— А чому на тобі немає ніяких прикрас? — пошепки поцікавилась Світлана у Зоряни. — Навіть сукні пристойної немає, не кажучи вже про весільну?

— А чому ви шепочете? — доволі голосно озвалась покоївка. — Боїтесь розбудити Світло? Не бійтесь, ви ж бачите, воно прокинулось, воно народжується. Богиня Ночі вже пішла. А ось і Рада Старійшин! — екзальтовано вигукнула Зоряна. — А Роман разом із ними чи ні? Ви його зрите?

— Зрю, — відказала Світлана, подумавши, що всі її київські друзі — а чи були це, власне, друзі, чи просто знайомці, колеги? — зі сміху померли б, зачувши від неї такі стародавні звороти. То чому ж вона почувається так, ніби ці слова жили, дрімаючи, у глибинній пам’яті її єства, і прокинулись, дочекавшись слушного часу? — Він там, серед них. Я бачу його чорняву голову серед білявих маківок. Ти що, сумнівалась, чи прийде він?

Наречена знітилась.

— Я мала сумніви, — тихо зізналась вона. — Він рицар, хоч і радник, а я проста служка. Я йому не пара.

Цікава обмовка, — відзначила Лана, — рицар, хоч і радник. Видно по всьому, що і в далекі часи саме лише вміння плескати язиком не надто віталось, і в переліку почесних професій фах Романа не займав вищий щабель. Чи причина тут в іншому, а все те вона собі надумала, керуючись виключно особистими почуттями до радника? Може, він рицар плаща та кинджала, ще хотіла спитати Лана, проте утрималась, знаючи наперед, що іронії Зоряна не розпізнає, зате відчує єхидство в голосі дружки, і їй буде неприємно. Натомість вона промовила:

— Ти так і не відповіла на моє питання.

— Які прикраси потрібні нареченій в день, коли єдина і найголовніша прикраса — вона сама? — Зоряна трусонула головою, і розкішний, золотавий водоспад сяючого волосся полився по плечах рівними, гладенькими струменями. — І які шати своєю пишнотою можуть заступити усе багатство люблячого серця? Дивіться краще на обряд, пані. Зараз буде цікаво. Сподіваюсь, Роман пройде випробування.

Світлана повернула голову в той бік, купа дідків переходила міст з явним наміром приєднатись до жінок, а наречений чомусь спускавсь до річкового берега з іншого боку, так, щоб його і Зоряну розділяла вода.

— А що, може не пройти? — спитала Лана з інтересом.

Її довге волосся падало на очі, а срібні підвіски на скронях дрижали, наче сльози на кінчиках вій засмученої красуні. Одежа її, хоч і чиста та свіжа, погано захищала від вранішньої вологи в повітрі; примруживши очі, щоб від холодного вітру вони не сльозились, Лана спостерігала за тим, як Світозар, вишикувавши півколом сімох своїх старійшин, став напроти них, обличчям до сходу, і підніс руки долонями до неба, немов — хоча чому ж немов? — язичеський жрець. Свої шикарні сап’янові чоботи він десь залишив і — от же дивина — босий, здавався ледь не вищим, ніж на отих вражаючих підборах. Доки він щось говорив — що саме, Світлана не чула, хоч і стояла дуже близько, так близько, що бачила, як ворушаться його вуста і вуса колишуться, мов очерет від вітру, — Зоряна мовчала, а як тільки він замовк, наречена негайно відмовила:

— Досі не траплялося такого, щоб котрийсь чоловік не пройшов. Але все в житті буває вперше — ви ж знаєте.

Та знаю. На жаль.

— А в чому полягає… що він робить?

Попри зойк дружки Зоряна залишилась незворушною.

— Роздягається.

— Навіщо?

Наречена озирнулась, здивована.

— Бо у воду краще лізти без строю.

— Стривай, не далі, як учора, ти себе не тямила, займаючись самобичуванням із того приводу, що король заслаб після купання в річці. І ось сьогодні…

Навряд чи Зоряна знала, що таке «самобичування», але те скиглення обірвала хутко:

— Це наш старовинний звичай.

— Хворіти на пневмонію після купання?

— Я не відаю, що таке пневмонія, моя пані, та звичай цей стосується лиш молодят. Король рятував мою доньку, а не одружувався — це різні речі.

— Таки різні, як Бог святий. Виходить, вода в Змійці не дуже-то й холодна.

— А ви торкніться.

Лана послухалась, тим більше, що стояли вони за кілька метрів від води, і охнула, опустивши руку в сріблясто-сірі, кольору власних очей, хвилі річки. Води Змійки були не просто холодними, а крижаними, мов гірське джерело, зачате і напоєне талими снігами з верхівок Карпат.

— Та в нього ж серце зупиниться! — вигукнула Світлана, щиро співчуваючи будь-якому небораці, навіть раднику, змушеному тут купатись. — Ти стала вдовою після цього обряду?

— Саме це і означатиме, що Роман не пройшов обряд. Цей звичай з давніх-давен слугує жінкам за доказ того, що ніщо у світі, окрім хіба що смерті, не зможе охолодити палаюче від кохання серце чоловіка, — не зводячи з нареченого очей, пояснювала Зоряна. — Отже, якщо серце охолоне, це буде знаком, що його не достатньо зігрівало кохання.

— Це буде знаком, що вода крижана, а ви всі тут навіжені, — пробурмотіла Світлана. Покоївка всміхнулась.

— Можливо. Але ж це наша навіженість, чи не так?

Тим часом радник, трохи подумавши, не став, до чималого полегшення Лани, скидати із себе ногавиці, і пірнув у річку, склавши руки над головою, мов справдешній ловець перлів. Безкінечно довгу хвилину річкова гладь залишалась непорушною, потім на поверхні з’явився Роман і, розсікаючи ту рідку кригу вправними рухами, поплив до берега, на якому стояла Зоряна. Попри свою антипатію до радника, Лана зітхнула з полегшенням — їй зовсім не хотілось замість весілля витягувати з річки покляклий труп Романа.

Радник вийшов із води в ту саму хвилину, коли тонюсінький обідочок багряного сонця з’явився на обрії, і Світлана готова була присягнути, що то не простий збіг обставин, а розрахована з ювелірною точністю, розписана по секундах, церемонія. І, поможи Небо зрозуміти, як те вдалося Роману, проте він зовсім не тремтів. Не було ані «гусячої шкіри», ані схлипувань — тих, які замерзла людина видає мимоволі, ані цокотіння зубами, лише мокре і від того закучерявлене каштанове волосся радника вказувало на крижану, не гіршу йорданської, купель, яку він щойно прийняв. І було ще дещо — якби Лана не бачила цього особисто, вона відкрито назвала б брехуном усякого, хто б їй таке розказав. Та вона це бачила сама, на власні очі, а називати брехухою себе — тільки час марнувати. І все ж факт залишався фактом — із смаглявої шкіри Романа краплини води зникали так швидко, немов випаровувались. Світлані здалося навіть, що вона бачить пару — таку, яка буває, коли плеснути трохи рідини на розпечене каміння в лазні, і дівчина з усіх сил боролася з бажанням протерти очі. Зоряна ж тільки всміхалась; в аквамарині її очей сяяли гордість, пристрасть і кохання.

Радник, підійшовши до Зоряни, яка зробила крок йому назустріч, віддалившись таким чином від Світлани, опустився на коліна. Наречена простягнула руку, він взяв її пальці у свої, і Лана, підкоряючись знаку, поданому Світозаром, зв’язала їхні долоні шовковою багряною стрічкою, піднесеною одним із старійшин. На мить обоє завмерли, освітлені сонцем, вже не багряним, а ніжно-рожевим; запанувала тиша, і лиш коли денна зірка нарешті перетворилась у розпечений золотий диск, кольором подібний до того, що висів на грудях Світозара, озвався Роман:

— Чи готові ви прийняти мою клятву? Світозаре?

— Так.

— Гориславе?

— Так.

— Ви, брати Якиме, Дмитре та Давиде?

— Так, — підтвердили троє старих, зовні подібних, як листочки одного деревця.

— Ростиславе?

— Готовий.

— Ти, Мстиславе?

— Готовий.

— Пахоме?

— Готовий.

— Ти, чужинко?

— Готова.

Роман глибоко вдихнув, підняв до Зоряни некрасиве, але сповнене любові лице, і почав із тремтливою, боязкою усмішкою, що так дисонувала із його звичайно хмурим виглядом:

— Перед сонцем ясним, перед днем цим красним, перед небом чистим, перед вітром бистрим обіцяю нині я своїй дружині — вірність зберігати, іншої не знати, і повік, до скону, лиш її кохати. А як дану клятву я колись зламаю, хай мене високі небеса скарають, нехай не побачать світла мої очі, хай мене охопить вічний морок ночі.