— А я думав, ви мені наснилися.

Світлана не підхопилась б хутчіше, навіть якби над вухом у неї пролунав вибух. Голос короля, хоч і спотворений хворобою, приємно здивував її милозвучністю та ніжністю, а його сріблясті переливи живо нагадали їй блиск річкової води під полуденним сонцем. Утім, часу на осмислення тембру та модуляції голосу пацієнта в неї не було. Підбадьорливо всміхнувшись, Лана поклала пальці на чоло короля:

— Жар спадає. Це добре. Зараз я кого-небудь покличу.

— Не треба, — слабкість давалась взнаки — розмовляти, як і дихати, королю все ще було важко і боляче. — За дві хвилини їх і так набіжить сюди… повна кімната.

— Усі за вас непокояться.

— А ви?

Відповісти Лана не встигла — до спальні увірвався Світозар. Схвильований, обнадієний і переляканий від своєї надії, він був босий, але золотий диск теліпався на грудях, як і тоді, коли Світлана вперше побачила голову Ради Старійшин. Слідом за ним вбіг Роман, потім з’явились неідентифіковані діди і кілька вартових. Усі хотіли поговорити з королем. Лана смертельно хотіла спати.

— Нехай ця жінка передихне, — немов крізь вату почула вона голос короля, і її відмова потонула в одностайному «Так, мій пане». Світлана замотала головою.

— Лікування ще не закінчено.

— Ти чула, що звелів король, чужинко? — Роман розвернувся в її бік так різко, що його виблискуюче каштанове волосся розсипалось по щоках. — Це був наказ.

Цікаво, чому це всі, окрім короля, звертаються до мене на «ти»? Такі вже всі друзі?

— Я не у війську, раднику. І не підкоряюсь наказам.

— Ти нічого не досягнеш, чужинко, якщо впадеш від втоми, — заперечив Світозар, який, хоч і називав її то чужинкою, то чаклункою, був помітно привітнішим до неї, аніж той же Роман. — Ти провела з королем майже добу, цілу ніч не спала. Тобі треба трохи перепочити.

Подумаєш! Коли я була студенткою, то по три ночі підряд не спала, і нічого — жива!

— Дякую, Світозаре, за турботу, — ввічливо відмовила вона і знову навіщось вклонилась, — але я сама дам собі раду. Сподіваюсь, всі ви хочете, щоб король повністю одужав?

— Це погроза?

— Дурний ти, раднику, як сто пудів диму, — навіть не глянувши на Романа, відповіла вона і хтось в кімнаті засміявся — здається, хтось зі старійшин. — Це питання. Усі тут хочуть, щоб король якомога швидше піднявся на ноги?

— Коли треба знову давати йому твоє зілля? — уточнив Світозар. Лана замислилась.

— Через три години.

— Добре. Піди все ж відпочинь. Тебе покличуть. Обов’язково.

— Заодно покажеш нам і те, як ти вариш зілля і де його тримаєш, — устряв Роман. — Бо я щось не бачу тут ніяких слоїків, ні глечиків, нічого… покажеш?

— Авжеж, — із сарказмом запевнила вона. — Може тобі, раднику, і стриптиз показати?

Вже в передпокої до неї донеслося стурбоване:

— Що? Що показати? Що таке «стриптиз»? Про що вона говорить?

Коридор, який вів до королівської опочивальні, нею, як з’ясувалось, не закінчувався, а, завертаючи трохи ліворуч, вів нагору, до крихітної кімнати, в яку Лану завела та сама дівчина, що приносила вечерю. Ця кімната не мала передпокою, ложе в ній було вузьким, майже келійним, а одне-єдине вікно хоч і давало вдосталь світла та свіжого повітря, все ж було не таким широким, як у покоях короля. Біля ліжка стояв грубо збитий, низький дерев’яний стіл, на ньому глечик із водою і глибока миска. Тут же лежав шмат білого полотна.

— Бажаєте вмитися, пані? — перегинаючись удвоє, спитала дівчина, і Лана, поглянувши на неї, відзначила, які в малої червоні, запалені очі. Учора вона цього не помітила.

— Що з тобою? — не відповідаючи, поцікавилась вона. — Щось болить?

— Я цілком здорова, моя пані, — пробелькотіла та, задкуючи з кімнати і вклоняючись на ходу. Світлана їй не повірила.

— То чому ти ховаєш очі? Поговори зі мною. Дивись на мене і відповідай — що сталося?

— Це все через мене, — очі підвести дівчина так і не наважилась, проте задкувати до дверей припинила. — Це все моя вина.

— Яка вина?

— Я мати Римми.

— Якої Римми? А, так, малої потопельниці, що її врятував король! Але як… тобто скільки тобі років?

— Багато, пані. Сімнадцять.

— Дійсно, стара. І як тебе звуть?

— Зоряна.

— Прекрасне ім’я. І скільки ж років твоїй донечці, Зоряно?

— Чотири.

— О, Небо! То ти народила її в…

— У тринадцять років. Це пізно, я знаю, — руки Зоряни нервово м’яли край фартуха, — та я безприданниця, сирота. Хто б мене взяв? Якби не король… коли я стала покоївкою в замку, він поклав мені хорошу платню, дав посаг… і ось як я віддячила йому, — сердешна, вже не стримуючись, залилась гіркими сльозами. Лані ставало все цікавіше.

— І як же ти віддячила йому? Навмисне кинула доньку у воду, щоби він утопився?

— Та що ви таке кажете? Я…

— Де ти взагалі була, коли це все сталось?

— Тут, в покоях. На службі.

— А хто приглядав за донькою?

— Сестра. Моя сестра. Але Римма… то просто дзиґа, не дитя! Вона втекла за місто і…

— Упала у річку.

— Так.

— Коли там гуляв король?

— Так, пані.

— І він врятував її?

— Саме так.

— А потім захворів.

Очі Зоряни знову затягло сльозами.

— Тепер і ви бачите — це я у всьому винна.

— Я бачу тільки, — карбуючи слова, відказала Лана, — що ваш король — справжній чоловік, відважний і щирий, і що тобі дуже поталанило з ним та його любов’ю до піших прогулянок. Я бачу також, що ти переживаєш за нього, бо почуваєшся зобов’язаною йому, та от що я скажу тобі — на мою думку, купання в крижаній воді тільки прискорило процес.

— Що прискорило?

— Він усе одно захворів би — так чи інакше, — терпляче розтлумачила Світлана. — Судячи з того, що мені розказав чатовий на воротах, він просто не долікувався, як слід. Хвороба все ще жила в ньому, дрімала, розумієш? Від різкого охолодження вона просто прокинулась раніше, от і все. Та твій король видужає. Неодмінно. Тому більше не плач. Такі гарні очі не повинні бути червоними.

— Дивні ви, пані, — схлипуючи, зауважила Зоряна. — Зовсім не схожі на чаклунку.

І ця туди ж.

— І які у вас чаклунки?

— Гонорові. Вони несуть знання…

— Куди?

— І не зважають на нижніх. А ви… ви так до мене ставитесь, ніби я вам рівня!

— Зоряно, — Лана опустилась на ложе, бо втома навалилась зненацька, і ноги її затремтіли, — а де твій муж?

— Загинув. Я вдова. Ви ж бачите — в мене одна коса.

— І що це означає?

Зоряна поглянула на Світлану з деяким острахом.

— Що я вдовію.

Дуже плідна розмова.

— І ти сама у всьому світі?

— У мене є Римма. А у вас?

— А в мене нема нікого. Тому я не рівня тобі, дівчино. Ти вища за мене.

Що на таке відповідати, Зоряна не знала. Вона взяла шмат полотна зі столика, покрутила його в руках, поклала на місце і провела пальчиком по глиняному боку миски.

— Ви точно не бажаєте вмитися?

— Я бажаю провалитися. Крізь землю, — буркнула Лана, проте все ж підвелась і ополоснула обличчя водою зеленуватого кольору з ніжним трав’яним ароматом. — Що тут?

— Відвар ромашки, м’яти та любистку. А в глечику — чиста вода. Давайте я зіллю вам. Чудово. Навіть личко посвіжішало. А якою ви були у дитинстві?

— Тихою, — спостерігаючи, як Зоряна дістає зі скрині, що стояла в кутку біля ложа, чисту білу сорочку довжиною до п’ят, відгукнулась Лана. — Я ніколи не впала б у річку лише тому, що обходила всі водойми десятою дорогою. Я була мрійницею, маленькою фантазеркою, дуже замкненою у собі, і мама весь час турбувалась, чи не задумую я якусь каверзу. А потім я виросла і…

І встругнула таку каверзу, що мамі й не снилося.

Боже, якщо не хочеш допомогти мені вибратися звідси, то краще залиш у спокої зі своїми коментарями. Подивись ліпше, може, десь іде футбольний матч.