Над нею стояла Зоряна.

Вона повернулась.

До опочивальні короля цього дня Лана потрапила тільки опівдні. До того години три вона гуляла зі своєю новою подругою — тепер, як Зоряна побралась з Романом, ні про яку службу покоївки й мови не було — по місту, задивляючись жадібними, зголоднілими очима на все, що траплялося їй по дорозі. Дівчата перейшли на «ти», вони говорили і не могли наговоритись; так буває, коли двоє споріднених душ, не зважаючи на різницю у віці чи суспільному становищі, знаходять щось, що забарвлює їхнє спілкування приємністю та повагою. У Лани на кінчику язика крутилось безліч питань, що стосувались власне країни, до якої вона потрапила, та жодне з них не було поставлене Зоряні. Чому? Світлана і сама не знала.

Може, тому, що вона хотіла почути відповіді не з цих зарожевілих від цілунків дівочих вуст, а з інших, яких вона гаразд і не пам’ятала, зате пам’ятала дуже добре, які слова з них зривались, і як звучав голос короля? Чи, можливо, тому що отримання відповідей на свої питання для Лани було рівнозначно визнанню реальності того, що з нею коїлось — реальності, яку вона і не думала визнавати? Та, що б там не рухало Ланою, витримка не зрадила їй, і тільки одне спитала вона, коли дівчата, зупинившись на фортечній стіні, дивились на Чорний ліс, похмурий у своїй негостинності, як дощовий вечір пізньої осені.

— Як називається ваша країна?

Зоряна, зачувши се, рвучко повернулась і спалахнула так, наче їй сказали щось обурливе, вкрай непристойне. Аквамаринові очі звузились, на губах зазміїлась ядуча усмішка.

— А що, вона уже не ваша? Лишень наша? І східняки вже не пам’ятають, у якій країні живуть? Хтіли забути — і забули?

— Я не зі сходу, — повторила Лана те, що говорила Світозару. — Я з іншого світу… як пояснити, не знаю. Ти просто вір мені, добре?

— Я вірю, — гнів Зоряни охолов швидше за смолоскип, занурений у воду. — Даруй, що зірвалась. Я вірю, — повторила вона. — Я відразу сумнівалась, що ти зі сходу, ще як побачила тебе вперше, та Світозар сказав — се правда, і я повірила. Хоч сам він, здається, теж сумнівався. Мій Ромко зі сходу, та він так давно живе тут, що всі про це майже забули, а ти… Твої коси чорні, а душа світла. Ти не схожа на тих чаклунок, що я їх знала. Ти добра. А країна наша зветься Рутенія.

— Колись був такий гурт…

— Який гурт, Лано?

— Пусте. Забудь. Та дивна все ж назва, хіба ні?

— Та чим же дивна? — заперечила Зоряна. — Ти бачила, скільки рути пахучої в полі? На схилах пагорба, де стоїть наше місто? А той гіркуватий аромат, що паморочить голову і забиває дух? Невже ти не звернула на нього уваги?

— Так то була рута, — пригадавши доволі високу, близько метра, прямостоячу рослину із зеленувато-жовтими, зібраними в щіткоподібний віничок, квітами, які пахощами забили їй віддих тієї шаленої миті, коли вона, опритомнівши, зрозуміла, що де б вона не опинилась нині, але — не у Львові, роздумливо проказала Світлана.

— Так, рута. Се ж зілля, чаклунко, невже ти не відаєш? — Зоряна немов піддражнювала її, і Лана, трохи ніяковіючи, зізналась:

— Те зілля, що я його знаю, не в полі росте, і не на пагорбах. Його роблять люди.

— Такі ж чаклуни, як ти?

— Кращі, — пригадавши Василя Петровича — до речі, як він там, без неї, чи розшукує свою протеже? — мовила Лана. — І набагато.

— Цікава ти жінка, чаклунко. В мене двоїсте відчуття — з одного боку, ти наша, тутешня — і мова, і звичаї дуже подібні, а з іншого — наче ти з неба впала. Яка ж ти насправді?

Лана скоса зиркнула на Чорний ліс — після розповіді короля вона не могла байдуже споглядати на ту темну масу дерев, та розпитати Зоряну про те, що там було, ніяк не наважувалась. Втім, що могла б їй повідати маленька покоївка? Судячи з її блаженного вигляду, галявину вони з Романом знайшли дуже швидко, і ні мавки, ні лісовики їм не заважали. Лана всміхнулась, зазирнувши в безжурну синь Зоряниних очей.

— Та, що з неба впала.

Коли Лана увійшла в спальню короля, той напівсидів на ліжку, вбраний в чисту білу сорочку, із накинутим на плечі, схожим на лемківський, кожушком, в короні — в усякому разі, саме так Світлана сприйняла срібний гладенький обруч, шириною з її мізинець, на його чолі, в центрі якого сяяв, переливаючись від сонячних промінців, що падали з вікна, всіма барвами веселки, прозорий камінець. Сей символ влади і знак повернення до державних справ чомусь добив Лану, вона хотіла крикнути, що король ще не одужав, та визнала за краще припнути язика, помітивши, як уважно володар слухає Романа. Вочевидь, поняття «медовий місяць» в Рутенії не існувало, бо радник явно знаходився на службі і весь аж упрів, доводячи щось своєму пану — що саме, вона не почула, бо при її появі мова у Романа зненацька віднялася. Навколо ліжка, мов частокіл, стояли старійшини, що загубили десь свого голову, і лікар Юр ще з якимсь юнаком, як і годилось тут, білявим, на думку Лани, теж лікарем. Побачивши її, король так хутко підхопився з ложа, що аж хитнувся, і хоча сильні руки лікарів намагалися втримати його на місці, він звільнився від цих надто турботливих обіймів і зробив крок їй назустріч.

— Що ви робите? — Лана кинулась до нього, забувши про етикет. — Вам не можна вставати, ви ще дуже слабкий!

Охопивши короля за плечі обома руками, вона підвела його до ложа.

— Ви повинні сісти. Навіщо ви взагалі встали? — сердито бурмотіла вона.

— Бо увійшла жінка.

Це просте пояснення чомусь роздратувало Світлану ще більше.

— Я не жінка, я ваш лікар.

Король всміхнувся, проте все ж повернувся у ліжко.

— Одне іншому не заважає.

Тепер Світлана нарешті могла роздивитись його як слід. Крупний — ось перше визначення, яке спало їй на думку. Високий, з розумними, уважними блакитними очима — ніякої сині чи фіолету, лише ніжність весняного неба; пасма волосся кольору стиглого жита недбало падають на шию і скроні, високе чоло і усміх… дратівливий, провокаційний, з тих, які бентежать душу, пробуджуючи в жінках усі можливі та неможливі фантазії, хвилюють і тримають у постійній напрузі. Статурою король не відповідав сучасним вимогам, визнала Лана, не акцентуючи увагу на тому, що для неї в цю мить є сучасністю. Та, як би там не було, на кальку з атлета король не скидався: тут не було ані занадто широких плечей, ані вузьких стегон, ані якихось вражаючих сталевих м’язів. М’язи були звичайними, придбаними в роботі, в тяжкій фізичній праці, а не в тренажерному залі, і вся фігура володаря відповідала лиш одному стандарту — чоловічому. Це був мужчина, і додати щось до цього визначення Світлана не змогла б при всьому бажанні. Король обережно взяв її руку, що все ще лежала на його плечі, своїми довгими пальцями, підніс до вуст і поцілував.

— Дякую, що врятували мене від смерті.

Від теплого дотику ніжних вуст підлога попливла у Лани з-під ніг. Дівчина думала, що впаде, але стояла, як зачарована, дивуючись про себе дисонансу цих чуттєвих, аристократичних пальців із простими, дещо грубуватими рисами обличчя, і ненавиділа себе за те, що уявляє, як витончені руки короля торкаються її щоки, шиї, як опускаються нижче, туди, де під сукнею ховається натільний хрест, а потім… Мрії обірвалися, бо король все ще не випускав її пальців зі своїх, і Світлану з тепла кинуло в жар. Спалах божевільного, неймовірної сили потягу пронизав її, як спис, і вона здригнулась, не пригадуючи, чи хотіла когось із такою силою в тому житті. Ні, ніколи, інакше вона б цього не забула. Навіть самої пристрасті, без її логічного завершення — не забула б.

— Як вас звуть? — спитала вона, аби щось сказати. На вустах короля промайнуло щось, схоже на гіркий усміх, а може, їй це тільки примарилось, бо він швидко відказав:

— Олесь.

— Це скорочене від Олексія?

— Скорочене? — здавалось, він не розуміє, про що йде мова. — О, так, тобто ні. Моє родинне ім’я — Олекса.