Королевич спалахнув так, що здавалось, ще мить — і на його личку згорить шкіра.

— Мій пане, це жорстоко, — тихенько дорікнула Світлана, та малий почув і це, і від її заступництва йому, певно, стало ще гірше, бо на очах закипіли злі сльози.

— Та ні, серце, — підвищуючи голос, заперечив король, — це не жорстоко. Бо правда — то зілля гірке, хоч і корисне, а на дотик вона не буває м’якою, мов пух лебединий. І мій Ярослав нехай зарубає собі на носі: перш ніж нав’язувати іншим свою волю, треба вміти підкорятись чужій; бути покірним без підлабузництва, зберігати гідність без гордині. Слід навчитись не судити людей, нічого про них не знаючи; не виносити вирок вчинкам, не відаючи їхніх мотивів; і поважати батька свого, навіть коли ти думаєш, що він неправий!

А це вже залежить від того, наскільки він неправий!

— І тільки опанувавши цю складну науку, хлопець матиме право називатися мужем, а королевич — королем. Іди, сину, до матері, і перекажи їй, що коли вона ще раз закриє двері переді мною, то я просто винесу їх разом із нею на ринкову площу. Я поки що король!

Ярослав, дивлячись собі під ноги, почовгав по пилюці до палацу.

— Надто вже круто ти з ним обійшовся.

— Ти захищаєш його? — в очах Олеся не лишилось і тіні тієї грози, що пронеслась щойно над вузеньким ґрунтовим шляхом, одне тільки щире захоплення. — Мій світлячку… А я боявся, що ти розгніваєшся. Вибач його, він ще дитина.

— Діти… вони так гостро все відчувають.

— А в тебе є діти? Десь там, далеко, звідки ти прийшла?

— Я ж казала Зоряні.

Вираз обличчя у короля із засмученого став грайливим.

— Буду щасливий довести тобі, що я — не Зоряна.

— Та ні, — Лана вдавилась смішком, який поволі, але дуже знайомо переходив у стогін. — Я не те хотіла сказати. Олесю, а може, не підемо до мами Ганни?

— Давай не підемо, — охоче пристав він на цю пропозицію. — А що будемо робити? Повернемось до палацу чи погуляємо за містом?

— За містом, — краще буде, якщо її не душитимуть стіни. Сповідь — їй зараз потрібна сповідь, потрібна, як кисень, як вода… Ось тільки чи потрібно це Олесю?

— А що ти хочеш мені розказати? — король взяв Лану за руку. — Щось болісне для тебе, важке? Не соромся, я прошу, кохана. Я прийму від тебе все.

— Усе? Як самовпевнено з твого боку — обіцяти таке, — Світлана слабко всміхнулась тремтячими вустами. — Ти не можеш знати, що я тобі розповім.

— Знати не можу, та я відчуваю. І обіцяю тобі знову — прийму все.

Лана кивнула, в неї перед очима все розпливалось, втрачаючи чіткість — і лице Олеся, і білі хатинки ткаль за його спиною, і єдине, чого їй хотілося в ту мить — знайти забуття в обіймах коханих рук. Та забуття, котрого вона прагнула, на цьому світі не було, вона знала, бо шукала його, чого тільки не робила, щоб знайти — і все марно, ані хвилини, ані секунди наяву, тільки у сні — без сновидінь… отак вона і вижила. Просто вижила. А хочеться ожити.

Вони мовчки вийшли з міста. Борислав, котрий стояв на воротах, провів чужинку злостивим поглядом. Якось швидко забулося, що вона виконала його прохання-благання, і врятувала короля, пам’яталось лиш те, що з цією чаклункою король зганьбив честь свого роду, зрадив обов’язок і королеву. Лана ці вогняні стріли, що летіли з очей юнака, відчула спиною, але не озирнулась — навіщо? Мовчи, навіть коли тебе питають — виправдання є визнанням вини. По містку вони перейшли через Змійку і довго, так само в тиші, брели до Чорного лісу. Сердитий, але теплий вітер-наглядач штовхав високі трави в спину, і ті слухняно кланялись їм у пояс; високе синє небо аж дзвеніло від своєї кришталевої прозорості, і гіркуватий аромат рути здіймався у повітря так густо, що ввижалось, ніби від квітів йде димок… Вони дійшли до узлісся, і тільки тоді Лана помітила, що галявина, на яку вони вступили, якась дивна — невеличка, поросла травою, як і все тут, але з кількома крихітними, лисими горбочками, схожими на… перш ніж Світлана усвідомила, на що ж вони схожі, Олесь вилаявся — що траплялося із ним украй рідко, схопив її за руку і глухо наказав:

— Ходімо звідси!

— Що таке?

— Ходімо, кажу тобі!

— Це цвинтар?

— Так, — на лиці короля проступила така мука, що Лана ледь не заплакала. — Цвинтар. Я так замислився… пробач. Я не повинен був вести тебе сюди.

— Кого ж ви тут ховаєте? Дітей? — дівчина окинула оком крихітні могилки. — Ні, не просто дітей, а немовлят, я вгадала?

— Не зовсім. Якщо підеш зі мною, я розкажу тобі. Тут не місце для балачок.

Лана кивнула. Вона і сама відчула, що спокій, умиротворення, яке зійшло на неї ще мить тому, зникло без сліду. Душу охопили важкі відчуття — їй марились стогони, ридання, благання і крихітні ручки, схрещені в одвічному жесті захисту — жесті, який так і не зміг нікого захистити. Бредучи за Олесем подалі від того заклятого місця, вона здригалась, все намагаючись вкутати шию в той кожушок без рукавів, що його накинув їй на плечі Олесь — а був же літній, спекотний день. Вони нарешті зупинились — десь посеред поля, і Лана безсило опустилась прямо на зігріту сонцем, розпашілу від млосного літа землю, почуваючись так, ніби тяжко працювала цілу добу, без сну та їжі. Трохи повагавшись, Олесь сів поруч і поклав долоню Світлані на плече.

— Ти впевнена, що хочеш це почути?

— З тих пір, як я з’явилась тут, я ні в чому не впевнена, мій пане, — гірко відказала Лана, пестячи пальцями суцвіття рути. — Та, не знаю, звідки в мене взялося таке враження, але воно взялося — і я думаю, що повинна це почути.

— Ну що ж… ти зробила свій вибір, не маючи його, як і я колись, — король зітхнув. — Ти ніде не бачила в нас цвинтаря для дорослих, чи не так? Звернула на це увагу?

— Звернула. І спиталася Зоряни.

— Не мене?

На зблідлих губах Світлани промайнув усміх.

— В тебе багато справ державної ваги. З того, що вона пояснила мені, я зрозуміла, що ви спалюєте своїх мерців.

— В Рутенії люди живуть довго і помирають рідко, — долоня короля перемістилася з плеча їй на шию; довгі пальці ковзнули по підборіддю, Лана трохи відкинула голову і завмерла на мить, насолоджуючись цим дотиком. — А коли вони все-таки йдуть від нас до вічного Світла, ми віддаємо їх вогню, одному з його втілень. Але ті, хто ніколи не бачив світла, не можуть бути спаленими. Щойно ми з тобою відвідали цвинтар небажаних дітей.

— Яких?

— Небажаних.

Лана не знала, як це сталося, але все подальше вона зрозуміла без будь-яких пояснень.

— Там усього… кілька могилок.

— Чотири, — уточнив Олесь. — Се рідко буває, дуже рідко, проте все ж таки трапляється. Це наш сором, наш біль, це тавро на чистому чолі Рутенії, та від сього нікуди не дітись.

Нікуди.

— У нас вважають — якщо дитину не хоче батько, вона народжується жорстокою і грубою; якщо вона не бажана для матері — вона вродиться підступною і ницою; усі підлоти чинитиме крадькома, не підводячи очей. Але якщо дитятка не бажають обоє батьків, воно не народиться взагалі.

— Себто як? Мати буде вічно вагітною?

— Ні. Я неправильно пояснюю, мабуть… Навпаки, малюк прагне якнайшвидше полишити ту утробу, яка не хоче носити його; він не бажає чути над собою биття того серця, яке лишається холодним до нього, тому і родиться завчасно. З тих чотирьох… одне лише встигло ковтнути повітря, а інші… родилися мертвими.

— Знаю. Я знаю, Олесю, та я… я думала інше. У нас… жінки, які не бажають дитину, вони… йдуть до лікарів, і позбавляються від неї рано… на третьому місяці десь.

— Жахливо. Твій світ божевільний, чаклунко.

— Це точно.

— А ти?

— Я? — Лана здригнулась. — А що я?

— Що сталось із твоїм сином?

Вона не стала питати, звідки він дізнався, і не намагалась визнати, чому вирішив, що то був син. Вона просто притулилась щокою до його плеча і почала оповідати, дивлячись на ліс, чорний, як і її спогади.