— Що це? — гидливо скривив «злидар» риб’ячі вуста, позираючи на її повну дріб’язку жменю. — Не давайте мені зранку копійок, день поганий буде.

Дар мови повернувся до Лани хвилин через п’ять і весь дріб’язок, який був у руці, вона висипала в найближчу каналізаційну решітку. Так що убогим вона не довіряла. Але саме цей дідусь розчулив її до сліз — вона навіть не могла пояснити, чим. Його прооране глибокими зморшками обличчя було таким безнадійним і водночас щирим, довірливим і, як це не дивно звучало, дитячим, у сивуватій щетині, яка проросла на щоках і підборідді, виблискували під тьмяним світлом ліхтаря краплини дощу — чи сльозинки, руки в нитяних рукавичках з обрізаними пальцями так дрібно тряслися, що від тої дрожі ходили ходуном пониклі плечі. Серце у Світлани заскніло. Намацуючи в сумці гаманець, вона сказала:

— Йдіть, дідусю, додому. Вже нічого не вистоїте, в таку негоду.

— Нема куди йти, доню, — озвався старий деренчливим, мов розстроєне фортепіано, голосом. — Немає в мене ніякого дому.

Лана, що вже рилася в гаманці, завмерла.

— То де ж ви живете?

— Ніде, — дідусь зіщулився, мов безвинно побитий старий пес, плечі опали ще більше. — Мав я колись хату в селі, і жінка була, і діти, а тепер… нікому не треба, негодний став. Жінка померла, а сини мої батька з дому вигнали. Отакі бувають діти.

Не кажучи вже про те, які бувають батьки.

— Оце приїхав до Львова, тут колись мій двоюрідний брат мешкав, думав, знайду його, та він помер, а я про те не знав. Грошей на квиток нема, їжі нема, даху над головою… Мені хоч би хліба… — старець заплакав і Світлана відчула, що плаче разом із ним. І тут їй в голову прийшла непогана ідея.

— Ну ось що, — завзято шморгаючи носом, вирішила вона, — в мене тут номер у готелі заброньований, на три дні, а я зупинилась у друзів. Ходімо, я вас туди поселю, це зовсім поруч, дам трохи грошей, відігрієтесь, поїсте щось, поспите, а потім на потяг — і додому. На квиток я теж грошей дам. Це не годиться, так Різдво зустрічати. Ходімо.

Говорячи це, Лана крадькома поглянула на свій годинник і ледь не застогнала, подумки прощаючись із «Галичмедсвітом», чий офіс був настільки поруч, буквально, тільки руку простягни, з його директором та власником, так і не побаченим нею паном Олексієм Яницьким, із не підписаним контрактом і своїми відсотками. Та серед цього калейдоскопічного вихору думок і на мить не з’явилась та, що можна просто залишити діда чекати, доки вона владнає всі свої справи — під дощем, що переходить у мокрий сніг, на морозі, що в’їдається в шкіру, покриває її крижаною шкоринкою і холодить вдвічі сильніше тому, що повітря вологе. Лана хотіла допомогти старенькому негайно — в її понятті іншої допомоги не існувало.

— Ну, чого ви? Ходімо. Це готель «Замок Лева», і номер там хороший, напівлюкс. Там, мабуть, і гаряча вода є.

— Доню, — голос діда вже деренчав менше — чи це Лані здалося? І поглибшав він якось зненацька, чи що? — я цей готель знаю. І його ціни сягають неба не гірше за шпилі на його вежах. Хто платить за твою кімнату?

— Фірма. Авансовий звіт затверджує директор.

— І що сказав би твій директор, якби дізнався, куди ти витрачаєш кошти фірми?

— Молодець, — твердо відповіла Лана.

— Га?

— Він сказав би мені «молодець», — повторила дівчина.

— Василь Петрович католик, свята людина, насправді віруюча, а не декларативно. Він визнає лише адресну допомогу і терпіти не може безликої доброчинності, бо вважає, що в таких випадках гроші йдуть не в латані кишені, а в шкіряні портмоне. Прошу вас, йдемо вже — я змерзла, як цуцик.

— Я не хочу, — з останніх сил опирався старенький, — щоб у тебе були неприємності. Ти ж поспішаєш кудись, я бачу.

— Усі справи можна відкласти, окрім добрих справ. Вони не чекають.

Гарно сказано, раба Божа Світлано, чорт забирай… тобто, я мав на увазі, круто!

Господи, попереджаю: будеш поминати нечистого — доведеться мити рот із милом, і сто разів читати «Отче наш»! Краще допоміг би мені вмовити цього старого віслюка.

Вибач, сьогодні ти твориш дива. А в мене вихідний. День народження. Бажаю успіху!

Успіх — успіхом, а без удачі тут точно не обійшлося, думала Лана, витягуючи дідуся з маршрутки, — щоб запхати його туди, а це означало капітуляцію, їй знадобилось всього-на-всього двадцять хвилин. Ще п’ять на дорогу до готелю, і не пройшло й півгодини, як вони урочисто вступили в однокімнатний номер. Не зважаючи на слабкі протести і сором’язливість старого, Світлана ледь не силоміць стягнула з нього наскрізь промоклий одяг, загорнула в пухнатий рушник і відправила в душ — гаряча вода подавалась тут цілодобово і це була розкіш. Доки старий хлюпався в кабінці, хрипкувато щось наспівуючи, Лана вийняла з гаманця три купюри по сто гривень і поклала їх на тумбочку біля ліжка.

Дідусь з’явився в кімнаті з рушником на стегнах, худий, як колгоспне курча. Похапцем вибачившись, він схопив свої речі і відніс їх в душ із явним наміром випрати, а потім повернувся й сказав:

— Хай Господь тебе благословить, доню.

— Ви краще лягайте. Під ковдру. Ось так. І трохи поспіть. Як прокинетесь, замовте щось із буфету, ціни тут нормальні, я перевірила. І головне — випийте вина чи коньяку, вам треба зігрітися. А потім, коли висохне одежа, зможете зайти в крамницю. Мені вже пора.

— Бог віддячить тобі, дитино, за твою доброту.

— Неодмінно, — Світлана гірко всміхнулась. — Бог і так мій боржник.

— Це правда, — сказав старенький так серйозно, що у Лани виникло моторошне відчуття, ніби він знає, про що говорить. — Але Творець — найщедріший кредитор і дуже порядний боржник. Він завжди оплачує свої рахунки і прощає іншим їхні провини.

— Сподіваюсь на це.

— Ти мені вір, — старець підморгнув. — Я про це дізнався не з чуток.

Голодний, холодний, а потім у душі розпарився, ось і почав марити, сама собі пояснювала Світлана, виходячи з готелю. Трішки поспить — і все минеться.

Вдруге під дверима головного офісу «Галичмедсвіту» Світлана опинилась майже о шостій годині вечора. Загартована столичним ставленням до святкувань — відповідальним, і до роботи — прохолодним, із лінивими, напівсонними розкачками, дівчина не сумнівалась, що всі працівники або давно і глибоко перебувають у стані алкогольного сп’яніння, або просто пішли додому і двері їй ніхто не відкриє. Вона натиснула кнопку дзвінка автоматично і смикнулась, коли з переговорного устрою пролунав мелодійний дівочий голосок:

— Вечір добрий. Чим можу допомогти?

— Це Світлана Сушко з «Київлікпрепарату». Мені потрібен пан Яницький. Ми домовлялися про зустріч.

О другій годині дня.

Клацнув замок — невидиме дівча відчинило двері.

— Прошу, проходьте. Це приймальня, третій поверх.

Лана злетіла на третій поверх птахою, якій обламали крила саме в приймальні. Ніжний голосок належав дитині років вісімнадцяти на вигляд, із двома товстими косами, що звиваючись, мов золотаві змії, падали на спину, та аквамаринового кольору очима. І на цьому — на милому дівочому личку — все хороше для Лани скінчилося. Далі почалися погані новини.

— Вибачте, — дівчинка, на бейджику якої було вказано «Зоряна Кун, секретар», виглядала зніяковілою, — ми вам і на мобільний дзвонили, і в готель — ніде вас не знайшли. Річ у тім, що шефа… пана Олексія немає.

Все вірно. Мобільний вона відключила ще в Києві і про всяк випадок чомусь забула його увімкнути, о великий менеджере всіх часів і народів, із гаслом на щиті «Робота понад усе!». Це не кажучи вже про готель, у якому її не було і бути не могло. Там нині той жебрак… як його хоч звуть? Вона і не спитала. Треба зайти, провідати його, тим паче, що, зі всього видно, більше їй нічим буде займатися.

— І давно він пішов? — внутрішньо підготувавшись почути щось на зразок «хвилин десять тому», спитала Світлана.