— А з чого ти взяла, що вона залюбилась у мене? Вона сказала тобі?

— Ні, о ні. Тільки не Юля. Вона ніколи такого не скаже. Просто… вона дивиться на тебе так, як може дивитись тільки закохана жінка.

— Та вона ж мене зовсім не знає.

— Кохання і знання ніколи не були взаємонеобхідними речами. Крім того, Юля — то справжня господиня, у хорошому значенні цього слова — у найвищому значенні. Не прогай свій шанс, Крісе — із неї вийде прекрасна гаусфрау.

— Що для тебе, звичайно, неприйнятно.

— Та ні, — Світлана замислилась. — Ти знаєш, ні. Зараз мені ця ідея подобається, як не дивно. Вести дім — чому ми не вважаємо це окремим фахом? Адже для цього потрібен хист. Можна навіть сказати, талант. Щоб у домі був затишок і звучав дитячий сміх.

Очі Крістіана вилізли з орбіт.

— Ти не захворіла?

— Я видужала.

— І де ж той дім, який би ти хотіла вести?

Лана усміхнулась — вустами, але в очах плескалась гіркота.

— Там, де й той чоловік, заради якого я хотіла б усе це робити, — вона торкнулась пальцями свого чола. — Ось тут.

Кріс викликав їй таксі, і вони тепло, мов подружжя при розлученні, яке, втративши із роками кохання, не втратило поваги і тепла, розпрощались. Вже у вестибулі, раптом щось пригадавши, Крістіан спитав:

— Лано, а той дідусь, до якого ти приходила? Він тобі хто?

— Та ніхто, власне кажучи. Просто знайомий. А що?

— Дивно він якось виглядав, коли виходив із номера.

— Уявляю собі, — фиркнула Лана. — Мокре дрантя, натягнуте на худеньке тіло, і сам синій, немов охляле курча. Я зараз тобі поясню. Це…

— Поясни спочатку, про кого ти говориш, — перервав її Крістіан. — Той старий, якого я зустрів у коридорі, зовсім не такий.

— А який? — в грудях у Лани виникло лоскітливе передчуття чогось цікавого.

— Він виглядав так, як ваші священики… православні… у дні великих церковних свят. Риза із золотої парчі, акуратна сива борода…

— Як борода? — Світлана абсолютно точно пам’ятала, що її жебрак був неголеним, але безбородим.

— Борода, — повторив Крістіан. — Не надто довга, біла, широка та густа. Погляд такий дивний — він лише мить на мене дивився, але мені здалось, що очі в нього теплі і зимні водночас… блакитно-сірі. І зовсім він не худенький, хоча під ризою важко роздивитись, та що не синій — це я тобі абсолютно точно кажу. І ще, на голові він мав вінець, схожий на ті, що їх тримають над головами молодих свідки. Я був колись на православному вінчанні — дуже красиво. Так от, у нього був точнісінько такий — тільки золотий, по-моєму.

Від всього почутого голова у Лани пішла не просто обертом, а дзиґою закрутилася. Подали таксі, Крістіан ледь не на руках виніс її до машини, запхнув у салон, стягнув обіцянку передзвонити, коли дістанеться до Києва, і пішов святкувати Різдво, а Світлана, охопивши руками голову і погойдуючись в такт підстрибуванню автомобіля на бруківці, намагалась упорядкувати свої думки. Думки шикуватися в лави категорично не бажали, а лізли поперед батька в пекло, та ще й наввипередки, обганяючи одна одну, перестрибуючи зі слова на слово, від чого здавалось, що її думки — то не думки, а самі уривки, клапті порваних раціоналізмом містичних ідей: «Святий Миколай… Зимовий Микола… То се ти закинув мене в Рутенію? Отак ти віддячив мені?»

До Києва Лана повернулась сонячним морозним ранком. Крихітні сніжинки кружляли, підхоплені вітром, у сонячному промінні, і сяяли, мов золотий пил — від того вражаючого своєю красою видовища аж плакати хотілось; здавалось, що Сонце, прибираючи у небесних просторах, витрушує чарівну перину, на якій відпочиває вночі після трудів праведних. Втім, плакати Лані тепер хотілося майже постійно, і від усього. А ще вона нікого не хотіла бачити. Викупивши двомісне купе-люкс — касирка на вокзалі довго бурчала, обурюючись, що деякі пересичені багатійки, якби могли, то й весь потяг придбали б, і не підозрюючи, наскільки близько це до істини — Світлана зачинилася в ньому відразу після перевірки квитків. Грошей, вкладених у жадану самотність, цілком вистачило б на авіаквиток, та літаки до Києва, у зв’язку із неповним завантаженням, літали через день, а прожити ще добу у Львові, місті, де одні болючі спогади нашарувались на інші, де вона знову віднайшла і втратила кохання, Лана не змогла б. Провідник, жвавий симпатичний вірменин, приніс їй чай, до якого вона не доторкнулась, і який сумно застиг на столику біля вікна, до ранку перетворившись на бридку коричневу рідоту.

Потім провідник довго набивався їй у компанію, і врешті-решт Світлана просто закрила двері перед його носом, що його зовсім не знітило, бо на ранок він був знову — сама люб’язність і відмовився брати гроші за чай, який вона не пила.

— Про що розмов, люба? — спитав він із кумедним акцентом. — Ти чай пити? Не пити! Грошей платити? За що? За той чай, який не пити? Що мені твій гривня? Собі його лиши, купи цукерка, може, не будеш хмуритися! Ах, якби ти мене до себе вчора пустив — Богом клянусь, сьогодні б сяяв усмішкою!

Лана не втрималась і пирснула. Навряд чи він би був таким оптимістом, якби побачив її вчора, бліду, сердиту, заплакану, що судомно вчепилась у свою торбинку, не наважуючись її розкрити, а потім спала, поклавши собі під голову той мішечок зі спогадами. Лані зазвичай нічого не снилося — просто в’язкий морок поглинув її, проковтнув, а на ранок виплюнув, і у тій межі, що відділяє сон від дійсності, у тому маренні вона постійно кликала Олеся, і простягала руки в порожнечу, яка озивалась до неї насмішкуватим відлунням її власного надтріснутого голосу. Олеся поруч не було.

Порожня квартира, якась підкреслено порожня, зустріла Світлану тишею і прохолодою. Власне кажучи, тиша і прохолода стали постійними співмешканками Лани вже давно, вона нічого проти них не мала, більше того — вони її заспокоювали, вона любила їх, вона до них звикла, але тепер усе це чомусь перестало діяти. Зателефонувавши директорові відразу по поверненні, Лана доповіла йому про свою невдачу, і більше ні з ким не спілкувалась. Приїздив тато — цей відмічався, як завжди, кожне Різдво, безумний у своєму сподіванні примиритись якось із донькою, і обурливо жалюгідний у чіткому розумінні того, що примирення це ніколи не відбудеться. Тільки за його приїздом Лана дізналася, що на календарі вже сьоме січня, що через три дні їй на роботу, і що звіт про доцільність використання зразків ліків ще не написано. Батько довго дзвонив у двері, потім стукав, потім здійснив атаку на телефон, і так і подався геть, вхопивши гарячого облизня, а Лана, загорнувшись у білу песцеву шубку — хутра вона взагалі-то не любила і носила рідко, лише коли ставало дуже холодно — подалася на прогулянку у хвойний ліс, який ріс біля її будинку. Вона блукала між сосен кожного ранку, із самого повернення зі Львова, не пропустивши жодного дня, і від тривалих регулярних прогулянок, від свіжого, насиченого киснем та морозною свіжістю повітря, туга, що краяла їй серце, на личку зовсім не давалась взнаки. Вона виглядала прекрасно — вона це знала, і це здавалось їй ще однією несправедливістю долі. Хто повірить у те, що вона страждає? Хто хоч пожаліє її? Від галасливих ватаг, котрі час від часу траплялись їй на шляху, вона намагалась триматись подалі, вона не бажала шумних розваг, вона просто йшла безцільно і згадувала, згадувала… Те літо серед зими, пісні Мавок, Чорний ліс, випробування водою, віршовані присяги, Зоряну, королеву і Романа… І тільки Олеся вона не згадувала — в цьому просто не було потреби, вона й так пам’ятала його завжди, постійно, навіть уві сні без сновидінь, пам’ятала таким, яким побачила в той день, коли він уперше взяв її за руку, і таким, як тоді, коли він заціловував малиновий сік на її пальцях, і таким, яким він був, промовляючи «Серце, яке любить, не помиляється». І лиш один спогад — о, слава Богу, Світлу, Небу, святому Миколаю і усім святим християнського світу — ніколи не приходив до неї; той, де безумний Олесь, пускаючи слину, співав щось, жахливо смикаючись і не пізнаючи її. Ні, тобто Лана усвідомлювала, що таке було, але це усвідомлення жило десь за королівством її прекрасних спогадів, і це підтримувало її, давало їй надію. Повернувшись в день Світлого Різдва Христового додому, Лана набралась нарешті хоробрості та сили, і витрусила з торбинки, яку вже днів десять не рухала, рутенське вбрання. Сорочка, керсетка, червоні коралі, спідниця, постоли, вінець — все було там, і залишалось тільки дивуватися, яка містка ота зовні маленька торбинка. Весь одяг був чистим, охайним, але мав такий вигляд, ніби довго припадав пилом у вітрині музею; піднявши з підлоги спідницю, Світлана відчула знайомий аромат. Так пахтіли розтерта між пальцями рута та нагрітий сонцем полин, так пахло в Рутенії літо — медунець, жатвінь… Лана притиснула спідницю до лиця і гірко, нестямно заридала.