Ну, не те, щоб несправжньою, відразу виправилась Лана, поглянувши на руку, де вже наливався синець від щипка, а просто чужою. Як вона взагалі тут опинилась? І де знаходиться оце саме «тут»? З неприємним, глевким відчуттям у грудях — воно завжди, краще за будь-яку інтуїцію підказувало їй, що сюрпризи, які чатують на неї у цьому сні (задля збереження жалюгідних залишків душевної рівноваги Лана вирішила сприймати все, що з нею коїться, саме як сон), будуть лише неприємними, — вона ступила на міст. І в ту ж мить ворота з рипінням почали відчинятись.
Які-такі загадкові механізми було приведено в дію її майже невагомими кроками, Світлана так і не дізналась, та, коли вона дісталась воріт, ті вже були відчинені навстіж. А в просвітку стояв якийсь милий хлопчина, зростом під два метри, у вузьких лляних ногавицях та білій сорочці, нагрудну частину, комірець та манжети якої прикрашало дрібне, зелене, дбайливо вишите листячко. Юнак — бо Світлана, підійшовши до нього майже впритул, переконалась, що, попри грандіозні розміри, він навряд чи мав більше шістнадцяти років — був златокудрим і сердитим; до шкіряного паска, що охоплював талію, кріпились піхви, далеко не порожні. Уточнювати, що там — меч чи шабля, Лана не наважилась, але по їхній довжині та держаку зброї зробила висновок — швидше за все, меч. І негайно згадала казку дитинства — меч, голова з плеч. Доброго настрою це їй не додало.
Чатовий мовчав, пильно роздивляючись її, Лана теж мовчала, бо не знала, з чого почати. Можливо, так: «Вітаю, я щойно зі Львова, там зимно і волого, але там мій паспорт, гроші, і мені конче треба повернутись, тому чи не підкажете ви, коли іменини Світлани?» Або ще так: «Добридень, я щойно розмовляла з Богом, і, хоча він не сказав мені, де я, все ж пояснив, як звідси вибратись!» Чи краще так: «Здрастуйте, мене звуть Світлана, і я сподіваюсь на вашу допомогу!» Ні, не годиться, забракувала вона всі попередні заготовки — надто заплутано. Страж подумає, що вона хвора на голову. А не годиться, щоб він так думав, навіть якщо так і є. Особливо, якщо так і є.
— Привіт тобі, чужинко, — трубний глас, який свого часу змусив упасти стіни Єрихону, до Лани поставився дещо милосердніше — вона лишень підстрибнула і в усі очі вирячилась на хлопця. — Чого ти шукаєш у нашому місті? Притулку чи захисту?
Питання хороше, похвалила про себе Світлана, шкода тільки, що обидва варіанти відповіді неправильні. І ще цікаво, як цей юний божок-воротар розпізнав у ній чужинку — не схоже, щоб її одяг сильно різнився від їхнього, місцевого вбрання.
— Я не…
— Ну звісно, — страж ляснув себе по лобі — звук вийшов таким, ніби дзвонили до молитви. — І ти, чаклунко, вирішила спробувати свої сили? Не боїшся? — Юнак кровожерливо вишкірив прекрасні білі зуби. — Якщо король помре, тобі теж не жити!
— Я не чаклунка, — проговорилась Лана. — Я заблукала і…
— На тобі магічне вбрання, чарівнице, — гідно заперечив юнак, вочевидь, одного разу і назавжди свято увірувавши в те, що фах людини визначається одежею і нею ж таки обумовлюється. — І волосся…
— А що з ним?
— Ти можеш пройти, — дозволив парубок і посторонився. З його боку це була не люб’язність, а технічна необхідність, бо обійти те квадратне створіння було б доволі складно, навіть зважаючи на ширину воріт. — Але пам’ятай, що я сказав. Не впораєшся — помреш!
— Та не збираюсь я поратись! Я…
— Навіщо ти лякаєш чужинку, Бориславе? — у воротах виник ще один юнак, значно нижчий, не такий масивний, але теж білявий, з ніжними блакитними очима, гостинною усмішкою й мечем на поясі. Голос його звучав не утробно, а дзвінко і променисто. — Тобі ж відомо, що вчора на вечірній зорі рада старійшин визнала стан короля безнадійним і оголосила, що кожен, хто намагатиметься врятувати його, не буде покараний у разі невдачі.
На лице Борислава насунулась тінь.
— Я не хочу в це вірити, — пробурмотів він. Другий страж кивнув.
— Нам усім важко це прийняти.
— І не хочу, щоб хтось заподіяв йому шкоду, — підозрілий погляд, яким, немов блискавкою, об’ємний Борислав стрельнув у Лану, словесних уточнень стосовно таємничого «когось» не потребував. — Ти ж знаєш, Власе…
— Так, знаю. Та навряд чи хтось зможе нашкодити йому більше, ніж він сам собі, — поміркований Влас теж відступив, і вартові завмерли, мов мармурові атланти обабіч парадного входу. Світлана вагалась.
— А що з вашим королем?
— Він помирає.
— Це я зрозуміла, — спрямувавши на Борислава всю силу своїх сріблястих очей, кивнула вона. — Але від чого?
Борислав почервонів, знітившись під її пронизливим поглядом, і суворий абрис його вуст помітно пом’якшився. Лана, до власного здивування, помітила, як зворушливо виглядає ямочка на квадратному підборідді парубка, посміхнулась своєму відкриттю, і від тої усмішки бідолашний вартовий зовсім застидався.
— Хіба я лікар? — хрюкнув він, відвертаючись.
— Я бачу, що не лікар. Симптоми які?
— Які що? — хлопець схрестив міцні руки, немов захищаючись від незнайомого слова, і випнув груди так, що їхні рельєфні м’язи, яким позаздрив би будь-який культурист, аж ходуном заходили. Світлана зітхнула.
— Що в нього болить? Голова, живіт?
— Дозволь мені, — Влас, усміхнувшись, повернув голову в бік Лани. Сонячні зайчики відчайдушно билися в тенетах його волосся і від того здавалось, ніби на голові в юнака щире золото. — Наш володар застудився — спочатку все виглядало саме так, дуже буденно. Він трохи кашляв, був не таким жвавим, як завжди, але ніхто не турбувався. Наші знахарі варили якісь трави, давали йому молоко, мед… минув тиждень. Король нібито одужав. І от, одного дня… ти ж бачила нашу Змійку?
— Вашу… о, так, річку, що обвиває замок. Звісно, бачила.
— Вона дуже глибока, хоч і вузька. І вода в ній крижана. Якось володар гуляв за містом, біля Змійки, і почув крики. Тонула дівчинка, донька покоївки, він кинувся у воду, і… він добре плаває, — з відтінком гордості за свого короля переможно продовжив Влас. — Маленьку Римму було врятовано. І вона, здається, навіть не чхнула. А наш пан… у нього почалась лихоманка. Він горить вже третій день, і нічого не допомагає. Лікарі, знахарі, чаклуни — всі лише руками розводять. Король задихається, кашляє, марить, — юнак прикрив очі, немов не бажаючи бачити свій біль, віддзеркалений у блакиті радужок Борислава. — Він гине.
Лана сполотніла, тремкі пальці скрючились, як кігті хижого птаха і вчепились в торбинку, немов у рятувальне коло. Ні, сього не може бути! Але ж симптоми! Безумовно, робити висновки, спираючись на такі мізерні дані, зарано, проте збігом обставин це не назвеш. Судячи з усього почутого, у короля крупозна пневмонія — та сама хвороба, котра свого часу забрала у неї Сергійка.
Хочеш поборотися з нею, раба Божа Світлано?
Боротися? Ні, вона не хоче. Вона не лікар, вона навіть діагноз поставити не годна, вона звичайний фармацевт. Чого це вона має з чимось боротися? Споглядати на муки незнайомого їй чоловіка, у місті під назвою «Ніде», оживляючи цими картинами власний біль, ятрячи свої рани. Для чого це їй? Пора рішуче, раз і назавжди…
Так, хочу. Я не можу дозволити смерті знову перемогти життя.
— Добре. Я нічого не обіцяю, але спробую допомогти вашому повелителю.
— Врятуй його, чужинко, — раптом пристрасно видихнув на те Борислав, вдивляючись у її обличчя з жадібністю блукаючого у пітьмі, що несподівано побачив вогник-дороговказ на далекому і майже невидимому обрії. — Врятуй його для нас, і ти отримаєш усе, чого забажає твоя чаклунська душа!
— Не верзи нісенітниць, — обірвала Лана його лопотіння. — Моя чаклунська душа лишень бажає, щоб їй — тобто мені — дозволили оглянути короля.
— Слідуй за мною, — велично протрубив Борислав і, не озираючись, попрямував вузькою стежиною, що правила за вулицю в місті її снів. Світлана майже бігла, щоб поспіти за ним — такими широкими, розмашистими були кроки юного воїна. Часу на розглядини оточуючих бракувало, натомість Лана подумки жахалась тому, що вона зараз побачить. Що це за країна, де якась рада старійшин вважає себе медиками і збирає консиліум! Старійшини… у її уяві чомусь сплили сивобороді немічні старці, що, шамкаючи беззубими ротами, оголошують короля покійником тільки тому, що поняття не мають, яка в нього хвороба, і чим її лікувати. Молоко та мед, подумати тільки! До смерті залікують нещасного діда.
