Отже, про прихильності та уподобання, нагадала собі Лана, роздягнувшись і вмощуючись у ліжку. Ясна річ, провести в цій країні все життя — то така кара, гірше не придумаєш, хоча за її гріх ледь не замала, та все ж… вона хоче назад. Туди, де падає сніг і їздять трамваї, туди, де, прикрашені сріблястими кульками та шоколадними цукерками, стоять в очікуванні свята пухнасті ялинки, туди, де в церквах співатимуть «Слава, о, Вишній», вона хоче до Львова та Києва — двох міст, які назавше поділили між собою її серце, вона хоче на батьківщину. І дарма, що насправді усім начхати, жива вона чи померла — вона жива. І народилась вона не в дивовижній, неіснуючій країні під назвою Рутенія, а там, де воліє бути похованою — на Україні. А Олесь… що ж, ніяке кохання не з’єднає вужа та їжака — то тільки в анекдоті від такої злуки родиться два метри колючого дроту. Крім того, король одружений. Жонатий. Не вільний. Як багато визначень для одного простого факту — Олекса має жінку.

Світлана торкнулась пальцями своїх трохи припухлих від поцілунків губ, і замислилась — Бог їй свідок, уперше за всі ці роки без Сергійка і сина, серйозно замислилась над тим, чи добре вона чинить, бажаючи чужого чоловіка. Ці роздуми настільки збентежили її, що вона в ліжку аж сіла від несподіванки — цей хід думок просто збивав її саму з пантелику. Так, позиція церкви в цьому питанні не дає ніякого простору для двоякого тлумачення. Жадати чужого — гріх, а добиватись чужого — гріх подвійний, бо бажання часто бувають несвідомими чи напівсвідомими, а ось дії такими не бувають, принаймні, у нормальних людей. Та що ж робити їй, чиє життя ніяк не вміщається в куцу схему «гріх-святість»? І що взагалі з нею коїться? Чому вона так гостро відчуває, що чинить погано, гуляючи та цілуючись із чужим мужем, чому терзається безплідним почуванням вини від того, що бажає того чоловіка, бажає більше, ніж хоче собі зізнатися — вона, яка раніше і слова такого не знала — «вина». Невже це нарешті обізвалось її хворе сумління? А вона, грішна, думала, що придушила його, мов ті краяни з Олесевої легенди — світло, так ні ж — як з’ясувалось, лишень приспала. В тому світі вона ніколи не оперувала архаїчними поняттями на кшталт «добре-погано», «морально-аморально». Її цікавили інші — «корисно-шкідливо», «вигідно-збитково», і всі вони розглядались крізь призму власної користі. І що ж тепер? Вона опинилася в країні, де користь, на яку вона може розраховувати, нічим їй не зарадить, де вигода — це як китайська грамота, і ніхто не годен розібрати, а що ж воно таке і з чим його їдять? Тут мало турбуються про вигоду, в усякому разі, про власну, приватну, і ставлять інтереси держави вище за власні. І стає зрозумілим, що король, який кохається із зайдою, яка мов з неба впала, не дуже придатний для керування державою. Кохається… Лана сіла на постелі, підтягнувши ноги так, щоб охопити коліна руками. Їй стало холодно і вона зіщулилась, немов полите крижаною водою цуценя. Щось занадто часто вона згадує Олеся та любов у якості словосполучення — ой, не до добра це! Та звідки, ну звідки вона взяла, що король її кохає? Нізвідки. Це все від манії величі та комплексу неповноцінності, якими вона страждає одночасно і в тяжкій формі! Помітно навіть їй, що подружнє життя монаршої пари не те, про яке складають солодкі сонети, ось король і вирішив трохи розважитись. А чом би й ні? Хто стане йому на заваді? Крім того, цілком можливо, що він почуває до неї вдячність за врятоване життя, сам же казав «Дякую», а вдячність часто плутають з любов’ю, дехто певен, що це одне і те ж. Тому не варто їй…

Кохана моя…

Чарівно, — зітхнула Світлана, підводячись з ложа, — тепер до сонму голосів, що звучать у ній, приєднався ще й тенор короля. Тенор… з чого це вона взяла? Вона ж не чула, як він співає, і геть не такий знавець музики, щоб безапеляційно робити подібні висновки. Дівчина підійшла до вікна, яке, чи то в силу особливої люб’язності будівельників, чи в силу їхньої недбалості було розташоване так високо, що підвіконня знаходилось якраз на рівні її носа, і подивилась на небо, рясно всіяне крупними зірками. Погожий буде завтра день, машинально відзначила вона. Чистий, безхмарний, як очі Олеся, коли він дивився на неї, тримав її руку в своїй, цілував…

Кохана…

Якщо це вдячність, то вона глуха. А якщо те, що вона почуває до Олеся, — проста хіть, то вона найнахабніша в світі облудниця, бо бреше сама собі.

Кожен ранок у плані пробудження тут помітно відрізняється від попереднього, подумала Світлана в напівсні, прокидаючись від того, що хтось термосив її за плече. Вона розплющила одне око і застогнала — Роман. Ну, звісно, цього й слід було чекати. Зараз, мабуть, прочитає лекцію про її неподобну поведінку і звелить триматись від короля подалі. Або забиратись геть. А може, він їй сниться, цей чорнявий опеньок? Лана розплющила друге око і здригнулась — та ні, не сниться. Що не кажи, а любов — велика сила, у Зоряни з личка можна воду пити, і що вона в ньому знайшла? Стривайте, як він там казав — змучене серце? Ну, писок у нього не дуже то змучений, більш до того йде, що вгодований, — єхидно, хоч і подумки, образила Лана радника й остаточно прокинулась. Чому бути, того не минути, а з його наполегливістю радник годен провести тут цілий день.

— Я хочу поговорити з тобою, чужинко, — сказав Роман спокійним, трохи сумним голосом, глибина якого породжувала асоціації з морською безоднею, таємничою і привабливою водночас. Як не силувалась Лана зберігати в собі неприязнь, хмарні сірі очі радника викликали в неї тривогу і якесь мимовільне співчуття.

— Говори.

— Не знаю, як ти сприймеш мої слова.

— І не дізнаєшся, доки не скажеш їх. Це ж так просто, — Лана зазирнула під покривало, пересвідчилась, що на ній та сама, довга, до п’ят, натільна сорочка, котру вона надівала вчора, і підвелася. Вихований Роман негайно втупився в стінку і промовляв до каміння, доки вона вбиралася:

— Я проти тебе нічого не маю, чаклунко. Навпаки — я твій вічний боржник. Ти врятувала Олексі життя, і скажи ти мені зараз «Помри за мене, Романе» — я зроблю це без жодних вагань. Тим болючіше мені говорити, та я мушу. Бо якщо не скажу я, втрутиться Рада Старійшин, і буде ще гірше.

— Гірше для кого, раднику?

На це провокаційне питання Роман не повівся.

— Що ти думаєш про нашого короля?

— Що вам із ним пощастило, — відказала Світлана, обмотуючи талію поясом-крайкою з китицями так вправно, немов усе життя тільки таке й носила. — А ти?

— А я вважаю, що кращого у нас уже не буде. Це неможливо — втратити його.

— Не втратите, — заспокоїла Лана. — Небезпека минула. Звичайно, треба ще буде зміцнити легені, гуляти багато, пити трави, але найгірше вже позаду. Що?

Роман відвернувся від стіни і дивився на Світлану так, немов хотів сказати «Нічого ти не розумієш».

— Покинь наше місто, чаклунко, — нарешті попрохав він. — Коли ти підеш звідси, до нас повернеться мир.

— Невже від такої маленької жінки, як я, так багато турбот? — удала, що не вірить, Лана. Радник насупився.

— Ти розумієш, про що я.

— Ромку, — насмішкувато протягнула дівчина, уперше дозволивши собі таке грайливе звертання замість офіційного «раднику» і задоволено спостерігаючи, як щоки бідолахи заливаються багряним, — ти взявся говорити — говори. Але відверто, як і належить мужчині!

— Добре, — від надлишку неприємних емоцій Ромко аж підстрибував, виглядаючи точнісінько як ображене в найкращих почуттях крабенятко. — Дай спокій нашому пану.

— Та я його начебто й не рухала, вашого пана.

— Ти теж мусиш бути відвертою.

— Згода, — дві пари сірих очей — сріблясті, мов річкове плесо, і темні, як дощове небо, одночасно скинулись, два погляди схрестились з дзвінкою безжалісністю шабель. — Буду. Я не покину ваше місто, раднику, із двох причин. Перша — це король. І друга — мені нікуди йти.