Судмедексперт Георгій Зав’ялов знизав плечима і промовив:

— Можливо.

На ньому і зупинився тепер запитливий погляд слідчого.

— Ну, що я можу додати? — замислився той. — Результати розтину в протоколі. Усе прочитаєте. На словах хотів би зауважити, що смерть настала не одразу, точніше, не миттєво. Діаметр ураженої кровоносної судини, кількість крові в черевній порожнині, характер патологічних змін в інших органах дозволяють із упевненістю судити про те, що потерпілий залишався жити після пострілу близько десяти — п’ятнадцяти… ну, скажімо так, до двадцяти хвилин. Інакше кажучи, протягом цього відрізку часу наростала крововтрата, яка і призвела до смерті. Ніяких слідів боротьби на трупі не виявлено. Ніяких інших ушкоджень, окрім дірки в животі і надламаної та надірваної нігтьової пластинки третього пальця правої кисті. Надрив свіжий, очевидно, потерпілий відривав плінтус від підлоги пальцями. Там же не було інструментів?

— Не було, — підтвердив капітан Можейко.

— А на плінтусі — слідів гострих предметів, — додав головний експерт Приходько.

Зав’ялов обвів поглядом присутніх і продовжив:

— Ну, хворів там він на ішемічну хворобу серця, атеросклероз, хронічний бронхіт і все таке… Гадаю, це не суттєво. На момент смерті алкоголю в крові загиблого не виявлено.

— Що зі свідками? — Кобища запитливо глянув на капітана.

— Практично нічого нового, — зітхнув Можейко. — Фоторобот хлопця, який товк у двері загиблого чотири дні тому, склали. Наскільки схожий… — він знизав плечима, — з нею важко говорити. Ну, каже, що схожий. Поки що ніхто не впізнав.

— Усім сусідам, родичам, співробітникам колишнім… — давав настанови Кобища.

— Зрозуміло, Івановичу. Сьогодні буде зроблено.

Найцікавіше почалося по обіді. Акурат о другій в управлінні з’явився капітан Можейко, який з наскоку виклав ряд досить дивних фактів. Загиблий громадянин Ромазан ніколи не грав на своєму фортепіано з однієї простої причини — він цього не вмів. Він, як виявилося, не вмів грати на жодному інструменті, взагалі не мав ніякої музичної освіти. Це стало відомо зі свідчень нечисленних родичів, що мешкали в місті. Рідна тітка Ромазана, яка, незважаючи на свої сімдесят із гаком, була при здоровому глузді, показала, що загиблий ні в дитинстві, ні в більш пізній період свого життя не цікавився музикою і не виявляв потягу до навчання. І вона, й інші родичі стверджували, що бували в загиблого надзвичайно рідко і завжди пам’ятали старе фортепіано, що стояло в кутку його кімнати.

Кобища слухав зацікавлено і не перебивав.

Встановивши факт «немузичності" загиблого, капітан привіз до квартири настройщика з місцевої консерваторії як експерта. Той безапеляційно заявив, що інструмент — мало не антикварна річ і коштує нині шалені гроші. Майстер зауважив, що інструмент зовсім розстроєний і грати на ньому практично неможливо.

Можейко переможно глянув на шефа, і той відразу зрозумів, що капітан кудись хилить. Він бачив, що колегу буквально розпирає від гордощів за розкопані факти, і з нетерпінням чекав найголовнішого.

— Так от, Івановичу, після того, як цей спец з консерваторії завалив тій шарманці таку круту ціну, я здивувався. До дідька, питається, мужикові, який у нотах ні бельмеса, в хаті такий інструмент? Музей. Антикваріат. Є такі схиблені. Хоча житло його, погодьтеся, на музей не зовсім схоже. І все ж таки… Бачили, там на одній стіні картина якась висіла, на полиці ваза така цікава, ще якась фігня…

Кобища кивнув, мовляв, продовжуй…

— Ваза та, як виявилося, також антикваріат і також коштує чимало. Одним словом, я позгрібав усе підозріле і відправив на експертизу. Попередні дані позитивні. Акт оформляється. Ага, картина! Єдина у цілому помешканні картина — це оригінал! Господи… як же ж його… Ну, російський відомий художник, ще до революції… Ну, дідько з ним, в акті все прочитаєте. Так от, Івановичу, до чого я це все… Ви подумайте, якщо дві з половиною тисячі по підлозі розкидані, якщо справжній Шишкін і «Петроф» у квартирі залишалися, то що?

— Ну, «Петроф», припустимо, жодний грабіжник не виніс би при всьому бажанні… — похмуро зауважив Кобища. — То що ж?

— Заговорився… — знітився Можейко. — Піаніно дійсно не винесеш. Але там і без нього вистачає. Прийде акт, самі побачите. Я хотів сказати одне: якщо оте все там полишали, не говорячи вже про дві з половиною тисячі гривень, які валялися на підлозі, значить, винесли таке, що решта порівняно з ним — дрібниці, копійки.

Капітан відкинувся на спинку стільця і зосереджено забарабанив пальцями по столі.

— Слухайте далі, — миттєво похопився він. — Я знову рвонув по тих родичах. А вони ні сном ні духом ні про який антикваріат. Кажуть, жив тихо, скромно, нічим таким не захоплювався. Та й звідки? Зарплата — сто двадцять карбованців на місяць, дрібний чиновник… Фігня виходить…

Виходило справді казна-що. Ніхто з близьких загиблого не знав про цінності у його квартирі. Водночас хтось про них таки дізнався. Вдерся, застрелив господаря і… залишив усе на місцях. Або майже все.

Гарно чи погано, але щось таки вимальовувалося. Застрелили людину, квартира якої, як виявилося, мала потаємні схованки і дорогий антикваріат. Якої ще причини потрібно, якого мотиву? Вбивця міг бути ким завгодно, лише не схибленим маніяком.

— Що з фотороботом хлопця, який товк у двері?

— Очевидно, нічого нового, — відповів Можейко. — Я на Сердюка переклав. Якби хто впізнав, він би зателефонував.

Майор запалив і простяг сигарети колезі, витягаючи зі столу попільничку.

— Значить так, — сказав він. — Будемо розробляти версію вбивства з метою пограбування. Якщо ти правий, Ромазана замочили з однією метою: знайти те, що забрали. Про наявність цінностей у помешканні не знав ніхто, крім убивці. Якщо б він знав, де шукати оте, поки що нам невідоме, то, мови нема, не йшов би на мокруху. Він заліз би до квартири і взяв, коли господаря не було. Те, що він натрапив на загиблого випадково, гадаючи, що його нема вдома, я також відкидаю.

Капітан лише кивнув на знак згоди.

— Далі. Серед цінностей, які ти там познаходив, були великі за розмірами речі. Січеш, куди я хилю? Щоб забрати, припустимо, піаніно, можна було сміливо вломлюватися за відсутності господаря й бути впевненим, що знайдеш. Картину також можна було знайти і не йти на мокре… Гадаю, те, що його цікавило, знайти самому важко, навіть дуже важко. Отже, всадивши жертві кулю в живіт, злочинець витяг відомості про схованку, забрав те, що хотів, і зник, замкнувши за собою двері. Коли цінність опинилася у нього в руках, Ромазан уже міг бути мертвий, і добивати його просто не довелося. Можливо, навіть імовірніше, загиблий виказав схованку до пострілу, і його вбили все-таки, щоб не впізнав потім. Відносно того, що він забрав… Ну, де воно було, гадаю, ми зараз не знайдемо. Не обов’язково у тій схованці під плінтусом, хоча й цілком можливо.

Кобища глянув на помічника і запитав:

— Ідеї є які-небудь?

— Ідеї — ваша парафія, — скромно зауважив той. — Наше виконання.

Це була його стандартна фраза на той випадок, коли ідей не було ніяких.

— Гаразд, — сказав Кобища. — Тоді розкручуй антикваріат. Більше зараз однаково нема за що зачепитися. Хіба що якась із експертиз ще щось підкине. Так що крути цей напрямок. Що це за речі, чи не фігурують у якомусь криміналі й таке інше. Ну, ти сам знаєш. Паралельно з цим промацай добре організацію, де працював загиблий. Адже остаточно він вийшов на пенсію лише півроку тому.

Покрутися там, опитай його колег, особливо тих, із ким він довго працював. Попрацюй ще з родичами та сусідами, вже конкретно у цьому напрямку. Маєш у своєму розпорядженні Величка і Сердюка. Сподіваюся, випрошу ще когось нам на підмогу. Сам також підключуся.

Можейко, не прощаючись, залишив кабінет, а майор увімкнув електрочайник і замислився. Справа була складна, проте рухалася. От тільки куди?

Пістолет системи «Беретта» з глушником — це виглядало професійно. Невідомий знав те, чого не знав ніхто, точно вийшов на ціль і швидко досяг мети, заволодівши чимось надзвичайно цінним. Це також свідчило про те, що діяв профі. Те, що він досяг свого, не викликало сумнівів. Якби до настання смерті господаря помешкання він не отримав того, що шукав, у квартирі все було б перекинуто догори дном. Ні, він таки домігся свого, інакше бути не могло.