Сама не знаючи чому, Світлана була впевнена, що король теж деякою мірою старійшина, проте про всяк випадок вирішила уточнити.

— А скільки років вашому володарю?

— Багато, — Борислав зітхнув — враження склалось таке, ніби з ковальських міхів із веселим свистом вирвалось повітря. — Тридцять три.

— Багато?! — не знаючи, сміятись їй чи плакати, дівчина обмежилась зневажливим фирканням. — Та в нього все життя попереду. Хіба се вік для мужчини?

— Ну ясно, — вартовий не полінувався озирнутись і окинути її зневажливим поглядом, — нічого дивного, що ти таке говориш, чужинко. Тобі самій не менше вісімнадцяти!

Світлана закліпала повіками. Важко уявити, що зробив би цей наївний велетень, якби дізнався, що насправді їй двадцять п’ять. Послужливо підсунув би їй милиці?

— Хоча, мушу визнати, — керуючись, вочевидь, потужним почуттям справедливості, додав парубок, — як на свій вік, ти непогано збереглася. Мабуть, чари?

Дана промовчала — це мало означати згоду. Чари, ніде правди діти. Хіба не через них вона сюди потрапила? Іде по місту, якого не існує, лікувати чоловіка, якого на світі нема. Чари, без них не обійшлося.

— Ну, ось ми і прийшли.

Дана застогнала — будинок, а точніше, палати, перед якими зупинився її поводир, просто-таки являли собою втілення її найгірших побоювань. Важкий, з глухими стінами, у яких лише де-не-де траплялись невеликі підковоподібні вікна, палац, можливо, і виглядав так, ніби зійшов зі сторінок середньовічної хроніки, та для Світлани цікавість становив тільки один незаперечний факт — для постійного проживання ця споруда підходила не більше, аніж ковзани в якості весняного взуття. Холодні, вогкі стіни, глухі кімнати без світла і свіжого повітря; щілини між каменями, з яких стулене це, із дозволу сказати, житло, і до ворожки не ходи, поросли мохом та пліснявою, і добре, якщо зі стелі не падає важкими краплинами прямо людям на голови сконденсована вода. Коротше кажучи, не помешкання, а мрія пневмокока. А якщо врахувати те, що зігрітись тут практично неможливо, бо вологість в’їдається в тіло, пробирає до кісток і лишається жити в тобі вічним ознобом, то легко собі примислити, чому король не може очухатись. Зрозуміло, в такому випадку краще вологе і прохолодне повітря, аніж тепле і сухе, проте вологе і мокре — то різні речі, а назвати повітрям ті гази, що утворюються в глухих приміщеннях, у Лани не повертався язик. Доки вона над усім тим роздумувала, Борислав перекинувся кількома словами з чатовим, що охороняв вхід до королівського палацу, на вигляд — цілковитим своїм двійником, і звернувся до неї:

— Тут ми розстанемося, чужинко. Далі тебе поведе Парфен. Я, — Борислав затнувся, і в його очах промайнуло щось, схоже на останню надію, — я… бажаю тобі успіху. Нехай буде осяяне світлом твоє чаклування.

Рука Борислава зметнулася в благословляючому жесті, Парфен кивнув, немовби погоджуючись із цим побажанням і без зайвих слів вступив до палацу. Трішки повагавшись, Світлана рушила за ним. Довгий коридор, освітлений смолоскипами, котрі нещадно чаділи у своїх кільцях-держаках, закріплених на стінах, поглинув Лану, як чудернацький удав. Вона йшла за Парфеном, відчуваючи ступнями навіть через шкіру постолів холод кам’яної підлоги, і молилась за абсолютно незнайомого їй короля. Молилась за те, щоб встигнути. Їй чомусь дуже цього хотілось.

Довгий коридор, як і все на світі, мав свій кінець, а закінчився він двосвітною залою, несподівано світлою і просторою, із куполоподібною стелею, підлогою, викладеною білими мармуровими плитами, та цілковито сухими стінами в гобеленах. Світлана ще зчудувалась, як це вона не помітила зовні двох рядів великих вікон, але вчасно пригадала, що потрапила в палац з іншого боку. Мабуть, де ці вікна, там фасад, а її провели з чорного входу. Поміркувавши, Лана образилась на таку неповагу і продовжила огляд. Біля дальньої стіни стояв трон із високою спинкою; вінчали її дві майстерно вирізані з дерева птахи з пишними хвостами, що припали дзьобами одна до одної, а підлокітники закінчувались оскаленими лев’ячими пащами, теж дерев’яними. Ніяких інших меблів — ані ослонів, ані стільців — у залі не спостерігалось, з чого прямо-таки напрошувався висновок — сидіти тут мав право лише король, зате підлога була викладена плитами із сіруватого мармуру, стояти на такій — одне задоволення, а ще більше, мабуть, кружляти в танці. Лана не відала, чого це їй на думку спали саме танці, та в цій, вражаюче опуклій, як для уявної, картині, чарівні пари так граціозно танцювали, що дівчина не витримала і всміхнулась до свого видіння.

За троном виднілись ще одні двері — вони були зачинені. Складений із асиметричних кам’яних брил камін біля бокової стіни, вочевидь, давно не використовувався — улітку потреба в ньому відпадала. «Тут є де розвернутись, — резюмувала свої спостереження Лана. — Велич, яка не пригнічує, і простір, котрий не змушує тебе почуватися мурашкою. Цю залу ще можна було б використовувати для музичних вечорів. Співи, танці… Щось підказує мені, що тут чудова акустика».

Парфен, який терпляче чекав, доки вона все огляне, наразі явно вагався, швидше за все, не наважуючись вести її далі без дозволу, і водночас не бажаючи залишати останню надію на одужання свого повелителя чекати на самоті — а що, як вона втече? Лана помітила ті коливання і страждальницькі гримаси, в які раз у раз складались вуста хлопця, і підняла правицю, привертаючи до себе увагу.

— Тобі вирішувати, чатовий, — спокійно мовила вона.

— Я не озброєна. І я скоріше вб’ю себе, аніж свідомо завдам комусь шкоди. Ти можеш лишити мене тут, проте дивись, щоб твій володар не помер, доки ти бігатимеш радитись, чи можна вести мене далі. Якщо у нього те, про що я думаю, то це хвороба важка, підступна і небезпечна. У короля може просто зупинитись серце.

— Якщо ти ворог, — пильно вдивляючись у сріблясті очі, відказав на те Парфен, — мене стратять. І Борислава теж. Я не вагаючись помер би за такі очі, — раптом ні сіло, ні впало додав він, — та моє життя нічого не важить і нічого не змінить. А от життя мого пана…

— Щоб я цього більше не чула! — дратуючись, проговорила Лана. — Життя священне, і король ти чи воїн, немає ніякого значення. Та й що робив би король, не маючи війська? Чи був би він королем? Крім того, життя не дається двічі, щоб отак ним нехтувати!

— Ти так думаєш? — усміхнувся Парфен. — Що ми проживаємо в цьому світі лиш одне життя? Дивна ти, чужинко. Зовсім на чаклунку не схожа. Та це байдуже. Тільки врятуй нашого володаря!

— Я нічого не обіцяю.

— Саме тому я і вірю тобі, — юнак зітхнув. — Слова важать небагато. Якби ти розливалась солов’єм, обіцяючи навіть воскресити мого пана з мертвих, як… був тут один знахар, то ти й досі стояла б за брамою. Проте ти тут, зі мною. А далі підеш сама.

— Як? Чому? Хіба ти не…

— Я не маю права входити в покої короля.

— А я маю?

— Усі зрозуміють, хто ти і навіщо прийшла.

— Так, я вже бачу, які ви всі тут кмітливі.

— Поглянь на оті двері за троном. Підійдеш до них і прикладеш дві долоні, тоді вони відчиняться. За ними будуть сходи, які ведуть вниз і нагору. Тобі нагору, чаклунко. Щасти.

— А що буде, як я піду вниз?

Парфен, що дістався вже виходу, озирнувся.

— Нічого. Бо ти туди не підеш.

— Ти такий впевнений?

— А що тут сумніватись? Тобі ж треба нагору!

Парфен вийшов, а Світлана, знизавши плечима, пересікла тронну залу і підійшла до вказаних дверей. Ручки на них не було, вони здавались суцільним пластом деревини, який виступав зі стіни, і дівчина спробувала їх штовхнути. Не вийшло. Марнувати час на інші спроби вона не стала і притулила до теплого дерева долоні, як учив Парфен. Двері з рипінням відсунулись і Лана, вступивши на крихітний кам’яний квадратик площадки, дійсно побачила сходи, які вели нагору і вниз. І, не була б вона жінкою, якби не спробувала спуститись. Їй це не вдавалось. Вона робила крок, обережно переносячи взуту в постоли ніжку на нижню сходинку, і з моторошним відчуттям жаху виявляла, що стоїть на місці — на тій самій клітинці. Вона стрибнула на кілька сходів — результат не змінився. Та як тільки вона повернулась до сходів, що, закручуючись спіраллю, вели наверх, ноги самі понесли її до покоїв короля. І вона не стала противитись.