— Ніяк. Очей не зімкнув, все мріяв про тебе. З тих пір, як ти пішла, пройшло так мало часу — і вічність. Я уявляв собі, як знову стискаю тебе в обіймах, як п’ю твої поцілунки, свіжі, мов вранішня роса, і як у тому світі, де ти моя, беру тебе за жінку по присязі. Кохана…

З усмішкою дивився Олекса на те, як зашарілася Світлана, піднімаючи свою вишивку, і на те, яка гарна його дівчинка, він теж загледівся. Струнка, як берізка, тонкий стан, підперезаний крайкою, і біла, із делікатного напівпрозорого батисту, сорочка; шкода, що Лана притискає своє гаптування до грудей, а то видовище вийшло б заманливим — стоїть вона спиною до вікна, із якого щедро ллється сонце, роблячи напівпрозоре полотно зовсім прозорим. Олесь картинно застогнав. Вишивка вдруге полетіла на підлогу, тепер вже не впущена, а безжально пожбурена. Лана в два кроки опинилась біля Олекси.

— Що болить? Де?

Тоненькі ручки потягнулись до його грудей, він перехопив правицю, приклав до серця, затримав так, і потягнувся до її вуст, шепочучи:

— Ось тут.

— Не треба, — вона ще намагалась пручатись, знаючи, що після першого ж цілунку стане розумною, мов мушля, і тоді прощавайте, розмови про справу, та куди там. Обійми Олеся були сталевими, а слова — шовковими.

— Сонечко моє…

— Олесю, не за тим я тебе звала!

— За чим же? Ми тут самі, я відіслав Росаву. Ти не хвилюйся…

— Ти мужній чоловік, мій пане, — Лана засміялась, відкинувши голову. Олесь обіймав її, і вона вже не боронилась, бо кожна мить його обіймів вартувала години буденного життя. — Як се тобі вдалося — відіслати? Я думала, що її можливо тільки винести із передпокою разом із шкурами! Чи ти будив її штурханами?

— Я просто покликав Зоряну. Покоївки її бояться, як вогню.

— Питання моє стосується саме Зоряни. Що їй буде за дружбу зі мною?

— Що ти сказала?

— Ти чув. Що їй буде за те, що ми дружимо?

— Нічого.

Сідай, погано. Відповідь дана надто швидко. Очі опущені, посмішка стала улесливою — ну, і кого ти хочеш обдурити?

— А як же це, Олесю? — торкнувшись пальцем прозорого камінця в його короні, із тихим докором спитала Світлана. — Це ж символ чистоти, чи не так? Навіщо ж ти його ганьбиш? Навіщо брешеш?

— Лано…

— Усі мовчать. Точніше, відмовчуються. Намагаються спекатись мене, загородитись від мене загадковими фразами; такою дивною сумішшю ірраціональності та мудрості у дусі екзистенціалізму.

— Я не…

— Забудь мою останню фразу. Вона не має стосунку до справи. Олесю, питаю ще раз — останній раз — що буде із Зоряною, якщо на неї накинеться ота ваша зграя скажених дідів?

— Вища Рада не…

— Вгадав. Мова йшла якраз про Вищу Раду. То що? Ти скажеш мені хоч що-небудь чи мені піти і попитати Світозара?

— Я обіцяю подбати про Зоряну, — мовив Олесь після паузи довжиною в сто років. — Присягаюсь Світлом, що не дозволю скривдити її. Крім того, у неї є Ромко. Це все, що я можу наразі сказати.

Світлана таки вивільнилась із обіймів короля — не те, щоб їй справді цього хотілось, а швидше так, від злості, від досади — на нього і на себе. Се вона так, заради красного слівця та більшої переконливості, докинула про Світозара, насправді ж і їй, і Олексі було ясно, як Божий день, що ні на які питання чужинки — тепер так і тільки так величав він Лану, терміново захворівши на амнезію щодо звертання «чаклунко» — голова Вищої Ради відповідати не буде. Та й аудієнцію він навряд чи дасть їй, хіба що для того, щоб придушити десь у темному кутку цю хвойду, як ніжно прозивалась вона серед широких верств мирного рутенського населення. Залишалося лиш одне — спитати Зоряну. Лана сповістила про се короля.

— Захрипнеш, — спрогнозував він.

— Чому?

— Бо доведеться повторювати те питання дуже часто, майже безперервно — і все одно ти не почуєш відповіді.

— Хіба ми з нею не подруги?

— Подруги. Саме тому вона й не відповість.

Помовчавши, Лана підійшла до ліжка і накинула на плечі кожушок, який подарував їй Олекса. Він добре вивчив цей жест — коли Світлану щось лякало, вона намагалась загорнути шию так, ніби їй було холодно. Ось і зараз овеча вовна, підперта біля комірця ніжними ручками, лягла навколо шиї так вишукано, як ніколи не лягали навіть горностаєві шкурки навколо витонченої шийки королеви.

— В мене мороз по шкірі побіг, — пояснила вона запитальному поглядові короля. — Судячи з усього, це має бути щось жахливе.

— Не треба сумувати, дорогенька, — прошепотів король чомусь сумно, немов заперечуючи власні ж слова. — Тебе я теж зумію захистити.

— Від кого, Олесю? Від чого? Се ж несправедливо — мені загрожує якась небезпека, а я навіть не знаю, звідки вона йде, і в чому полягає!

— Я зумію захистити тебе!

— А себе, Олесю? — щоки Лани розчервонілись, вже не від зніяковіння, а від гніву, груди уривчасто здіймались, ледь не рвучи тонку тканину сорочки, червоні коралі, мов налиті обуренням змії, ворушилися в такт сердитим словам. Гнів, породжений усвідомленням того, що нею знову маніпулюють, той, що свого часу підняв її над болем і безсиллям із заллятого кров’ю прокрустового ложа в родильній залі, знову запульсував у ній, і щоб не зірватися, щоб не дозволити собі наповнитись отим багряним рухливим злом, Лана зціпила зуби, подумки порахувала до десяти, і лише потім процідила із такою чіткою повільністю, що два слова здалися промовою. — Себе — зумієш?

Тоді Лана не отримала подарунок — король так розстроївся від її недоречної звички різати у вічі правду-матку, що вискочив із покоїв, мов обпечений. Лана не бачила його цілий день, і вночі теж не пішла до нього; наново вони побачились на світанні, в полі, куди Лана подалась за квітами для своєї спальні. Що робив там Олесь, вона не відала, але плекала надію, що чекав її, бо помахав їй рукою ще здалеку, а, коли підійшов, Лана помітила, що обличчя в нього бліде і змучене, печальне, але зовсім не сердите. Вже не сердите, нагадала собі Світлана, і, задерши кирпу, спробувала гордовито пройти повз нього — не вдалося.

— Чому ти не прийшла вночі?

— А ти сумував, мій пане? Дивно. Я думала, ти свою пиху візьмеш у ліжко! Нащо тобі інша коханка? Нащо тобі я?

— Світланко, що ти… ти не коханка для мене, — король вже зовсім знітився. А Лана, уповільнивши свою, і без того повільну, ходу, єхидно перепитала:

— А хто ж тоді я?

— Кохана. Ти просто кохана.

— Ну, що ж, мій пане, для мене се велика честь! Такої, мабуть, заброда і не гідна!

— Мовчи! — видихнув Олесь і зразу ж затулив їй вуста цілунком, вочевидь, не дуже вірячи у дієвість словесних заклинань. — Мовчи. Хотіла зробити мені боляче? Радій, тобі це вдалося! Усі кроки в коридорі я чув і відчував так ясно, ніби ходили по мені — там не було твоїх притишених кроків. Блукали якісь люди, гомоніли, я прислухався, і не пізнавав твого ніжного голосу. А вітер, що приносив мені з поля квіткові пахощі, забув прихопити ті аромати хмелю, якими напахчене твоє волосся. Що ще мені сказати? Я так хотів насититись тобою!

— А я тобі не потрава, — буркнула Світлана, звиваючись у кільці його рук, немов верткий горобчик у долоні птахолова. — І не напій.

— Ні. Ти любов моя. Моя любов… Коли я спрагу втамую, буде спраглою душа; коли утішу плоть, мій дух блукатиме голодний. Лише кохання наділяє тим, чим не наділять ні питво, ні їжа. Воно сильніше від болю та образ. Воно безмежне, щире, неосяжне. Я не хотів кохати, не хотів… — Олесь безсило опустив руки, і Лана, що так відчайдушно виривалась з його обіймів, і кроку назад не зробила. — Та раз тебе побачив і пропав.

Випущена на волю, Світлана вражено закліпала очима і, згадавши, за чим, власне, вона сюди прийшла, а також для того, аби чимось зайнятись, заходилась з нездоровим завзяттям зривати всі трави, що опинялись на її шляху. Олесь, так і не дочекавшись реакції на своє поетичне одкровення, з усмішкою, спочатку слабкою, а потім все міцніючою в міру того, як набирав об’єм пук трав у ручках Лани, споглядав на її бурхливу діяльність.