Можливо, все скінчиться саме сьогодні. І що тоді? Він просто тихо зникне звідси? Від цієї думки знову виникло неприємне відчуття. Ні, він цього не зробить. Хай там що, він обов’язково попрощається з нею по-людськи, подякує за співробітництво та допомогу, за смачну їжу і гарне ставлення, за все те, чого йому страшенно бракувало останнім часом. Тільки так. І зробить для неї на прощання щось приємне і потрібне. Впевненість, що це буде приємно і йому, якось підбадьорила Бориса і додала натхнення.

Сніданок давно був готовий, чайник чекав тільки дотиків маленьких та спритних пальців.

— Доброго ранку! — Наталя привітно посміхнулася. — Що сьогодні вигадає для мене мій роботодавець?

— Та нічого такого…. — Він знизав плечима. — Гадаю, сьогодні буде халява. Невеличке доручення, а потім… Можливо, сьогодні влаштуємо святковий обід. Але для цього тобі доведеться виявити ініціативу.

— А що, з’явився якийсь привід? — з інтересом запитала вона. — Ви закінчуєте роботу?

— Ну, закінчую не закінчую, а на певні результати вже розраховую.

Окріп полився у заварний чайник. Наталя накрила його покришкою і зверху, як завжди, — грубим чистим рушником. Пальчики притискали рушник, закутуючи чайник, а сама вона притулилася стегнами до столу. Та за мить Наталя здригнулася від несподіванки. Погляд, той самий, який вона вміла відчути спиною, торкався її. Обережно, не зухвало, наче питав дозволу.

Хвиля запаморочення буквально накрила його в коридорі, коли Борис відкривав двері туалету. Його навіть хитнуло так, що довелося зупинитися. У голові гуло. Він таки ввійшов, зачинивши за собою двері, притулився лобом до стіни і заплющив очі. Відразу стало млосно. Затремтіли ноги. Зараз…

Цього разу це тривало довго. Довелося навіть присісти на підлогу. Кволість поволі відступала, але голова крутилася. Чорт! Сьогодні тільки бракувало поганого самопочуття, якраз коли він сподівався на успішне завершення справи. Більше того, відчував, що розв’язка настане саме сьогодні.

Борис розплющив очі. Гладкі стіни. Унітаз із бачком, кілька труб. Вентиляційна решітка. Лампочка під стелею. Все! Роботи тут менш ніж на годину. Достатньо буде вислати її по газети, продукти, ну, і ще якісь дрібниці. Трохи оговтавшись, Борис підвівся і пішов до ванної — голитися.

Усе сталося зненацька. Цей звук він почув навіть крізь зачинені двері ванної. Торкання металу до замка… Вхідні двері відчинилися, і хтось пройшов коридором. Скоріше навіть пройшли. Стислося у страшному передчутті серце. Отже, це відбудеться просто зараз…

Пістолет миттєво опинився в його руці, і він опустився на край ванни. У кімнаті почувся зойк, навіть крик. Її крик. Потім якийсь рух, борсання і удар. Це був звук удару. А далі Борис почув глухі голоси упереміш із її голосом, якимось зміненим. А сам він застиг на краю ванни. Куртка валялась на підлозі. Непевним рухом він підняв її і витяг із кишені глушник. Він чув голоси з кімнати, чув, що вони казали. Здавалося, саме від почутого остаточно змінилося його самопочуття, минулося тремтіння пальців. Тепер вони спокійно і неквапно нагвинчували глушник на ствол.

Він потяг засув на дверях. Тихо й непомітно. Чи риплять двері ванної? Раніше він не звертав на такі речі уваги. Швидким рухом Борис відчинив їх рівно настільки, щоб пройшло його тіло. Якщо вони й рипіли, то зараз не встигли цього зробити.

— Ну, кажи, сучко, де? Згадуй! Даю дві хвилини. Не згадаєш, доведеться освіжити тобі пам’ять. Зрозуміла? Я тобі вуха й носа повідрізую! І взагалі все, шо стирчить! Де?

Вона часто дихала, і з кожним подихом із грудей виривався якийсь дивний звук — не крик, просто звук. Це був своєрідний шок від переляку. Вони це зрозуміли. Тому пролунав гучний ляскіт. Напевно, від удару долонею по щоці. Так вони намагалися вивести її з цього стану.

Борис обережно, маленькими кроками ступав уздовж стіни до дверей її кімнати, які були прочинені. Ляснуло ще раз.

— Ну? — Їй розжовували кожне слово. — Де дискети або компакт? Або ще щось? Де твій довбаний дядько Ромазан їх тримав? Уже півтори хвилини минуло, суко безвуха. Та вже й безноса…

— Я не знаю!!! — нарешті видихнула вона.

Наталчин голос змінився до неможливого.

— Я не знаю нічого, він мені нічого не давав…

Цієї миті Борис опинився біля дверей і зазирнув до кімнати. Вона сиділа, втиснута у стілець. Один із них ззаду тримав дівчину за волосся, нахиливши її голову назад і заломивши одну руку за спину. Другий стояв над нею, тримаючи лезо ножа біля шиї.

— Ну!!!

Вона закричала. Той, із ножем, схилився ще ближче до неї. Лезо вже втискалося у шкіру.

Обидва були захоплені процедурою допиту і не могли бачити, що робиться позаду. А ось вона… На смерть перелякана, боковим зором Наталя таки побачила картину, яка примусила її на мить забути про ніж біля свого горла. Безмежний подив у її очах примусив і бандита з ножем глянути в той самий бік.

Подив передався і йому, тільки в нього це почуття миттєво змінилося жахом. Він був у курсі подій і все зрозумів, коли побачив незнайомця з кобурою через плече і маленьку чорну дірочку глушника. Лезо ножа на якусь мить відліпилося від шиї дівчини.

Свинцева хвиля вдарила йому в груди, кинула тіло до стіни. Змахнувши руками, він гупнувся спиною на шафу. Рот його роззявився, хапаючи повітря, і тоді з глушника плюнуло ще раз. У те саме місце. Підігнувши коліна, він сповз на килимок.

Другий відчув небезпеку, коли його спільник кудись обернувся. Тримаючи жертву за волосся, він ще не бачив того, хто з’явився у дверях, але вже почув цей страшний звук. Коли ствол у руках незнайомця повернувся в його бік, він зблід і заціпенів.

— До стіни обличчям, — сказав незнайомець, — і руки за голову.

Той виконав миттєво.

— На коліна.

Незнайомець опустився, мало не втративши рівновагу і схопившись руками за стіну. Голос почав у нього прорізуватися відразу. Це було щось знайоме. Віднедавна Борис добре знав, як звучать благання про помилування.

— Стули пельку, — сказав він.

Наказ було виконано миттєво.

— Скільки вас?

— Тільки двоє…

— Якщо хтось зайде, застрелю одразу.

— Двоє нас, більше нікого немає! Не стріляй! Я робитиму все, що скажеш…

— Цить, — повторив Борис. — Що ви шукаєте?

— Дискети, — скоромовкою, затинаючись, заговорив той, хто стояв на колінах. — Дискети або компакт-диск для комп’ютера. Або сам комп’ютер…

— Що там? — запитав Борис. — На тих дискетах?

— Не знаю!!! Віриш — не знаю, сука буду… Замовлення таке. Знайти і принести.

— Хто замовив?

— Монгол.

— Що за Монгол? Хто такий?

— Ну, ти даєш, корешок, Монгола не знаєш? — Він навіть почав обертатися, але вчасно схаменувся. — Ну… Монгол — це авторитет, бос, одним словом. Злодій у законі!

— А на кого працює?

— Ні на кого! Сам на себе. Я ж кажу, це авторитет!

— А що його пов’язувало з Ромазаном?

— Не знаю, ну клянуся, не знаю! Ми хто такі? Нам замовили — і все, виконуй.

— А чого вас направили саме сюди?

— Ну, не знаю! Корешок, віриш, ми такого не можемо знати! Сказали — ми йдемо й не питаємо!

Наталя зіщулилася на стільці, втиснувшись у його спинку і притуливши долоню до шиї, якої щойно торкався ніж бандита.

— Коли ви повинні повернутися?

— Як знайдемо…

— Ще раз питаю, за вами ніхто не повинен прийти?

— Нє, правду кажу! Ну…

— Тихо! — зупинив його Борис.

Але той перебив його.

— Слухай, корешок, ти не вбивай мене. Я все второпав, ти крутий мужик. Я… слухай, я давно вже збираюся… ну, просто задовбав уже Монгол, це ж не людина. Я давно шукаю, як його підставити, але шо я можу? Я буду робить на тебе. От сука буду! Я все взнаю, я толковий мужик… Він усе знає, Монгол, про дискети… Там якісь круті діла, дуже круті! Ну… матір’ю клянуся! Пусти, давай домовимося. Я все взнаю, а потом стрінемося…

— Стрінемося, — повторив Борис. — Там усі стрінемося…

Після цих слів він почав автоматично повертатися, одночасно набираючи в груди повітря, ніби передчуваючи, що за мить зробити це буде надзвичайно важко. Наталя затулила вуха і обличчя руками так, наче цей біль мав простромити саме її, а не того, хто стояв на колінах. Глушник двічі плюнув йому в груди.