— Де тоді дівчина? — відрубав Можейко.

Кобища тільки скривився.

— Варіантів купа. Забрав як заручницю, забрав, бо знову не був упевнений, що взяв те, що потрібно, і так далі. А можливо, її все-таки не було тут при цьому. А може, коли він почав стріляти, дівчина зірвалася й побігла, а зараз десь переховується, налякана до смерті. Га? Уявіть собі — він знає, що ті також озброєні. Якщо він уже почав їх дірявити, то мусив скінчити це, інакше хтось із них вихопив би зброю і також вистрелив. А вона прожогом, фіть — і все. Ну, не встиг просто!

— Не впевнений… — зауважив Можейко, — що так могло статися. Уявіть собі — з квартири вислизнула людина, яка бачила вбивство і вбивцю! Вона втікає геть і, не виключено, істерично кричить або ж, навпаки, швидко залітає до таксофона і повідомляє куди слід. Може таке бути? Може. Він, уявляючи це, займається збиранням гільз, потім виготовленням пензлика з квітки і написанням послань на стінах. А можливо, ще й схованка розкривалася після тих пострілів, а не до них. Він би не копирсався там так спокійно. Вона нікуди не втекла, а мусить бути десь із ним.

Все сказане Можейком виглядало доволі правдиво. Майор лише мовчки почухав потилицю.

Мобільний знову запищав.

— Чим далі в ліс, тим більше дров, — сказав Кобища помічникам, які дивились на нього, поїдаючи очима. — Це Павлюк. Відбитки пальців на ножі дійсно того, у куртці. А от далі… Одним словом, на лезі сліди крові, причому група її не співпадає з групою жодного з них.

— Отже, він все-таки штрикнув його ножем! — вигукнув Сердюк. — А ви кажете…

— Не знаю, не знаю… — Кобища не звернув уваги на цей емоційний вигук. — Його чи кого іншого. Можливо, ножем погрожували саме Наталії Косовській, намагаючись витягти з неї таємницю. І щойно вона її виказала, отой наш невідомий, третій, почав стріляти. Потім, якщо приймати логіку Можейка, він дійсно забрав її з собою.

Раптом Сердюк гигикнув, зробивши дурну гримасу.

— Мала пришила «дєда» з пістолета з глушником, а потім тих двох, своїх спільників і зараз збирається з капіталом летіти на Багами…

— Коли ми розкриємо справу і питимемо горілку, я сам буду так хохмити, — сказав Кобища, — а поки що рано. Отже, третій, той, хто це скоїв, знову не лишив ні зброї, ані гільз, більше того, спромігся на ідіотський напис. Варіантів два. Напис зроблено для когось із певною метою, тобто він має сенс. І другий — написано для того, щоб заплутати слідство, завдати нам зайвої роботи. Які є думки?

— Хакер — комп’ютерний злодій, — розмірковував уголос Сердюк. — Той, хто сидить удома за комп’ютером і через інтернет зламує банківські рахунки по всьому світу.

— До антикваріату не має жодного відношення, — знизав плечима Можейко.

— Ну гаразд, — сам собі зауважив Кобища, — може, це його прізвисько, кликуха така… Лишимо поки що так.

Мобільний знову дав про себе знати. Повторно дзвонив Павлюк.

— Слухай, — захоплено кричав дактилоскопіст, — тут доволі цікава картина складається. Чуєш мене?

— Чую, чую… — пробуркотів Кобища. — Тут із самого початку картина така цікава, що далі вже нікуди…

— Так от, — правив своєї той, — у квартирі не знайдено жодного відбитка тих двох, застрелених, лише відбитки одного з них на ножі, того, що в куртці. А всі відбитки, зняті у квартирі, таке враження, що належать… словом, малій кількості людей. Троє-четверо осіб. Це, звичайно, попередній висновок, ти ж розумієш, скільки часу потрібно… Але здається, що так. Одні відбитки, напевно, належать господині помешкання — маленькі, очевидячки жіночі. Вони кругом, окрім однієї кімнати — другої, там, де не було трупів. Там немає — уяви собі — жодного її відбитка. Там є інші, напевно, чоловічі. Вони ж зустрічаються в окремих місцях по квартирі. Зараз ми займаємося ідентифікацією, щоб встановити, хто є хто. Наприклад, на кранах у ванній та кухні, в туалеті, на ручці вхідних дверей, на півлітровій банці знайшли однакові відбитки. У кімнаті, де трупи, лише кілька відбитків на серванті. А взагалі їх мало. Схоже, їх господар мало бував у квартирі або дбав про те, щоб їх не залишати. Окрім цих двох, є ще відбитки. Намагаємося зараз встановити, скільком людям вони належать. Отака от попередня картина. Але тут ще працювати й працювати.

— А на решітці? — запитав Кобища. — Що на ній?

— На вентиляційній решітці взагалі немає відбитків. Ой, брешу! На ній відбитки пальців покійного Ромазана. Очевидно, її просто сколупнули чимось таким… Поки що такі справи.

— Чортзна-що, — підсумував Кобища. — Він що, нишпорив у тій другій кімнаті в той час, як двоє інших її допитували? Чого тоді там немає відбитків Наталії Косовської? Вона що, ніколи там не бувала? Ні, він бував у квартирі раніше! Його ж відбитки скрізь! Стоп…

— Шеф, він жив там! — перебив Можейко. — Він жив там! Він проживав у тій кімнаті, де купа його відбитків, а вона туди не заходила, ось і все! А він, у свою чергу, не заходив до її кімнати! Шеф, картина складається. Він вичислив її після похорону і жив у неї як квартирант, переслідуючи, очевидно, свою мету. Коли вдерлися ті двоє, він міг сховатися, а потім постріляв їх, забрав вміст схованки, дівчину й пішов. Ось!

— Ну-ну… — Кобища замислився. — Як у американському детективі. А тепер будуть утікати, а ми їх ловитимемо. Потім у них виникне палке та пристрасне кохання, а потім…

— Що потім? — не витримав Сердюк.

— Потім, за законами жанру, ми повинні наколошматити купу машин і вертольотів, ганяючись за ними, а вони — всіх нас постріляти…

— Сплюньте, патроне, — сказав Можейко, — ваш гумор ще більш недоречний, аніж Сердюків…

— Не хвилюйся, — поблажливо сказав Кобища. — Ми не в Америці. Хоча раціональне зерно в твоїх припущеннях, безперечно, є. Напрошується висновок про можливе існування якоїсь третьої сили. Так, так… Уявіть собі: поки він розважався тут із пані Косовською, вони розгромили опечатану квартиру, нічого там не знайшли і якимось чином вийшли на цю. Але тут ще більша невдача — виконавці позбулися життя. Хтось зовсім інший… А можливо, все-таки зв’язок між ними і нашим кілером існує… Безперечно, безперечно, з мертвої точки ми зрушили. Будемо розробляти ці дві версії. Тепер експерти нам, сподіваюся, ще підкинуть дещо суттєве. Адже тут усе робилося «на алярм», навіть дверей не зачинили, слідів має бути чимало. От тільки чому його тут ніхто не бачив? Можливо, він лише раз прийшов і раз пішов — уже з нею. Міг і не потрапити нікому на очі… Так… Ану ходімо туди!

І вони знову ввійшли до кімнати, в якій, за їхнім припущенням, міг мешкати невідомий квартирант. Кімнату давно вже оглянули, пофотографували, склали відповідний протокол. Тільки це робилося ще до виявлення нових фактів. Тому ці троє з неабияким інтересом взялися до її повторного огляду.

На столі біля вікна відразу кидалася в очі груба пачка білого паперу. Вона лежала наче навмисне так, щоб відразу впадати в око. Упаковка роздерта. З неї брали папір, але зовсім небагато. Навколо — порядок і жодних чоловічих речей. Абсолютно. На журнальному столику купа книжок та газет. Усі газети місцеві. Обласні видання. Усі книжки взято протягом останнього тижня в обласній та міській бібліотеках. Вони ще встановлять, хто і коли їх брав. У дивані сховано постіль. Чиста постіль дбайливо складена. Хоча складали вже їхні експерти.

Можейко сягнув рукою на полицю шафи і дістав пластмасову коробочку з ліками.

— Що це? — запитав майор.

— Та ось, ліки знайшли.

— Відбитки зняли?

— Зняли, я був тут. Якийсь триган.

— Забери з собою, — звелів Кобища, дістав мобільний і набрав номер.

— Алло! Зав’ялова мені, Кобища на зв’язку… Слухай, а що це за ліки? Тут знайшли якісь таблетки — триган називаються. Ти не знаєш?

— Що? — Можейко запитливо дивився на шефа.

— Знеболювальне, — махнув рукою Кобища, — щось на зразок анальгіну, тільки експортує Індія, і каже, що трохи сильніший. Наркотичної дії не має. Продається без рецептів. Фігня.

— Ну, якби я робив по трупу на тиждень, в мене також голова боліла б, — зауважив Сердюк.