я мушу доказати, що хочу. Так от. Найбільше я вдячний вам, що ви свідомо пішли на те, що вважається у вас порушенням, і відкрили мені всі перспективи, які не є… Гадаю, це правильно. Людина заслуговує на те, щоб знати, скільки їй залишилося. Ніхто не має права її дурити.

Лікар тепер слухав мовчки, похмуро дивлячись на свого пацієнта.

— Назаре Григоровичу, — вів далі той, — Існує традиція, що вдячні пацієнти часом роблять своїм лікарям подарунки. Сподіваюся, ви мене не образите і приймете мій.

Борис посунув до нього сумку.

— Що це? — здивовано промовив той.

— Це комп’ютер. Гарний потужний комп’ютер.

— Ви з глузду з’їхали?! — У лікаря очі полізли на лоба. — Це надто дорогий подарунок, якщо вже на те пішло!

— Виявляється, на цьому світі взагалі все надто дороге, — сказав Борис. — А мені він більше не потрібен. Не турбуйтеся! — Він підняв руку, перериваючи можливі заперечення. — Не з тієї причини, що час збиратися туди. Просто я вже награвся.

Він підвівся і під здивованим поглядом лікаря заніс сумку в сусіднє приміщення, двері до якого відчинялися просто з кабінету.

— Не зрозумів, — ніяково промовив лікар. — Ти що, для цього приходив?

— Для цього також, — відповів Борис. — Але в основному…

— Та кажи! Що, виникли якісь проблеми? Чому ти не починаєш з них?

— Я… — Борис затнувся. — Я… навіть не знаю, як почати… — він знову сів на свій стілець, охопив голову руками. — Я розумію, ви скажете, що я з глузду з’їхав…

Борис відчув, що йому не стане духу розпочати розмову на цю тему, хоч задля неї він і наважився на цей, уже останній, візит сюди. Він зробив рух, щоб підвестися.

— Віталію… Я тебе не впізнаю! Так не годиться! — Лікар підсунувся до нього й зазирнув у вічі. — Ти завжди вмів… Словом, не піддаватися. Говори, в чім справа. Що, тобі швидко гіршає?

— Та до повного здоров’я далеко, але й катастрофи ще начебто нема…

— От бачиш! Ти чудово тримаєшся! Закінчимо основний курс, а там буде видно…

— Справа не в тому… — перебив Борис. — Лікарю… У мене змінилися обставини…

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів той.

— Я… не можу зараз померти…

Щось середнє між здивуванням та розгубленістю, між обуренням та ніяковістю проступило на обличчі лікаря. Напевно, він пожалкував, що наважився свого часу зробити для цього пацієнта такий кричущий, такий фатальний виняток. Очі, що дивилися на нього з-під густих брів, так молили, так благали, наче це він сам був його хворобою, шукали хоча б якогось найменшого сліду надії на його обличчі. Такі ситуації в його багаторічній практиці траплялися безліч разів, але той, хто завжди сприймав їх як належне, зараз, здавалося, мав відверто розгублений, безпорадний вигляд. Напевно, тому, що в усіх інших випадках він міг заявити: «Ну навіщо так, шановний! Не перебільшуйте! Справи не такі вже й кепські, ви скоро видужаєте…». З цим пацієнтом перспективи відбрехатися не існувало. Тому, напевно, лікар ніяково засовався на стільці, а потім відвів погляд і заходив по кабінету, думаючи, що сказати. Але той не дав почати.

— Я дійсно зараз не можу… Ну вигадайте щось! Ну, не може ж так бути! Є, кажуть, усілякі нетрадиційні методи… А за кордоном? Я читав, пересаджують кістковий мозок… Можливо, ви гадаєте, що на заваді гроші? Я заплачу будь-які гроші… Скажіть що-небудь! Ну повірте! Я справді не можу зараз померти! Не маю права!