— На світі є одне місто, Олесю — прекрасне, магічне місто, застигла у камені симфонія краси. Я жила там певний час, і там зустріла своє перше кохання… велике кохання. Ми вчилися разом, і думали побратись, і все було б чудово, якби не те, що я вважалась надто молодою для шлюбу.

— Скільки ж тобі було? Дванадцять?

— Сімнадцять. Я тільки почала навчання, він закінчував його, а батьки мої — мама і тато — вони були проти. Вважали його лиш спокусником, котрий награється мною і кине. Це було не так. Він справді покинув мене, але мимоволі. Він помер. Я казала тобі.

— Так, люба. Хвороба, така, як у мене.

— Ну от, він пішов до Вічного Світла, забравши із собою половину мого серця, а я, юна і розгублена, невдовзі дізналась, що матиму від нього дитину. Я була такою щасливою, Боже! — від тої згадки очі Лани прояснішали. — Я перервала навчання — це можна було робити, і повернулася в те місто, де я народилась, до мами і тата. Я думала, вони підтримають мене.

— А вони не підтримали?

— Ледь не вбили.

— За що?!

— Бо я носила під серцем байстря.

— Пробач, але що означає се слово — «байстря»?

— Безбатченко. Незаконна дитина.

— Я щось нічого не втямлю, — проводячи пальцями по очах так, ніби знімав павутиння облуди, промовив Олесь. — Це як — незаконна дитина? Хіба ж то бувають такі?

— В моєму світі, — кладучи іронічний наголос на «моєму», зізналася Лана, — вважають, що дитя, народжене поза шлюбом, незаконне.

— А чим воно гірше за того, яке народилось у шлюбі? Воно що, безноге, безруке? Усі діти — дар Світла!

— Мій пане, в нас так ведеться з давніх часів — дитина, народжена без батька, є ганьбою для своєї матері.

— Твій син був для тебе ганьбою?

— Ні!

— А шлюб? Як у вас укладається шлюб?

— Донедавна було так — пара йшла в спеціальний дім, де жінка, яку призначила держава, реєструвала їхній шлюб, і…

— Що робила?

— Засвідчувала їхнє бажання бути разом.

— Так, я зрозумів. Якась стороння жінка оголошувала пару подружжям, і це вважалось законним. Вона була обрана Світлом?

— Не думаю.

— А шлюб був до скону?

— Ні. Можна було звернутись в той самий дім, але до іншої жінки і розірвати шлюб.

— Мій світлячку, ти не сердься на мене, але ваш державний устрій — то справжнє божевілля. І після того ви ще називаєте народження дитини поза такими, із дозволу сказати, узами, гріхом? Я не бачу різниці!

— Зате її бачили мої батьки. Їм було так важливо, що скажуть люди. Вони мали бездоганну репутацію, і, хоча ні у що не вірили — ані у Світло, ані в Темряву, були переконані, що думка оточуючих про них є найголовнішим у житті. Ось у це вони вірили — у громадську думку. Я їх зганьбила — так вони сказали. Вони не зможуть дивитись людям у вічі, говорили вони, і вимагали, щоб я позбулася дитини.

— А у вічі своєму віддзеркаленню могли вони дивитись після того? — тихо, але з такою люттю спитав Олекса, що Лана аж здригнулась.

— Та певно, що могли. Ось тільки я відмовилась. Ні за яку ціну, сказала я їм, я не дозволю вбити дитину Сергійка — так його звали, хіба що вкупі із собою. І вони відступились.

— Щось я не вірю.

— Якби тоді я була така недовірлива, як ти нині, все було б інакше. Бо я — я їм повірила.

— А ким вони були, твої батьки? Землеробами чи ремісниками?

— Лікарями.

Тато — гінеколог, а мама — терапевт.

— І ти вчилась на лікаря?

— Майже.

— І що ж було далі?

— О, далі все було жахливо, — вуста вже погано слухались Лану, вона вимовляла кожне слово з підкресленою чіткістю. — Мене поклали в лікарню… у дім для тяжко хворих, бо я… від нервового потрясіння, сказали мені лікарі, я можу втратити дитину, і, якщо я хочу її зберегти, мені слід перебувати під їхнім постійним наглядом. А я хотіла зберегти її… його. Я вже знала, що це буде хлопчик.

— Маленька…

— Не треба, не заважай мені, бо я… не треба. Я послухалась лікарів, я робила все, що мені казали, було вже повних шість місяців, ішов сьомий, я почувалась погано, але надії не втрачала. А мій батько… він був у тій лікарні головним. І він давав мені ліки… зілля. Щоб підтримати мої сили, повторював він, усміхаючись.

Що це, тату?

Вітаміни, доню. Просто вітаміни. Ти така виснажена — ти ж хочеш добра своєму малюку, чи не так? Я зроблю один укол своїй маленькій дівчинці, а потім вона засне. Один, а тоді ще один… і все буде добре, Лано. Хвалити Бога, ти ще нічого не тямиш у ліках, перший курс факультету фармації — і той не закінчений. Спи, мала, і слухайся татка.

— Лано, невже він зміг?

— Зміг, і мама знала все це. Не брала в цьому участі, але знала. А я не знала — до самого кінця. Навіть коли в мене серед ночі почалися перейми, я не запідозрила нічого лихого — з їхнього боку. Я просто подумала, що втрачаю дитину через слабке здоров’я. Все просила покликати маму і тата — вони не прийшли, — Лана заплющила очі, та дрібні солоні капельки все одно стікали на щоки з-під повік. — Мене поклали на стіл, навколо метушились лікарі, вони щось говорили, перемовлялись між собою, казали, що, може, доведеться різати мене, аби дістати дитину…

— Лано…

— Ні-ні, нічого. Не довелося. Хтось із присутніх зронив — а чи не прив’язати її, бо, якщо доведеться давати наркоз… снодійне, то щоб не металась. Але все обійшлось. Біль був пекельним, я і слів не доберу, щоб описати все це, і коли все скінчилось, запала дзвінка тиша — знаєш, буває така, коли всі мовчать, а потім її розпороли слова одного з лікарів… він думав, що я зомліла, не чую, і сказав: «Ну, нарешті, бо я боявся, що батько забагато дав їй того зілля» — назвавши ліки, спеціально створені для викликання переймів. Та йому не пощастило — я була при пам’яті, і все чула. Все. Олесю…

— Що, моя люба?

— Ти ж воїн, правда?

— Так.

— Чи бував ти колись пораненим?

— Так.

— Стікав кров’ю, не маючи змоги навіть ворушитися, не те що йти?

— Таке траплялось.

— А потім, немов піднятий невидимою силою, все ж вставав та йшов у бій, ведучи за собою своїх жовнірів?

— Бувало.

— Зі мною теж таке трапилось — тоді. Я скочила — се так дивно було: ось я лежу, мов розіп’ята, а в наступну мить вже стою боса на холодній вогкій підлозі, і всі витріщаються на мене, мов на мерця, який ожив. А мій синочок… мій маленький хлопчик… він був ще живий. Його тримала одна жінка, і я… — Лана глибоко вдихнула повітря і схлипнула. — Треба було їм усе-таки прив’язати мене. Дарма вони цього не зробили.

— Ти відняла в неї сина?

— Вихопила. Вона не дуже й пручалась. Я тримала його на руках усього мить — живого. Він був у крові, в слизі, намагався вдихнути, потім пискнув і вмер. Найпрекрасніше дитя, яке я будь-коли бачила. Моє дитя. І очі… він мав татові очі. Очі Сергійка, які знову закрились назавжди.

— Мені так шкода, — Олесь обійняв її, і вона пригорнулась до нього, впершись носом у нагрудне шитво на його сорочці, і змочуючи полотно рясними сльозами. Від вдячності, що він не намагається нагромадженням порожніх слів зарадити тому, чому вже не зарадиш, та від тої картини, що повстала перед очима так ясно, ніби трапилась вчора, Лана схлипнула.

— Мене хотіли втримати. Вкласти на ноші, але не вийшло. Я вирвалась від двох дужих мужиків, вибігла з родильного залу і помчала по коридору, тримаючи на руках тільце мого… мого хлопчика. По ногах мені текла кров, знов почалися перейми, слабші, звичайно, бо мав вийти послід, а я бігла! Великі розумники сказали потім, що то був шок. Поняття не маю, як вони здогадались! А я заскочила до…

Батькового кабінету.

— До кімнати, де мої… ті люди, які зачали мене, чекали на звістку, як усе пройшло, як — вдало чи ні — убили їхнього онука, і… — Лана судомно ковтнула, — поклала сина на стіл батькові. Прямо на стільницю, завалену паперами… грамотами. І вийшла геть. Я знепритомніла біля тої кімнати, але вже за порогом. Не на їхніх очах. Це втішало мене — це було єдиним, що мене втішало.