— Так.

Як і все геніальне.

— А коси, леле! — ніяк не вгамовувалась Ганна. — Ти тільки поглянь на ці коси, синочку! Вони ж сягають колін.

— Я бачу, — стримано відказав Олесь, та від його стриманості на Світлану аж жаром пахнуло, і, не інакше, як від того жару зайнялись її щоки — а чому б іще? Вона давно перестала червоніти, соромлячись, вона забула, як це робиться, аж доки не потрапила в цю дивовижну країну, де спалахує раз у раз, мов дівчинка-школярка, і, здається, звикає до цього. Лана опустила очі, та панегірики її неземній вроді на цьому не припинились.

Щиро кажучи, волоссям Лана дійсно могла пишатись — і пишалась. Завжди. Довге, густе, товщиною в руку дужого чоловіка, блискуче і шовковисте, воно, крім того, дуже норовливо поводило себе на Ланиній голові — жило, можна сказати, як собі хотіло, ні з ким та ні з чим не рахуючись. Власне на голові воно було пряме, без натяку на хвильки чи кільця, зате від шиї, рішуче розпрощавшись із прямотою, волосся починало завиватись, та не як-небудь, а локонами, на заздрість іншим дівчатам та до захоплення мужчин. Лана згадала Сергійка.

Заради твого волосся можна померти.

А стриженою ти мене розлюбиш?

Ніколи в житті!

А лисою?

Кохана, ну що за питання? Я кохатиму тебе будь-якою, бо ти — це ти.

Отож. Тому краще живи — заради мене і моїх кучерів.

— Це ж який гарний зв’язок зі Світлом!

— Який що? — спам’ятавшись від спогадів, Лана поглянула на годувальницю здивовано. Та, в свою чергу, не зрозуміла питання.

— Як се? Хіба ти, доню, не для того носиш коси розпущеними? Це ж дозволено тільки чаклункам і дівкам в день весілля.

— Так, так, звісно. Я просто замислилась. Зв’язок зі Світлом, — Лана дещо із запізненням пригадала, що з давніх-давен, а деякими особами ще й до сьогодні (до якого сьогодні?) волосся, особливо жіноче, вважалося своєрідним жмутом антен, що забезпечували зв’язок із Космосом. А деякі щиро вірили, що простоволоса заміжня жінка накликує неврожай, хвороби та пошесті.

А ти заміжня, раба Божа Світлано? Дивно. І коли ти тільки встигла заміж вискочити? І, головне, за кого?

Господи, тепер я розумію, чому я маю з тобою такий гарний зв’язок. Практично ніколи не буває зайнято!

Усе залежить від оператора.

У Божому гласі Лані почувся смішок.

Щось ти, Творцю мій, сьогодні грайливий.

А ти що думаєш, раба Божа, я весь час сиджу насуплений, такий, як ото мене на іконах малюють? Вічний страждалець за грішний рід людський і вічний докір своїм виглядом тому самому роду? Нічого подібного! Я не такий! Може в мене бути просто добрий настрій? Хороша погода, янголи файно співають, в Рутенії спокій і мир…

До слова, про Рутенію. Скоро я виберусь звідси?

А Бог його знає.

За цими словами Господь відключився.

Як би там не було, а час у Рутенії плинув анітрохи не повільніше, ніж в Україні. Іноді він нагадував Лані баского, та ще й чимось сполоханого коня, який мчить, не розбираючи дороги, і несе тебе крізь хащі твого життя так швидко, що ти не встигаєш і оглядітись, не те що перепочити — і зійти не можна. Минуло три тижні відтоді, як вона потрапила в цю країну, що лежить між небом фантазій та землею дійсності, але так само, як і першого дня тут, вона була і залишалась чужинкою. Зайдою, не потрібною нікому, окрім хіба що короля. Ну, ще Ганна і Зоряна — ось і весь табір її прихильників, зате у ворогах ходила ледь не вся столиця. Командував парадом Світозар, але Лана сильно підозрювала, що більше номінально. Реально ж на чолі цієї армії стояла королева Ія, яка, хоч і не вистромляла носа зі своїх покоїв, і за двадцять днів Лана бачила її двічі, та й то мимохідь, безперечно, була в курсі того, чого це чужинка аж так уже затрималася в королівському палаці. Особиста образа — бо немає в світі сили, більш руйнівної і страшнішої за помсту жінки, якою знехтували, яку ганьблять прилюдно, — хитро змішалась в королеві з турботою про інтереси Рутенії, а також із потоптаною королівською гідністю, і від того змішування Лана щомиті чекала такого коктейлю, який рознесе на шматки і її саму, і короля навіть при внутрішньому вживанні.

Поки що королева мовчала — це було затишшя перед бурею. Усі це знали, усі чекали буревію, що нарешті винесе підступну змію-чаклунку з покоїв та серця короля. Як вона сміла, обурювалися всі, від дитинчат, які ледь почали ходити і видушувати із себе перші «ма» і «та», до сивочолих старійшин, так безсоромно втертися в довіру до володаря? Вона чимось обпоїла нашого пана, гомоніли жінки на ринковій площі, рахуючи штуки полотна, що завантажували їм на підводи слуги, вона і вилікувала його із самої вигоди, вторили їм чоловіки, і присуд був одностайним — не можна вірити чужинцям, від них сама баламуть. Про те, що радник та його мати, ткаля Ганна, теж не місцеві, всі якось хутко забули. Та й то сказати, вони стільки років живуть в Рутенії, Роман — молочний брат короля, щодо їхньої відданості і сумнівів немає. А яка може бути відданість у тієї приблуди зі сріблястими очима, за блиском яких і виразу не розгледиш, та диким чорним волоссям, яке так скажено в’ється, що, мариться, ось-ось — і заворушиться? В тієї захожої відьми, яка і розмовляє так, що половину слів миряни просто не розуміють? Атмосфера в місті розпалювалася, в повітрі відчутно пахтіло грозою. І, що найцікавіше, для вибуху народного гніву поки що не було жодних причин. Не те, щоб цього не бажав Олесь — Світлана відмовляла йому, щоразу, коли він ставав особливо настирливим, повторюючи «У тебе є дружина». Це магічне заклинання, практично єдине, яке вона знала, діяло незмінно, але не довго, як купання в озері спекотного літнього дня, щоб охолодитись. Олесь ніяковів, відступав і вибачався, клявся Світлом і всіма його похідними, що віднині і навік дасть Лані спокій, та минала година, максимум дві — і король знову йшов в атаку, із завзяттям воїна, навченого перемогти або померти. А Лані ставало все важче опиратися, бо за сім останніх років Олесь був єдиним чоловіком, якого вона дійсно бажала, яким захоплювалась, і єдиним, якого вона покохала.

Інколи Світлану відвідувала продуктивна думка, а чи не піти їй на поступки королю і чи не дозволити йому «оте все», як висловлювалась колись її сором’язлива мати, лиш би він від неї відчепився. Мабуть, Лана так і вчинила б, якби не відчувала, що стане тільки гірше, і що Олесь тоді точно від неї не відстане. Ніколи. Бо він не був мисливцем за жінками, і до тих, кого цікавить «сам процес», байдуже з ким, він також не належав. Щось глибоке було в його почуттях, в його ставленні до неї — з такою глибиною, справдешньою, автентичною, вона ще не стикалась, і лякалась її, як у дитинстві — порожнечі колодязя, що стояв на бабусиному подвір’ї, і в який Лана обережно зазирала, завжди побоюючись впасти. Вона знала, що там є вода і дно, вона бачила, як звідти діставались повні цеберки холодного, рідкого кришталю, але в її дитячій уяві це була прірва — вологе, бездонне провалля, яке водночас і манило, і відштовхувало її.

За три тижні Світлана багато чого дізналась про Рутенію, її звичаї та люд. Зоряна, котра після шлюбу з радником короля отримала більше вільного часу, аніж могла витратити, та ткаля Ганна, яку Лана про себе давно називала «мамою Ганною», охоче допомагали їй пізнати все, що її цікавило, і на будь-яке питання, навіть на найабсурдніше з їхнього погляду, незмінно давали розгорнуту, детальну відповідь. Лана довідалась, що місяць, який в Україні називають липнем, і на початку якого вона потрапила в Рутенію, тут іменують «медунцем», що місто, у якому вони живуть, є столицею держави, і називається Зорів, що Рада Старійшин тут — це зібрання жерців Світла і водночас наглядовий орган, який координує діяльність короля, що жерцями тут стають тільки обрані Світлом (почувши це, Світлана подумала, що, мабуть, всі вони на знак своєї вибраності отримують сонячний удар), що служіння Світлу — це покликання, тому воно довічне, а от служіння громаді — малась на увазі королівська влада — це обов’язок, із яким можна не впоратись, і через це позбутися корони. А ось отримати титул короля з усіма наслідками, що звідси випливають, можна тільки успадкувавши його. Якось, гуляючи вдень полем, що біля Чорного лісу, Лана спитала в Олеся, що за камінець веселково виблискує в його срібній короні? Чи не діамант, часом?