— То не проблема, — гаряче зашепотів радник, немов побоюючись, що хтось його почує, — я випишу тобі охоронну грамоту, з нею тебе приймуть у будь-якому місті Рутенії.

Випиши мені краще квиток на потяг до Львова.

— Це тільки друга причина.

Роман несподівано опустив очі — здався? Та ні, хто завгодно, лише не він. Такі не здаються.

— У тебе з королем не може бути нічого спільного!

— О, я впевнена, дещо ми знайдемо — якщо не спільне, то бодай те, що може нас поєднати!

— Постилалась би, чужинко, він має дружину!

— Дружину?! — Світлана звилася. — Яку?! Чи не ту, що я її не бачила жодного разу впродовж доби, коли її муж марив і всі вважали, що він помре? Ту, яку він жодного разу не покликав, ані марячи, ані тямлячи себе? Це про неї йде мова? То перекажи тій курві, якщо її побачиш, що її зворушливе піклування про долю держави нічого не змінило б! Якби в Олеся було щось заразне, вона підхопила б хворобу ще раніше, ніж у нього виникли б симптоми!

— Що виникло б?

— Ознаки хвороби не видні відразу, — пояснила дівчина вже тихіше. — Кілька днів або навіть тижнів людина може не знати про свою недугу і в той же час заражати інших.

— Це правда?

— Авжеж, — мстиво всміхнулась Лана. Радник зів’яв, як кинута на сонці зелена цибуля.

— І все одно — вона королева.

— Від народження?

— А який стосунок це має до справи? — Роман аж зуби оскалив, мов хиже звіренятко в обороні. Іншої відповіді Світлана й не потребувала.

— Та ніякої, я просто так спитала.

— Чаклунко, ти хитра, мов змія, але се тобі не допоможе. Що зробити, аби ти пішла звідси? Чого ти хочеш? Золота? Скільки? Назви свою ціну!

— Мою ціну?! — якщо Роман вишкіряв зуби, то Лана зціпила їх, і так розмовляла, цідячи слова крізь ті ґрати, як воду через сито. — А тобі ніколи не спадало на думку, раднику, що є речі, якими не торгують? Які не купуються і не продаються?

Та безліч таких речей, раба Божа Світлано, ось тільки ти до них не належиш. При всій моїй повазі, мала, згадай хоча б Крістіана та контракт із «Ойстрахфарм». Або, приміром, «Брітіш Медікал Ко» та симпатичного голову цієї корпорації, як там його… Стівен… Стюарт… зовсім із голови геть! Або ще був той француз, такий довгий, худий, мов жердина… Жан-П’єр… чи Жан-Поль… ну як його звали?

Господи, припини! Знайшов час!

Час сповідатись триває щомиті.

Я матиму це на увазі!

— І ти — одна з таких речей? То чим тебе можна здобути? Підкупити? Чи вмовити?

— Не трудися даремно, раднику. Нічого не вийде!

— Поживемо — побачимо, — це прозвучало як погроза.

— Я не звик устромляти меч у спину, тому попереджаю, чужинко, віднині ти — мій найлютіший ворог. Хоч я і захоплююсь тобою, — Роман низько вклонився і хотів вийти, та на порозі ледь не лобом зіштовхнувся з королем. Світлана з цікавістю спостерігала, як двоє чоловіків, схиливши голови і витягнувши шиї, розглядали один одного, немов задерикуваті півні. Першим озвався Олекса.

— Що ти тут робиш, Романе?

— А що, — без усякого пієтету відгукнувся той, — сюди і зайти не можна?

— Для чого ти сюди заходив?

— Для того ж самого, для чого ти півночі гуляв із чужинкою по місту!

На вилицях короля заходили жовна, довгі пальці рук стиснулись в кулаки. О, Ромко, ну що за інтриган, обурено, проте не без захвату подумала Лана. Такий талант марнується! Дійсно, це просто, як усе геніальне!

Варто лишень зганьбити її в очах Олеся, і проблема відпаде сама собою. Ось тільки чи повірить король?

— Якби я не був впевнений, що ти брешеш, Ромку, і не відав причини, яка спонукає тебе це робити, я вбив би тебе, — повільно сказав Олесь, і ця повільність, рівність його голосу переконала Лану, що жартами тут і не пахне.

— Ти можеш йти, друже, Зоряна шукала тебе.

— А ти, мій пане?

— А я ще побуду тут… трохи.

— Не треба, Олесю, — вигукнув радник, із відчаю опустивши всі шанобливі звертання. Він заклинав не короля, він благав друга дитинства, товариша в усіх хлоп’ячих іграх і побратима в іграх дорослих, чоловічих, із яким пройшов крізь вогонь та війну, бути розважливим. — Ти ж знаєш, чим се може скінчитись для тебе! Заради Рутенії — забудь про чаклунку!

— Не можу, Романе. І радий би — та не можу!

Похнюпившись, радник вийшов — у світлиці залишились Лана та Олесь.

— Я хотів побажати тобі доброго ранку, — втомлено мовив король. Дівчина засміялась.

— Роман, мабуть, теж того хтів.

— Ти мене не поцілуєш?

— Сподобалось? — сріблясто-сірі очі дивились на нього насмішкувато. — І рада б — та не можу, пробач. Мені суворо заборонено цілуватися з королем, який має жінку.

— Кого має?

— Королеву, мій пане.

— Ах, королеву, — Олекса підійшов до Лани так близько, що п’янкий запах трав, який незмінно супроводжував його — рути, полину, м’яти — їй дух забивав, і серце завмирало солодко і тривожно, і від аромату, і від близькості чоловіка — цього чоловіка. — Що ж, ти права. У мене є королева. Ось тільки жінки немає.

— Це гра словами, мій володарю.

— Це просто моє життя, світлячку.

— Дивуюся дивом, як із такою любов’ю ви та ваша дружина… королева, хотіла я сказати, пройшли оті випробування річкою та лісом? Якщо я вірно пам’ятаю, там обіцялось кохання до скону?

— Так, пам’ять добре служить тобі, — Олекса всміхнувся, і усміх той, невимовно печальний, зворушив Лану більше, аніж тисяча жалібних слів. — Дозволь, я дещо тобі поясню. Кохання — то вищий дар, то нагорода Світла, яка осяює твою душу, підносить тебе до синього неба на крилах, котрих ніхто не бачить, але вони є. Світло не роздає дарунки абикому і той, хто залюбився, може вважати себе обраним. І влада теж дар, хоча вона є одночасно і великим тягарем, а про кохання цього сказати не можна, — король взяв Лану за руку. — Я обдарований владою, а все і одразу мати не можна.

— Тобто ти…

— Королі не проходять випробування. Раді Старійшин відомо, що в противному разі з лісу тільки й знатимуть, що трупи виносити, а Рутенія за місяць залишиться без осіб королівської крові. Тут і мови не може бути про кохання.

— А про вірність, мій пане?

— Твої питання завдають болю.

— Отже, мають сенс. То що ж із вірністю?

— Я не зраджував королеву. І навіть не хотів цього — доки не побачив тебе.

— Тобто я в усьому винна?

— Ні. Світлячку мій, як ти могла подумати, що я перекладу на тебе бодай дещицю власної вини?! Ти тут ні до чого. Ти врятувала мені життя, і тепер воно належить тобі. Я собі вже не господар. Ти моя господиня. Я хотів би бути з тобою.

— Ні.

— Ти відмовляєш мені? Чому?

Бажала б я і сама це знати. Картина, варта увіковічення — в розпусниці прокидається сумління.

— Ти не хочеш мене?

— Мій пане…

— Я маю ім’я!

Кумедно. Те ж саме я постійно повторюю Світозору і Роману, та вони не дочувають. Інших звертань, окрім «чужинко» та «чаклунко», вони й вимовити не в змозі.

— Олесю…

— Я хотів погуляти з тобою трохи, — не дивлячись на неї, сказав король. — Хотів, щоб ти подивилась на наше місто вдень. Я показав би тобі ті вулички, де пройшло моє дитинство, і…

— Стривай, хіба твоє дитинство пройшло не в палаці?

— Ні, дякувати Світлу. Я був третім сином у сім’ї, і ніхто не вірив, що я дочекаюсь престолу. Тому мене віддали годувальниці — вона ще жива, хоча і дуже старенька. Я б тебе з нею познайомив.

Лана порахувала дещо в голові.

— їй років сорок вісім?

— П’ятдесят.

— Важкий випадок. А що сталося з твоїми братами?

— Стрий — це старший — загинув на війні, а середній, Гурій, помер через кохання.

Світлана ледь не спитала, чи не від сифілісу, часом, помер той Гурій, але вчасно схаменулась і промовила лиш:

— А як це сталося?

— Він вирішив пройти випробування. Зі своєю королевою. Рада Старійшин довго не давала на те згоди, але Гурій уперто стояв на своєму — або так, або він не візьме ні шлюбу, ні корони. І вони мусили погодитись — так неохоче, якби ти знала!