— А що ж із сином?

— Я поховала його на цвинтарі біля своєї бабусі. Ті… мої батьки не наважились відмовити мені, бо я робилась несамовитою від кожного їхнього слова. Я їх бачити не хотіла. Звісно, вони на це не розраховували. Якби отой бовдур не проговорився, ми і досі жили б разом, у мирі та злагоді — я і дві потвори в масках людей та білих халатах.

— То пусте. У нас лікарі носять біле. Це символ чистоти — служіння людям і все таке інше. Втім, мати невдовзі померла — вона… Її…

Збила машина, за кермом якої сидів п’яний водій.

— Вона загинула. А я поховала сина… я хотіла назвати його Григорієм… та він… коли я думала про нього, як про живого… який мав ім’я… мені ставало ще гірше… хоча здавалось, що гірше нікуди… — і повернулась на навчання до того магічного міста, про яке говорила тобі на початку. Воно і врятувало мене. Сповивало своїми сивими туманами, причаровувало красою старовинних будинків, лікувало щирістю городян, заворожувало ароматами кави — ти, певно, не знаєш, що це таке…

— Ні, знаю, чому ж — це такі маленькі зелені зернятка, нам їх привозять заморські купці. Зернята ці обсмажують, а потім із них варять гіркий напій. Я його не люблю.

— То ти не львів’янин. Я прожила там п’ять років. П’ять років в оточенні залицяльників і привидів минулого. Останні мені подобались більше. Кумедно, але всі хлопці називали мене світлячком — вважали, що я осяяна світлом, — Лана пересмикнула плечима. — Хіба що потойбічним.

— П’ять років? То тобі двадцять три?

— Двадцять п’ять, мій пане. Насправді — двадцять п’ять.

Лана помовчала, очікуючи, що Олесь виступить з приводу того, яка вона стара, та він мовчав. І зовсім не це було в нього на думці — ясні блакитні очі дивилися на неї з любов’ю та великим співчуттям.

— Світлано, — нарешті урочисто почав король, вперше назвавши її повним іменем, — важко жити з тим, в чому ти дійсно винний, але плекати в серці вину, яка тобі не належить — то просто неможливо. Навіщо ти себе караєш, люба? Що ти могла зробити?

— Я? Не довіряти їм. А я повірила.

— І я б теж повірив. Вони ж твої батьки. Вони народили тебе, зростили, виховали, мали б бути опорою тобі в юності, як ти їм у старості. Звичайно, ти їм довіряла.

— Олесю, годі. Чи не ти казав п’ять хвилин тому, що не повірив би у їхню зміну?

— Я те сказав, послухавши тебе та оповідь твою, — король гладив її по волоссю, і від того Лані робилось тепло. Знесилена сльозами та важкою розмовою, вона принишкла, мов мишка. — Але життя не розповідь, кохана. Твій біль ніколи не вщухне зовсім, я це знаю, та не ятри собі серденько тим, у чому ти не винна.

Не в силах більше сидіти, Лана відкинулась горілиць на траву. Олесь схилився над нею, опершись на лікоть, і зазирав їй в обличчя. Нема вини… як їй бажалося повірити у це! Як кортіло викреслити з пам’яті той біль, що кислотою роз’їдав їй серце, ті безплідні докори самій собі, те самобичування, яке нічого не змінило… Піднявши руки, Лана хотіла обійняти Олексу; він відсторонився.

— Якщо це тільки вдячність, то не треба.

— Ти вже роздумав?

— Я? — сміх короля луною рознісся над полем. — Я хочу бути впевненим, що ти це робиш добровільно.

— Який же може бути примус?

— Лано, ти сама можеш примусити себе, навіть не знаючи того.

— Я розумію. Зараз я страшна. Заплакана, стара — за вашими мірками. І ще таке про себе розказала… Мабуть, ти відчуваєш до мене відразу!

— Я хочу тебе більше, ніж можу те виказати; я захоплююсь тобою, я… — Олесь повагався, та все ж промовив, — я кохаю тебе.

— Оце навряд чи! — Лана спробувала підвестись, але монументальний торс Олеся, що нависав над нею, мов гранітна брила, трохи затрудняв цей маневр, і, кінець кінцем, вона впала назад, в густу траву. — Ти ще не знаєш, що було в моєму житті після того, як я повернулася зі Львова до свого рідного міста! Я…

— Що — ти?

Не можу. Не можу се сказати!

Що, раба Божа Світлано, сміливості забракло? Допомогти?

— То що, моя єдина?

— Єдина… тільки знаєш що, Олесю? Тебе я не маю права так називати. Я… мені важко зізнаватись, проте…

— Як важко, то мовчи. Я знаю, що ти хочеш мені сказати. Та те все не має значення, серденько. Ніщо не має значення, адже ти тут, зі мною.

— Я не невинна дівчинка.

— Хіба я того прошу? І хто сказав, що це важить щось для мене? Чи в чоловіка, чи в жінки, головне — невинність душі.

— Замість душі в мене чорне провалля.

— Ні. Ти помиляєшся. Я доведу тобі. Твоя душа чиста, як джерело, як та вода, що стікає з високих гір. Ти бачила, які вони прозорі, гірські річки? Їхня вода струменить по камінню, і зносить весь бруд, навіть якщо він є. А в тебе його й не бувало. Ніколи, щоб ти там не говорила собі, щоб не придумувала. Мій світлячку, кохана… прошу, будь моєю.

Лана знала тільки одну жінку зі свого минулого життя, яка встояла б перед цим тихим проханням — це була знаменита Лом-баба над Дніпром. Але Лом-бабу зварили з титану, а її, щоб там не говорили на фірмі, все ж робили не з металу, і не зварники, а татко і мама.

— Я згодна, — прошепотіла вона.

Олесь довго дивився на неї і мовчав.

— Я не дам тобі відступитися, — кінець кінцем озвався він.

— А я й не відступлюся.

І тоді король поцілував її. Вона пізнала, що його губи солоні на смак, і трохи здивувалась, доки їй не сяйнула думка, що це її ж сльози, зібрані його шукаючими вустами. Її руки нарешті зімкнулись на його плечах, та не знайшли там спокою і помандрували по грудях, наткнулись на пасок, розв’язуючи його нетерпляче, як ненависну перепону, потім, упоравшись із вузлом, ковзнули під сорочку. Олесь застогнав. Допитливі трави схилились над ними, на сей раз без вітрової підказки, та Лані байдуже було до тих зацікавлених суцвіть і билинок; вона майже непритомніла від незнайомої, вогнистої насолоди, гострої, як лезо, по якому ходила сім років свого життя. Такого в неї не було навіть із Сергійком, не кажучи вже про численних «партнерів», із якими вона спала, для того, щоб… а, власне, для чого? Заради кар’єри? Дурня, вона і без того могла б досягнути багато!

Шукала забуття в холодних обіймах чужаків? Безумна.

Ось її забуття, її щастя, її серце, що б’ється на коханих губах від цілунків, її все… Вона дивилась вгору безтямними очима, і не могла відрізнити, коли споглядає небокрай, а коли — блакить Олесевих очей, вона вся розкрилась, як квітка, напоєна дощем після тривалої посухи, її волосся розметалось по землі, переплуталось із п’янкими, духмяними травами, і від того теж запахтіло, звиваючись, мов кучерики хмелю, і Олесь занурював у нього лице, здавалося, теж захмелівши від нього — від неї.

Скажи це!

Не зараз!

— Олесю!

Вони ще довго не розмикали обіймів, Олесь пестив її тіло, і Лана сама собі здавалась глиною у вправних руках гончаря, які без зусиль надають глевкому матеріалові бажаної форми. Поволі вечоріло; небо додало сірості, зовсім трохи, до своєї пронизливої блакиті, зі Змійки потягнуло прохолодою. Король неохоче відпустив Лану.

— Мусимо повертатися до міста.

Вона зітхнула, підводячись. Тіла Лана не відчувала зовсім, зате за спиною, здавалося, виросли крила, і вона лиш дивувалася, чому й досі не злетіла. Олесь допоміг їй натягнути сорочку, вона нахилилась за спідницею і здивовано охнула, помітивши кров на внутрішній стороні стегон. Це не могло бути критичними днями, це Лана добре пам’ятала, то що ж це було? Хіба що те, чого вже ніяк не можна припустити? Розгублені сірі очі звелися на Олеся. Він приступився ближче, пригорнув її до себе, і голублячи, прошепотів, обпікаючи гарячим диханням шкіру на скроні:

— Я ж казав тобі, мій світлячку, головне — це невинність душі.

Пройшло ще два тижні, сповнених жагучого, пронизливого щастя. Забороненого щастя — останнє Лана відчувала все гостріше щодня. Вона вже не була певна, чи хоче піти звідси, зате в тому, що і залишатись їй не можна, переконувалась на кожному кроці. Милі мешканці Зорева ледь не кидали в неї камінням; Лана підозрювала, що і до того недалеко. Коли вона йшла вулицями міста, від неї не тільки люди, але й коні сахалися; злостивий шепіт за її спиною став незмінним звуковим фоном її прогулянок, особливо тих, у яких її супроводжував не король, а мама Ганна чи Зоряна. Дні бували важкими, а ночі — прекрасними. Світло, якому вклонялася вся Рутенія, не дуже благоволило до Лани; темрява була куди більш прихильнішою до неї. Дні Олеся належали державі та королеві — Світлані належали ночі. П’яні, вже серпневі (тут серпень прозивався «врожайником») ночі, заціловані, заголублені до нестями — їх Лана любила, кожну чекала із завмиранням серця, і кожна могла стати останньою для них із Олесем — Лана це знала. Одного разу, повертаючись на світанні до своїх покоїв, вона почула, як сварились Роман і Зоряна, і, причаївшись в одному з невеличких альковів, що були рясно розкидані по замку, немовби навмисне для таких випадків, вирішила прислухатись.