— Прости мене, чужинко, за наругу. Я ще тоді, багато літ тому, твою красу нев’янучу помітив і закохався — по-дитячому наївно. До батька… до Олекси я страшенно ревнував тебе.

— Та ти ж мене всього два рази бачив!

— А скільки разів треба бачити жінку, щоб закохатись? Досить й одного.

— Встань, мій пане, — після паузи попросила Лана, і Ярослав, не змушуючи себе вмовляти, слухняно підвівся. — Ти будеш великим правителем, синку, — передрекла вона. — Ти не соромишся визнавати свої помилки. Тебе чекає велике майбутнє.

Ярослав узяв Ланину руку, підніс до вуст, поцілував.

— Мені шкода, що нині він такий.

— Мені також. Він довго… мучився?

— П’ять років. Він пам’ятав про тебе — ти це знай, чаклунко. Він хотів, щоб ти це знала.

Останній погляд, що його Лана, вже надворі, кинула на знайоме вікно Олесевої спальні, не був прощальним — із ким же вона прощалась, вже ж не зі стіною? В безумній, непоясненній і самій собі надії вона ще сподівалась, що Олесь, нехай безтямно, не розуміючи, що робить, визирне у те вікно, хоча б на мить. Донизу її звів Ярослав, а далі вона зголосилась сама іти — та тільки ось куди? І скільки літ їй? Де вона тепер?

Світлана не повірила своїм очам, коли у віконному просвіті з’явилась русоволоса голова Олеся. І він махав їй — творив якісь знаки руками. Він, як лунатик? Не знає, що робить? Байдуже, байдуже все, лиш би встигнути… до нього… він щось кричить… Її гукає? Він…

— Я згадав тебе, мій світлячку! О, кохана, чи міг я забути?!

Лана, на негнучких ногах кинулась назад, до входу у палац, та підступна будівля немов зробила крок назад — від неї крок. Іще, іще… та той невеличкий, викладений бруківкою клаптик землі, що відділяв Світлану від воріт замку, так і лишився не подоланим. І тоді вона, у відчаї, напружившись, із розбігу стрибнула в арочний проріз воріт. І полетіла кудись в безодню, із жахаючою думкою — усе пропало. Де б вона не опинилась зараз, Олеся там не буде!

— Пані, пані, що з вами? Вам погано?

Світлана розплющила важкі, мов свинцем налиті, повіки, і огляділась. Вона знаходилась в салоні старенького трамвая, на одинарному сидінні. Вже зовсім стемніло, за вікном пропливали жовтенькі плями ліхтарів. Над нею схилився схвильований юнак, зовсім ще хлопчик — років шістнадцяти, не більше. Доволі високий і міцний, він мав ніжні блакитні очі, які дивились на неї співчутливо, золоте волосся, що виблискувало, засліплюючи, навіть у тьмяному, як від каганця, світлі трамвайної лампи, міцне, квадратне підборіддя і плечі шириною із Дніпро. У Лани склалося враження, що десь вона його вже бачила, ось тільки — де, пригадати не вдалося.

— Де я? — хрипкувато спитала Лана. Хлопчина стурбувався ще більше.

— У Львові. Хіба ви…

— Я знаю, — Світлана силувалась всміхнутись — не вийшло. — Хіба можливо сплутати Львів з будь-яким іншим містом на землі? Я маю на увазі… яке сьогодні число?

Розважливо і терпляче, як розмовляють із безумними, хлопець відказав:

— Двадцять п’яте грудня.

— А рік… рік який?

— Дві тисячі перший. Послухайте, пані, може, вам краще до лікаря?

Повільно, бо кожен рух викликав конвульсивні, майже нестерпні болі, Лана похитала головою.

— Не треба мені до лікаря. Як я сюди потрапила?

— До Львова?

— До трамвая.

На обличчі юнака промайнув вираз, який міг означати тільки одне: «зовсім погана».

— Увійшли. На попередній зупинці. Ви були такою блідою, і очі, мов скляні, я вирішив спочатку, наркотиками накачались, але не схоже. А потім ви сіли і відразу ж знепритомніли. Ось я і кинувся… подумав, може, потрібна допомога?

— Ні, дякую. Хіба що… котра година?

— За п’ять хвилин восьма, — поглянувши на свій франтівський годинник на ланцюжку, котрий він дістав із внутрішньої кишені чорного пальта, мовив хлопець. Він взагалі виглядав піжоном, а порівняно зі своїми, поголовно вбраними у куртки та кеди ровесниками здавався просто лордом британської корони.

Отже, дві години пройшло з тих пір, коли вона зомліла біля невідомо звідки вирослої стіни, поруч із офісом «Галичмедсвіту». Два місяці в Рутенії — і дві години у Львові. День, прожитий там, дорівнював хвилині земного життя. Шістдесят днів — шістдесят хвилин. Вона нічого не втратила. Окрім серця. І, здається, розуму.

Обережно повертаючи голову так, ніби та була кришталевою і будь-якої миті могла зірватися із плеч, Лана огляділа себе. Все було, як мало бути — пальто, накинуте, але не защепнуте, як вона звичайно носила, діловий костюм, блюзка, чобітки, лівий — зі зламаним підбором… вона таки зламала його. А ось руки порожні… Лана подивилась на підлогу. Торбинка, полотняна, на шворці, та, що була із нею в Рутенії, лежала біля сидіння, запилена так, ніби Лана пройшла з нею тисячу доріг.

— А це? — важко було не тільки говорити, а ще й ворушитися, тому вона просто вказала очима на торбинку, і юнак знову зрозумів її вірно.

— Була у вас в руках. Потім випала, як ви зомліли. Дивно якось…

— Що?

— Така вишукана пані, а торба, як у вівчаря… ой, даруйте, Бога ради! — хлопчина зніяковів. — Це, звичайно, не моя справа! Я взагалі-то…

— Все добре. Куди йде цей трамвай?

Юнак якось дивно всміхнувся — тільки зараз Лана помітила, що в салоні, крім них, нікого більш не було.

— В депо.

— З моїм щастям, — Світлана зітхнула, підняла торбинку, яка виявилась несподівано пузатою, немов напханою доверху чимось цупким, і розв’язала шворки. В торбинці, поверх її фольклорного одягу, лежали мобільний телефон, паспорт і гаманець. Як же це сталося? Вона точно пам’ятала, що на судилищі нічого в руках не тримала, та й у Чорний ліс ходила без торби. Ліс, поле… пригадавши ще дещо, Лана повільно підняла праву руку, і сріблясте сяйво персня, якого ніколи не було у неї в цьому житті, який вона ні за що не надягла б на палець за оцю його фривольність, різонуло їй очі, мов блиск меча.

— Прикольна каблучка, правда ж? — озвався юнак із багатозначним усміхом. — Я її одразу припас. Просто так носите, чи… це ваша улюблена поза?

Світлана закашлялась, тамуючи сміх.

— Синку, — нарешті озвалась вона, — я тут десь слоїка маю, то накапай мені туди молока.

Хлопчик спалахнув.

— Якого молока?

— Того, що в тебе на губах не обсохло.

Поставивши таким чином юнака на місце, Лана зав’язала торбинку, важко підвелася і визирнула у вікно. Додому, треба додому, до Києва, туди, де чари важкого сну, забуття, марення, у якому вона невідомо де блукала дві години, розвіються і вона поверне собі спокій. Вона не хотіла зараз думати про перстень, про одяг у торбинці, про те, що її валіза з речами десь лежить собі в теплій квартирі, в тій, де мешкає жінка, так схожа на королеву з її сну та маленьке зеленооке хлопченя, якого вона мала нагоду побачити дорослим, сама при цьому не постарішавши. Ні, із затятим відчаєм сказала собі Лана, вона не поїде за речами, хай їм грець, нічого з ними не станеться, може, Ія якось… це ж треба, ледь не додала подумки «королева» — перешле їх до столиці, а ні, то біс із ними, із тими блюзками та спідницями, але не здатна вона зараз бачити ті співчутливі бурштинові очі, і відповідати на питання, на які Ія і сама прекрасно знає відповідь. Ія… руда відьма із золотими очима, яка уві сні чомусь була суперницею, а в житті — товаришкою. І той її загадковий брат… Олексій… Олекса… Олесь. Він це чи ні? Лана зітхнула. А як і він, то що? Де його шукати? Що сказати по відшукуванню? Та ні, це не може бути він, то все мара, облуда, сумне видиво, яке ніколи не обросте плоттю реальності, міраж, де знайомі їй люди вбралися в князівські шати, і набули невластивих їм рис, або… вона таки з’їхала з глузду. Ось вона, дійсність — Львів, старенький трамвай, що стогне-стукотить колесами…

Лана ще раз глянула у вікно… здається, трійка, вони десь на вулиці Сахарова… та юнак, що дивиться на неї зніяковіло та стривожено. Ось це — правда, а решта — лише плід її хворої уяви. Головне — у неї є паспорт і гроші, отже зараз вийти, пересісти на одиничку, на вокзал — і додому. Байдуже, що контракт так і не підписаний, байдуже, що попереду самотні різдвяні канікули, байдуже, що таємничий пан Олексій Яницький — ще один Олекса чи той самий? — так і не відшукався, принаймні, кинувши погляд на дисплей мобільного, зауважила собі Лана, судомно ковтаючи кислуватий присмак у роті, доки вона була в Рутенії, ніхто їй не телефонував. Воно й не диво — пройшло усього дві години, хто ж стурбується?