— Скажіть, ви сьогодні до котрої години працюєте? — поцікавилась Світлана. — І чи є в офісі хтось, крім нас?

— Охоронець, — охоче відгукнулась та. — А взагалі-то я мала б працювати до третьої. У нас сьогодні короткий день. А в тих, хто належить до римо-католицької церкви, позавчора почалися різдвяні канікули.

— І ви залишились для того, щоб дочекатись мене? А якби я зовсім не прийшла?

— Прийшли б, — упевнено відказала Зоряна. — Я знаю.

— Як ви знаєте?

— Знаю, і все. Ви повинні були прийти.

— Прекрасно. Ви що, теж відьма? В цьому місті їх безліч.

Дівчина засміялась.

— Так, Львів до цього заохочує. В місті магії якось і незручно бути звичайною жінкою. Аура чарівності ліпша за будь-яку красу, чи не так?

— Свята правда. Хоча вам нічого перейматись через брак краси. Мабуть, закохані хлопці ордами штурмують вашу приймальню.

Зоряна хмикнула.

— Таке скажете. А ви бували у Львові раніше?

Тут живе моє серце.

— Я вчилася у Львівському медичному інституті.

— Та що ви? Правда? То ви — львів’янка!

Я — пілігрим безумного прощання…

— Десь в глибині душі.

— А що столиця? — вигляд у дівчини став краєзнавчим. — Я там ніколи не була. Ви любите Київ?

— Люблю. Та це місто важке. Амбіційне. Гонорове. Динамічне, із потужним ритмом. Не таке жорстке, як, наприклад, Москва, але теж часом нагадує мені коток для вкладання асфальту — якщо потрапиш під нього, розплющить. І останнім часом, як на мене, столиця стає європейською такими темпами, що зі свистом вивітрюється дух і риси того, старого Києва — міста Кия, Аскольда та Діра, міста Магдебурзького Права. Про Лавру в руках москалів я краще промовчу, хоча наші святині належать нині тим, хто їх нищив, і це справжнє безумство. А нагромадження скла і бетону стають справжніми надгробками тому неповторному, що зветься обличчям міста. Теплиці ті ідіотські на майдані Незалежності, не центр, а якісь парники… Ви краще приїздіть до Києва і самі все побачите. Ваша думка може різнитись від моєї.

— Але як?

— Залізницею, — Світлана скроїла змовницьку міну. — Скажіть шефу, якщо він збереться до Києва, що без вас йому не обійтись, і — справа в капелюсі!

— Ага, — простягнула Зоряна дещо недовірливо. — І на що, приміром, я б йому здалася?

— Ну, хоча б на те, що, за словами столичної гості, на територію «Київлікпрепарату» нікого не пускають без перепусток. Живих. Передайте пану Олексію, що я його прощаю з однією умовою — коли поїде до столиці, нехай візьме із собою вас.

Вони із Зоряною обмінялись ще кількома загальними, ввічливими репліками, Лана допила каву і, опускаючи в сумку свій подарунок, згадала про ліки.

— Я хотіла б залишити вам зразки антибіотика, — сказала вона, — але лабораторія, мабуть, замкнена…

— Уже години зо три, — підхопила секретарка. — А холодильник у приймальні зламався, — вона вказала рукою на білий «Норд» в кутку біля вікна, що, дійсно, не дрижав. — Я, в принципі, могла б забрати ці ліки додому, а потім…

— Немає сенсу тягатись з ними туди-сюди, — рішуче заперечила Світлана. — Якщо пан Олексій раптом достроково збере до купи своїх вужів-напрямків і згадає про мене, нехай телефонує на мобільний. Я ще добу буду у Львові.

— Вам тут подобається? — чомусь зраділа Зоряна. Світлана кивнула.

— Мені завжди тут подобалось. Завжди.

Ця стіна виросла перед Ланою зненацька. Тобто, того, як вона, власне, виростала, Світлана не бачила, але точно пам’ятала, що півгодини тому ніякої стіни тут не було. Була вимощена бруківкою вулиця, ріг будинку, за яким вона натрапила на старого жебрака, була водостічна труба, на якій вітер грав пронизливо-вологу зимову баладу, але стіни — не було. Тим більше, такої — викладеної не з цегли, а з каміння, із крихітними віконцями-бійницями над невисоким арочним прорізом, схожим на вхід до бернардинського дворика. За тим прорізом смутно вгадувався двір-колодязь, і першою думкою Світлани було — заблукала. Збилася з дороги. Та вона ще не встигла додумати се припущення до кінця, як уже знала, що воно хибне. Як вона могла заблукати? Коли? В неї на це не було ані часу, ані необхідної відстані. Вона пройшла двадцять метрів і завернула за ріг, а потім… шкіра дівчини вкрилась мурашками. Друга думка, ще абсурдніша за першу, злякано зіщулилась десь на задвірках підсвідомості. Ні, того не може бути, щоб хтось за півгодини звів поперек вулиці цілий мур, на кшталт тих, за якими ховалися середньовічні міста. Та й навіщо? Для чого? Як?

Світлана озирнулась, визнавши за краще відступити, і вже не просто злякалась — вона жахнулась і пополотніла.

Паніка накрила Лану важкою хвилею, безжально трощачи останню надію на те, що все скінчиться добре. Вулиці за її спиною не стало. Зникла. Пішли в чорне небуття старовинні будинки з освітленими клаптиками вікон, осучаснений офіс «Галичмедсвіту» теж розчинився десь у невідомості, мабуть, разом із Зоряною та її охоронцем, пропали, мов злизані коров’ячим язиком, стилізовані під старовину ліхтарі, і морок, важкий та задушливий, охопив лещатними обіймами те, що хвилину тому було містом Лева. І Світланине горло. У роті в неї пересохло, серце забилось важко, уривчасто, і їй здалося, що вона відчуває, як те серце натикається на ґрати ребер, ніби бажаючи вирватись на волю. Густа, чорнильна темрява впала на Лану, мов ватяна ковдра, очі вже не бачили нічого, і тільки той проріз манив у себе навіть не світлом, ні, і не відблиском, а якимось дивовижним спогадом про світло, чимось, що змушувало вірити — саме там, у тому дворі, є те, що поверне їй розум. Бо насправді Світлана вже не сумнівалась, що з’їхала з глузду, і питала в себе лиш одне — чи вона ще й не осліпла на додачу. Навіщось примружившись — яка в цьому була необхідність, Лана пояснити не змогла б, адже вона і так нічого не бачила, вона зробила крок — один, другий, шкірою відчуваючи, як густіє порожня безіменна ніч за її спиною, і пірнула в той вхід з приреченістю душі на порозі пекла. Ще крок — і чобіток на лівій нозі зрадив її, підвернувшись так різко, що вона не змогла втриматись на слизькому від дощу дереві, не встигла навіть втямити, звідки під ногами в неї взялося дерево… місток? Почувся тріск — то, мабуть, відламався підбор, і Лана, падаючи обличчям вниз, ще поспіла подумати, що буде вся в саднах якраз перед Різдвом, а потім морок жадібно проковтнув решту її відчуттів — єдине, що зі здивуванням сліпучою блискавкою промайнуло у згасаючій свідомості, — було розумінням того, що її щока торкнулась чогось теплого і м’якого. Не асфальту, не бруківки і навіть не дерева.

До тями Лана прийшла від того, що було літо. Вона розплющила очі, і побачила строкатого метелика, який сидів прямо на кінчику її носа, грайливо помахуючи крильцями. Вона поворушилась — метелик із деякою, як їй здалося, лінню, здійнявся в повітря. Вона лежала в полі, в буйних травах, які закривали їй огляд, бо висотою сягали не менше метра, і не просто не могла втямити де вона, і що з нею — їй було важко згадати й те, хто вона така. Дещо піднапружившись і відчуваючи легку нудоту від захопливої порожнини в голові, Лана спробувала підвестись — вдалою виявилась лише третя спроба і, похитуючись, мов п’яна, вона стала на ноги. Трави, незнайомі, пахучі, діставали їй майже до пояса, вона оглянула себе, і після того огляду їй знову захотілося впасти. Або померти. Вона згадала, хто вона є, але проблема була в тому, що Лана себе не впізнавала.

Господи, Боже милий, що зі мною? Де я?

Бог мовчав — довелось викручуватись самій. Світлана точно пам’ятала, що зовсім недавно вбиралась у діловий костюм сірого кольору, під ним — біла бавовняна блюзка, а поверх нього було чорне класичне пальто. Ще, здається, строката шовкова косинка на шиї і сумка… Але аж ніяк у не те, у що вона одягнута зараз. А каблук! У неї ж зламався каблук, вона впала і… мабуть, таки добре забилася. Лана з острахом поглянула на ноги — ще мить, і цей напад божевілля мине, вона побачить свої модельні, дещо зіпсовані чобітки і сумочку, пошиту на замовлення, і… Дівчина закліпала очима — нічого не змінилось. Божевілля тривало — її взуття взагалі не мало ніяких каблуків. Вона чомусь була взута в постоли, стягнуті з тонкої і на вигляд доволі якісної шкіри, що туго охоплювали ніжки, звужуючись до кінчиків, немов східні капці. Довга, до самих щиколоток, спідниця у вертикальну, червоно-зелену смужку, з рясними дрібними зборами, застібалася збоку дерев’яним ґудзиком; зверху теліпався довгий пасок із китицями, недбало зав’язаний вузлом на талії. Поверх спідниці, з-під пояса, спадала килимова запаска — шмат бежевого полотна, схожий на фартух і прикрашений якимись чудернацькими, зіркоподібними візерунками. Біла натільна сорочка, заправлена в спідницю, мала пишні рукави з мереживними манжетами — мереживо було скромне, тоненьке, зате самі рукави, густо розшиті червоними трояндами з чорним листям та стеблинами, виглядали святково. Власне, рукави — це єдине, що можна було добре розгледіти на отій сорочці, бо поверх неї була одягнута коротенька суконна безрукавка, схожа на підігнану по талії жилетку. І ще одну вишивку, на цей раз рожево-зелену, Лана помітила навколо комірця сорочки, коли опустила підборіддя, роздивляючись груди. На грудях, окрім, власне, їх самих, не було нічого підозрілого, хіба що намисто — червоні коралі, які невідомо звідки взялися на шиї — нічого подібного Світлана зроду-віку не вдягала, визнаючи лише дерев’яний, відполірований її тілом та довгими роками носіння хрестик — той, яким її хрестили. Вона провела рукою по грудях — хрестик був на місці, під сорочкою. Не на місці було все інше. Вона була не на місці. Де вона? Що з нею коїться? Чому вона так дивно вбрана? Вона що, записалась у якийсь фольклорний гурток?