Світлану цей немудрий віршик розчулив до сліз. Роман не просто промовляв завчені слова — він відчув кожне з них, і Лана, одягаючи йому на голову вінок із біленьких польових квітів, сплетений бозна-ким і послужливо запхнутий їй до рук старійшиною на імення Горислав, чекала відповіді молодої, її клятви, роздумуючи водночас, чи й ця присяга буде віршованою. Довго роздумувати їй не довелось, бо Зоряна почала відразу ж, як її чола торкнувся інший вінок, теж із квітів, але блакитних, схожих на суцвіття цикорію:

— Присягаюсь небом, муже мій єдиний, що моє кохання лиш зі мною згине. Що в біді, чи в щасті, владарем чи голим, я тебе, мій любий, не лишу ніколи. Всі твої дороги — то дороги наші; чаші, повні сміху і поразок чаші, розділю з тобою, як жоні належить, і тобі звіряюсь я беззастережно. Я птахів та трави в свідки зазиваю. Я твоя довічно — я тебе кохаю.

Довічно. Назавжди.

— Сергійку, а правда, ми завжди будемо разом?

— Я ніколи не залишу тебе з власної волі. Та «назавжди» — це небезпечне слово. Немає в природі такого поняття. Ніщо не вічне.

Тоді вона дулась на нього, ображалась, комизилась, як балуване дитя, бо ще не розуміла всю гірку і безжальну правдивість його слів, а коли зрозуміла, ще довго і затято не бажала приймати її, цю правоту. Їй дуже подобались такі поняття — «до скону, до віку, завжди». Вони подобаються всім поколінням закоханих, і слова, подібні цим, до блиску відшліфовані мільйонами вуст; вони гладенькі, немов морські камінці, випещені хвилями, і дуже легко перекочуються на язиці. Назавжди. Навіки. Ніколи не… Вони, ці словеса, дзвінкими і манливими, мов голоси міфічних сирен, переливами, привабили до себе не одне палаюче серце, яке проживало їх, пропускало їх через вуста, в сліпій вірі у те, що якраз із ним усе буде інакше. І не одне залюблене серце розбилось об тяжке усвідомлення того, що навіки і назавжди — то лиш назви, імення того, чого не буває на світі. Лана зненавиділа усі слова і — от же парадокс! — почала писати вірші одночасно, коли втратила Сергійка. Ті римовані рядки давали їй ілюзію забуття. Вона виливала свій біль на папері, і той, хоч і не зменшувався — запаси його в серці були воістину невичерпними — трохи приглушувався, нехай на ті хвилини, доки вона писала, та все ж… І в одному із своїх віршів, прозрівши дорогою ціною, Лана написала: «Я зламана. Сміються боги, бо тільки в них є „назавжди…“». Та зараз, дивлячись на чоловіка, який їй не подобався, і молоду жінку, яку вона практично не знала, що обійнявшись — бо радник уже підвівся — стояли посеред квітучого лугу, Світлана раптом до гострого поштрикування в серці захотіла, щоб у них було кохання до віку. До скону. Назавжди…

— Ви сказали — вас почуто, — оголосив Світозар, знов піднісши руки до неба. — Нехай ваше спільне подружнє життя буде осяяне сонцем, перед світлим ликом якого ви принесли свої обітниці, та зігріте коханням, яке горить у ваших серцях.

Обряд скінчився — цього їй ніхто не сказав, але Лана се відчула і в оточенні старійшин рушила до замку. На півдорозі вона озирнулась — Роман і Зоряна, взявшись за руки, брели до лісу, і той здавався вже не чорним, а трохи сіруватим, напівстертим туманною імлою. Хто в ліс, хто по дрова, промайнула в неї саркастична, з відтінком заздрості, думка, яку Лана, знову ж таки, вирішила не оголошувати.

— Прекрасні клятви, — зауважив Світозар, ні до кого не звертаючись, але чомусь поближче підійшов до Лани. — Одні з найкращих на моїй пам’яті.

— Так вони, — від здивування Світлана спіткнулась, — щоразу різні?

— Звичайно, — видно було, що Світозар теж здивувався, більше того, він вражений, як може бути вражена людина, котрій сказали, що дощ іде із землі і падає на небо. — А як же інакше? Кожен промовляє свої слова, кожен говорить за себе.

— І всі клятви віршовані?

— Віршовані? О, так, ти маєш на увазі, милозвучні? Само собою. Тільки так говорять закохані серця. Але питання твої дивують мене, чужинко. Де ти чула універсальну клятву?

— На сході, — втрутився один із трьох братів — Давид, здається, — нині кояться дивні речі. Слід доповісти про це королю.

— Якщо він одужає, — оговорив Мстислав.

— Я не зі сходу, — Лана вирішила внести нарешті ясність у плутане питання про місце, з якого вона прибула, а заодно, якщо вдасться, і про те, куди вона прибула. — Я з півночі.

— На півночі немає наших земель, — суворий тон Світозара мав значити тільки одне — «Ти знову брешеш». Лана відчула гостру потребу огризнутися.

— А хто сказав вам, що я з ваших земель? Не я, принаймні. Ви мене і не питались, самі все вирішили за мене. В цьому і полягають функції Ради Старійшин?

— Тобі краще піти звідси, коли видужає король, — висловився Горислав. — Ти чужа тут, чаклунко.

— Уже «коли»? Не «якщо»? — Світлана іронічно підвела ліву брову — цей сатанинський порух свого часу здобув їй неабияку популярність у рідному інституті. — Я можу піти хоч зараз — Рада Старійшин за своїм впливом на здоров’я короля цілком може прирівнятись до дії проносного!

Що таке проносне, тут, видимо, також не знали, проте суть Ланиної погрози вхопили дуже точно. Горислав підозріло швидко відказав:

— Та ні, я мав на увазі, залишайся, скільки завгодно, я не…

— Якщо говорите «забирайся», маючи на увазі «залишайся», дуже цікаво було б почути, що ви кажете, маючи на увазі «йди геть»!

Суперечка увірвалась, бо біля брами, до якої, за обміном шпильками, вони дійшли якось непомітно, їх перейняв Борислав. Обличчя юного чатового сказало Лані все, чого вона чути не хотіла і дуже боялась все ж таки почути:

— Мерщій! Володарю дуже погано! Він задихається!

Уже вдруге така жадана для Лани неквапна прогулянка вулицями містичного міста перетворилась на божевільний гін, в якому дівчина була і мисливцем, і псом, а здобиччю виступало нестримне прагнення перемоги. Від швидкого бігу в Лани забився віддих; вона ледь не впала — від поцілунку з бруківкою її врятувала сильна рука Світозара, що підхопила дівчину під лікоть. Масивні срібні підвіски вінця били Світлану по скронях, і біль, що народжувався від тих ударів, пульсував гарячими поштовхами десь у надрах мозку. Вона намагалась зняти вінець на бігу, та куди там-то було неможливо без допомоги збоку; срібний обруч перетворився на чудернацький терновий вінець, який впивався в її беззахисне чоло гострими шипами безпомічності і туги. Та куди більшого болю, аніж сей, фізичний, їй завдавала думка про те, що король помре. Помре… о, святе Небо, а вона навіть не знає, як його звуть! І чи хоче знати? Чи хоче вона взагалі вважати все, що коїться з нею, реальністю? Адже це сон! Сон, у якому закохані приносять віршовані присяги одне одному, сон, де трави на лузі сягають пояса, а в старовинних фортецях, де насправді мешкають тільки привиди та співробітники краєзнавчих музеїв, живуть реальні, із плоті і крові, люди, кожен — зі своїми мріями, надіями, сподіваннями… Сон, в якому з нею розмовляє Господь, а вона намагається вилікувати короля країни під назвою «Небуття». Якийсь огидний, писклявий голос озвався в ній: а чому ти так поспішаєш? Ну, помре той монарх, якого ти гаразд і не знаєш, і що? Насправді ти ж добре розумієш, що його немає на світі — нічого немає. Переконайся для початку, чи існуєш ти сама. Тобі нічого не буде, якщо не вдасться вилікувати короля — ти взагалі не лікар! Отямся, відступись! Лана підняла руку, на ходу відмахуючись від того мерзенного писку, і його заступив тихий голос короля: «Я гадав, що ви мені наснились». На очі їй навернулись сльози.

До передпокою королівської опочивальні Лана влетіла зі швидкістю гарматного ядра. Від неї відстав навіть Світозар, хоча його широкі розмашисті кроки могли б зробити честь будь-якому чемпіонові зі спортивної ходи.

— Пустіть мене, — тільки впершись носом у груди тому товстому блондинові, котрий перевіряв королівський пульс, Лана помітила, що на порозі хтось стоїть. — Я хочу бачити його! Що з ним? Він дихає? Пустіть!