— В тому то й річ, — вигукнула секретар. — Він приїхав на роботу, як завжди, о восьмій ранку, а вийшов о пів на дев’яту — не вийшов, а вилетів, мов куля, сказав, що має терміново від’їхати, коли повернеться — невідомо, а на моє питання, куди це він намилився, відповів, що не знає, — Зоряна підібрала вуста в сувору рисочку, виказуючи цим, що безвідповідальну хлоп’ячу поведінку свого боса вона аж ніяк не схвалює. Лані полегшало — поїзд, в якому вона їхала, прибув до Львова лише о десятій ранку. Отже, її запізнення нічого не змінило. Дрібничка, але приємно.
— Він не лишив мені ніякої інформації?
— Лист. Він залишив лист. Ось, — дівчина витягнула з шухляди заклеєний конверт, на якому убористим, каліграфічним почерком було написано «Моїй столичній гості», і простягнула його Лані. — Є ще дещо, але то я маю віддати, лише коли ви прочитаєте це послання.
— Я сподіваюсь, це не заповіт? — Світлана розпечатала конверт. — Поглянемо… отакої! Та тут ціле есе.
Зоряні — і це було помітно по її носику, що жадібно загострився, сверблячи від нестримного бажання зазирнути в папірчик, — до смерті було цікаво, що ж таке написав її шеф, проте добрий секретарський вишкіл переміг жіночу жагу до пізнання чужих таємниць.
— Присядьте, будь ласка, — ввічливо запросила вона, похопившись, що гостя й досі стоїть. — Може, кави або чаю?
— Чаю, — неуважно зронила Лана, опускаючись на стілець. Зоряна розстроїлась.
— Чаю? — перепитала вона так, ніби саме це слово прозвучало в цих стінах блюзнірством. — Ви точно впевнені? Чи, все-таки, кави? Я варю непогану, і…
— Добре. Нехай буде кава, — Світлана ледь втримала сміх, побачивши, як спалахнуло від радості ніжне личко малої. Певно, шеф дав секретарці переконливу вказівку вилизати «столичну гостю» до діамантового блиску.
— Із вершками, молоком?
— Ні. Тільки трохи цукру. Якщо вже пити каву, то чорну, як ніч, гарячу, мов лава, і солодку, як поцілунок. Ви згодні зі мною?
— Так, — Зоряна просяяла. — Так. Звичайно, згодна. Одну хвилиночку. Ви роздягайтесь, я миттю.
Лана розщебнула пальто, але скидати його не стала. Її зацікавив лист — перш за все тим, що його було написано від руки, а не набрано на комп’ютері. Незнайомий пан Олексій не пошкодував свого дорогоцінного часу, щоб виказати повагу своєму потенційному столичному партнеру, і навіть те, що повага та стосувалась не так особисто її, як «Київлікпрепарату» в цілому, на думку Світлани, анітрохи не применшувало зворушливості цього жесту.
Вельмишановна пані Світлано!
На жаль, коли Ви читатимете ці рядки, мене, скоріш за все, вже не буде у Львові. Прошу прийняти найщиріші запевнення в тому, що причиною цього є зовсім не спроба уникнути зустрічі з Вами, яка (зустріч, а не спроба) для мене не тільки надзвичайно важлива в діловому плані, а ще й дуже цікава приватно (пан Василь Стоян продзижчав мені всі вуха розповідями про те, яка в нього чарівна донечка — Вам, я думаю, відомо, що заочі він називає Вас тільки так?). І, звісно, я від`їжджаю не тому, що мені дуже припекло влаштувати собі різдвяні канікули. А тепер найважче. Спробую пояснити, чому я Вас не дочекався.
Власне кажучи, я не до кінця пояснив це навіть самому собі. Зоряна, наскільки я її знаю, не втримається і викладе вам усе, що вона думає про мої вибрики, в коротких та містких тезах. Ви мені не повірите, але я до смерті боюсь своєї секретарки! Будьте з нею обережні! На вигляд вона така тендітна, проте, зустрінься вона в пустелі з голодним левом, скажу відверто, на лева я б не поставив. Хоча Зоряна навряд чи зможе додати щось суттєве до того, що ви тут прочитаєте. Вона не в курсі справи. Мати Божа, та я сам не в курсі!
Ви, певно, вирішите, що я обезумів. Не можу Вас за це звинувачувати. Я все життя був діловим до нестями, і на перше місце ставив бізнесові інтереси, але останнім часом в мене невідомо звідки з’явилось відчуття (а з Вами такого не траплялось?), що час змінювати пріоритети. Відчуття це міцнішало кожного дня, і я навіть призвичаївся з ним жити, промовляючи до себе безсмертне заклинання «Якось, колись, поволі», яким зазвичай тішаться ті сіромахи, котрі вважають, що їхнє життя вічне. Та сьогодні ранком сталося дещо… один цікавий випадок… містичний, можна сказати, і він змусив мене діяти. Вірніше, не стільки діяти, скільки визначати напрямки можливих дій. (Ви мене розумієте? Це було б перфектно, бо я себе — не дуже!). Ось за цими напрямками я і погнався. Ну, добре, остаточно впаду у Ваших прекрасних очах, зізнавшись, що, попри всі свої намагання якось їх згрупувати, напрямки ці постійно вислизають із загальної аналітичної картини, мов норовливі вужі. Я за будь-яку ціну повинен зібрати їх докупи.
Я знаю — мені немає виправдання. Через мене Ви мало що провели католицьке Різдво в дорозі, так ще й не підписали контракт, і це чергова пудова брила на моєму знівеченому сумлінні (я, не вагаючись і хвильки, лишив би договір із підписом та печаткою Зоряні, якби попередньо мав нагоду ознайомитись з оригіналами сертифікатів, ліцензією Мінздраву та експертними висновками про той антибіотик, який пропонує Ваша фірма, а також міг би побачити дозвіл на його використання власними очима. На жаль, факсові копії тут не пройдуть, ви ж розумієте; крім того, їхня чіткість вимагає кращого, а той пан, що мені їх із рипінням відсилав — Грицько, здається? — так от, він, доповім Вам по секрету, зацікавлений у збуті Ваших ліків не більше, ніж я в поцілунку з піраньями). Узагальнюючи все вищевикладене, я каюсь, каюсь і ще раз каюсь, все ж не втрачаючи надії на зустріч з Вами і на плідне співробітництво з «Київлікпрепаратом». Бездоганна репутація Вашого підприємства базується на високій якості продукції, яка ним випускається, і ці два чинники — якість ліків та добре ім’я їхнього виробника нині цікавлять мене найбільше. Ми плануємо експорт українських ліків у Бразилію, Мексику та Аргентину, перспектива не така вже й далека, відповідні переговори проводяться, і докладніше про це я розповім при нашій особистій зустрічі, яка настане, якщо Ви мене пробачите.
Ну, хоча б на честь Різдва.
Завжди Ваш
Олексій Яницький.
P.S. Не вважайте хабаром той маленький презент, який я лишив для Вас, надіючись пом’якшити Ваш справедливий гнів.
Лана дочитала листа саме тоді, коли Зоряна, поставивши на стіл філіжанку із запашною, паруючою кавою, увінчаною, мов короною, кремового кольору пінкою, не втрималась і спитала:
— Ну, що він пише?
І тут-таки почервоніла, похапцем пробурмотівши «Вибачте».
— Саме це він і пише, — майже весело сповістила Світлана. — Суцільні вибачення і ніяких пояснень. Зрозумілих пояснень, я маю на увазі, бо туману з цього листа на три Лондони стане. Якщо хочте, можете почитати.
— Ой, ну що ви, — Зоряна сплеснула руками. — Це буде зовсім… неприпустимо!
— Ну, вам видніше. А де мій хабар?
— Ваш що? О, подарунок, — секретарка якось хитро всміхнулась і полізла в ту саму шухляду, із якої діставала листа. Цього разу на світ Божий з’явилась чарівна композиція, висотою з долоню Лани — на лісовій, вкритій кошлатим бавовняним снігом, галявинці, біля крихітної пластмасової ялинки стояли сани, запряжені північним оленем. В санях, як і годиться, сидів Санта-Клаус, по нашому — святий Миколай, з виряченими очима. Так само очі вилазили з орбіт і в оленя, бо напроти них стояла висока і струнка дівчина в червоному ковпачку, червоних же чобітках, шортах і бюстгальтері, який вона, судячи з рук, заведених за спину, ось-ось мала розщепнути. Більш за все Світлану вразила майстерність, з якою було передано непідробний захват на оленячій морді і лукаву усмішку, сховану в білій ватяній бороді Санти.
— Я ніколи не бачила вашого директора, — зі смішком мовила Лана, — але прошу, перекажіть йому, що він мені вже подобається.
— Він усім подобається, — махнула рукою секретарка, — та тільки користі з того мало.
Ще один всесвітній любимчик.
