— Роман.

— Ви не спите? — здригнувшись, Лана кинулась до хворого. — Що ви сказали?

— Це Роман вирішував, що дати мені на вечерю. Ви з ним, здається, одне одного не злюбили?

— А чого мені з ним любитись? Я ж не…

Дівчина прикусила язичка, не бажаючи завчасно виказувати юну покоївку, проте король з усмішкою закінчив:

— Не Зоряна.

— Ви так само обізнані і в державних справах, як в сердечних ділах підданих? — холодно спиталась вона, навіть собі самій не пояснивши, чим викликане її роздратування. Якщо Зоряна і Роман вкладали у свої погляди хоча б десятину тієї жаги, яка звучала у їхніх словах, тільки сліпий не помітив би, що вони почувають одне до одного. Невже вона казиться тому, що король не сліпий? Проте монарх не розгнівався і відказав:

— Надіюся, що так. Крім того, ці двоє так і димилися, одне на одного глядячи. Бідний Ромко божеволів. До чого вони домовились?

— Наскільки я зрозуміла, до весілля, — витягаючи з торбинки чергову ампулу, зізналась Світлана. Король по-хлоп’ячому присвиснув.

— Не пройшло і двох років. Я радий за них. Вам відомо, що в цій сукні ви схожі на богиню Ночі?

— А вам відомо, мій володарю, що ви схожі на абсолютно безвідповідального, байдужого до свого здоров’я короля? Я мала бути в цій кімнаті ще зранку!

— Ви втомились, — сказав король і закашлявся. — Я тільки хотів, щоб ви перепочили.

Лана суворо насупила брови.

— А я хочу, щоб ви одужали. Закрийте очі.

— Навіщо? Я знаю, ви будете штрикати мене отією голкою, котра у вас у руці. А що воно дає?

— Ця голка, — присівши на краєчок ложа так, ніби її місце було там довічно, пустилася в пояснення Лана, — усередині порожня. Я наповнюю її…

— Зіллям.

— Зіллям, — погодилась вона. — Потім за допомогою ось цього поршня, — Лана зробила паузу, чекаючи питань, та слово «поршень» таких у короля не викликало, — я вводжу зілля у вашу кров. Так воно діє швидше і ефективніше, ніж якщо його пити. Вас ще щось цікавить, мій пане?

Король сказав «ви» — чи то їй здалося? Може, шелестіння вітру за вікном збило її з пантелику? Як би там не було, перепитувати Лана не збиралась, тому вдала, що нічого не почула.

— Чудово. Тоді повертайтесь до мене боком.

— Яким? — насмішкувато уточнив король, і від тієї немудрої провокації Світлану раптом розібрав сміх.

— Повертайте до мене сідниці, мій пане, і мовчіть, бо я озброєна!

Хто б міг подумати, закриваючи шприц ковпачком і ховаючи його в торбинку, думала Лана, що подібні звертання будуть злітати з її вуст так легко, ніби вона вживає їх щоденно? Мій пане, мій володарю, мій королю — в тому світі, із якого вона прийшла, хтось колись вирішив, що вони підлабузницькі, принижуючі людську гідність, раболіпні, холуйські… Яка маячня! Хіба повага до високого сану, до великого покликання і тяжкої ноші водночас може бути холуйством? І хіба звертання на кшталт «гей, ти, ходи сюди, як тебе там, не пам’ятаю» є неодмінною ознакою щирої дружби? Чомусь їй вірилось, що в цій безіменній для неї країні король із гідністю несе тягар влади. Лана поклала долоню на високе чоло монарха — воно було ледь теплим. Її пацієнт дихав хрипкувато, але більш-менш рівно. Він заснув.

— Ще трошки — і ми остаточно переможемо, — прошепотіла дівчина не так йому, як собі. — Ми дамо їй відкоша, мій володарю, тій проклятущій недузі, яка думає, що вона всесильна.

Світлана вже йшла до виходу, та й у покоях було надто темно — вона ніяк не могла б помітити задумливу, ніжну усмішку, що з’явилась на вустах короля.

Цього разу її розбудили вчасно і без будь-яких прохань. Ще навіть не світало, коли Зоряна, в одній сорочці ставши над «пані», як вона вперто називала Світлану, заходилась термосити її за плече. Ледь розліпивши склеєні сном повіки — їй марилось, що вона вдома, у Києві — Лана охнула й зірвалась з ложа. Збентежений вираз миловидного личка покоївки перелякав її не на жарт.

— Що з ним? — кидаючись до своєї сукні, спитала вона. — Йому гірше? Боже, сподіваюсь, це не алергія. І не набряк легенів. І, Господи, скажи, що це не…

— Пані, — перебила її Зоряна, — з нашим володарем усе гаразд. Роман каже, він міцно спав усю ніч. Я розбудила вас… даруйте мені се зухвальство, та я просто подумала… це не займе багато часу, то чи не згодитесь ви… мені потрібна дружка, а нині нема нікого з моїх подруг, хто б ще не віддався. Ви ж не маєте мужа?

Та як тобі сказати.

— Ні, — Лана перестала метатись по кімнаті, мов курка, якій відтяли голову. — Не маю. А що треба робити? Які мої обов’язки?

— Ви згодні? — просяяла Зоряна.

— Дивлячись, на що.

— Ви все зрозумієте. Це нескладно. Я зараз… на хвилинку!

Зоряна, куди б вона там не бігала, дійсно впоралась дуже швидко і повернулась, тримаючи в руках випрану одежу Лани, саме в ту мить, коли дівчина, сидячи на ліжку, натягувала на ноги постоли.

— Не треба, — покоївка подивилась на свою пані з поблажливим жалем так, як, мабуть, дивилась на свою трирічну доньку, коли та робила щось неправильно і не усвідомлювала цього через малу кількість літ, прожитих на світі. Дурне теля не прив’язане, говорив той погляд. — Не взувайтесь, пані. Ми повинні бути босими, щоб без перешкод живитись силою Матері-Землі.

— Справді? — Лана послухалась і, відкинувши постоли, стала стопами на чомусь теплу кам’яну підлогу. — А як Мати-Земля, дуже задоволена з того, що по її тілу вічно хтось топчеться?

Зоряна опустила очі і якось дивно всміхнулась.

— У вас є діти, моя пані?

— Ні.

Кляте горло, немов мохом поросло! Як важко виштовхуються з нього слова!

— Так я й думала. Вам уже років двадцять, чи не так?

Зоряна, як істинна жінка, куди ближче, ніж Борислав, підійшла до визначення справжнього віку Світлани.

— Десь так.

— Погано. Дуже погано, що у вас і досі немає діточок, проте ви ще встигнете, якщо поквапитесь. Зробіть це прямо зараз і все владнається.

— Зробити що?

— Малятко.

Зоряна не стояла, склавши руки — упродовж цієї чудернацької розмови вона допомогла Лані надіти сорочку та зав’язати пасок на рясній спідниці; дерев’яним гребінцем розчесала їй довге, до колін, кучеряве волосся, обвила її шию намистом і закріпила на голові своєї пані вінець. Тепер Світлана виглядала достеменно так, як тим ранком, коли увійшла в місто.

— Вибач, Зоряно, та я…

— Поки ви замість дитяти плекаєте свій біль, вже не знаю, від чого чи від кого він народжений, у вашому житті не станеться нічого хорошого. І якби у вас було дитя, ви ніколи б не поставили того питання, про нашу Землю. Коли твоя кровиночка ще мала, і ти, лежачи навзнак, тримаєш її за руки, а вона тупцяє крихітними ніжками по твоєму животу, тобі не боляче, це як поцілунок світла, і ти смієшся від повноти життя. Безумовно, якщо дитина виросте і в сімнадцять літ надумається бігати по матері, тій уже буде не смішно, а боляче. Колись ми, люди, станемо дорослими, і неодмінно завдамо болю нашій Праматері. Колись — та не тепер. Поки ми ще малі. Земля ще сміється.

Щось є в цих словах, думала Світлана, босоніж перетинаючи той самий підвісний міст, який привів її у цю фортецю. В тому часі, звідки вона, Земля давно не сміється, а стогне, вмиваючись кривавими сльозами. І наскільки ще вистачить терпіння у Праматері, як довго вона буде карати своїх нерозумних дітей, вибухаючи вулканами, заливаючись повенями, палаючи гнівною спекою і обдаючи крижаним холодом, перш ніж знищить їх остаточно, і сама загине разом із ними? Лана роздумувала про це і тоді, коли вони із Зоряною, яка так і не вдягла нічого, окрім тієї напівпрозорої сорочки по самі п’яти, в якій будила «свою пані», вийшли на квітуче поле і спустились до річки, холодна вода якої застудила короля. Зблизька Змійка, з обох боків оздоблена жовтими смужками дрібненького піску, видавалась не такою вже й вузькою, і, якщо витримувати до кінця порівняння з рептилією, скидалась радше не на тоненького вужика, а на ситого, лінивого удава, що перетравлює їжу, марно намагаючись зігріти численні кільця свого холоднокровного тіла під пекучим літнім сонцем. Утім, сонце ще не зійшло — воно лиш’ окреслило небосхил багряною лінією, немов поклавши пунктирні стібки там, де за кілька хвилин мав з’явитися рівний рожевий шов першого сонячного промінця.