— І на думці такого не мав. Це як поєдинок двох рівних… ви любите поєдинки?
— Терпіти не можу.
— Я так і думав. Ви така тендітна.
— Тендітна? — о, почув би це Грицько. — Ви мене з кимсь плутаєте.
— То ви себе з кимсь плутаєте. Ну, добре — я встану сам і відсуну фіранки.
— Не треба. Навіщо? — схилившись над ним, сказала Лана тим тоном, яким, бувало, розмовляла з нею мама в дитинстві, коли вона хворіла, і нудьгувала в ліжку. — Ви лиш собі зашкодите. Полежіть ще день, я вас прошу — заради мене. Мої очі нікуди не дінуться.
— Ну що ж, домовились, — король відкинувся на пуховицю. — А як вам взагалі наше весілля?
— Прекрасно, — Лана заусміхалась спогадам. — Молодята присягнули перед небом, сонцем, птицями і травою кохати одне одного до скону, і пішли в ліс по суниці.
— То Чорний ліс, — повідав король, не сприймаючи її грайливості.
— Дуже влучна назва!
— Куди влучніша, ніж видається з першого погляду, — серйозно сказав монарх. — Цей ліс… це хащі. Там дуже легко заблукати, і кояться там дивні речі. Чорний ліс — священний, він живий. В ньому не можна рубати дерева, зривати ягоди, квіти… Там живуть мавки і Лісовик, і той, хто ненароком потурбує їх, дорого за це заплатить.
— І ви в це вірите? — ще не договоривши, Лана вже знала — вірить. Так, як вірили його батько, дід, прадід і незліченні юрмища предків, далеких, прадавніх зачинателів роду, не таких розумних… чи не таких цинічних, як вона.
— Із вашого опису, місце здається не дуже підходящим для першої шлюбної ночі, — зауважила вона. — Щоправда, зараз день…
— Вони повернуться завтра на світанку. Якщо повернуться.
— Тим більше, — неуважно погодилась Лана, і тут таки скинулась, — як? Що ви цим хочете сказати? Чого це вони можуть не повернутися? Заблукають?
— Сам ліс, — почав здалеку король, — місце для кохання не підходяще, тут ви праві. Та є в ньому одна галявина, невеличка, щоправда, проте дуже гарна, із квітами, які можна зривати, ягодами, котрі так і просяться до рота, і травами, чий аромат збурює почуття. Тих, хто кохатиметься на цій галявині, розлучить тільки смерть, і до самого скону їхня любов буде такою ж вірною, міцною, а жага — такою ж гарячою, як у день весілля. Є лише одна умова — галявину слід знайти до заходу сонця.
— Себто як «знайти»? Ви що, не знаєте точно, де вона?
— Ніхто цього не знає точно. Ця галявина щоразу опиняється в іншому місці.
Лана зітхнула. Чому вона свого часу не послухалась матері й не пішла вчитись на психіатра? Блукаючі камені — се було, блукаючі вогні — таке вона теж чула, а от блукаючі галявини в живому лісі — це щось новеньке. Тема як не для дисертації, то для монографії точно.
— І що ж станеться, як вони не знайдуть галявину?
— Вони загинуть, — незворушно сказав король. — Обоє.
Лана витріщилась на нього, не вірячи власним вухам.
Ось тобі й маєш! Ромко, Ромко, такий друзяка начебто — і повна байдужість!
— Хіба радник не ваш друг, мій пане? — про всяк випадок уточнила вона.
— Друг? Це мій побратим!
— Трохи ви прохолодні до долі побратима, чи мені ввижається? А Зоряна? У неї ж маленька дочка! І ось ви, так спокійно…
— Чаклунко, вгамуйтесь, — лагідно попрохав король Світлана підкорилась, бо лагідність ця видалась суворішою за будь-який наказ. — Вас не зчудувало, що випробування холодною водою стосується лише чоловіка? Що жінку ніяк не випробовують?
— Уявіть собі, зчудувало. Я ще тоді про це подумала.
— Так от, пошуки галявини — це спільне випробування, для мужа і жони. Та галявина відкривається лише залюбленим. Тільки закохані очі побачать її, тільки охоплені пристрастю серця знатимуть, куди їм іти. І чим сильніше молоді кохають одне одного, тим швидше вони знайдуть цей прекрасний дар Світла, тим більше часу проведуть в солодких обіймах різнотрав’я, і тим легшим буде для них шлях додому.
— А якщо хтось із подружжя не кохає?
— Хтось? — навіщось перепитав король і хмикнув, — а ви неуважні. В такому разі пара приречена!
— Яка жорстокість! — на очі Лани аж сльози навернулись. — Жах який!
— Невже? А що буває з такими подружжями у вашому світі?
Вони конають повільно. Не живуть, а животіють, терзаючи себе і того, хто поруч, плодять небажаних дітей, і врешті-решт розбігаються, промарнувавши найкращі роки — незворотні роки життя — із тим, хто одного дня під руку підвернувся. Ось де справжня жорстокість, справжній жах!
— Ви мовчите? Я приблизно здогадуюсь, що у вашому світі нічого подібного немає. Як же ви дізнаєтесь про любов тієї чи іншої пари?
— Ми віримо словам.
— Безумці.
— І споглядаємо на поведінку…
— Яка так часто виявляється грою.
— Ви все знаєте, мій пане. А от я ще дечого не знаю. Скажіть, чи траплялось таке, щоб подружжя не повернулося з лісу? Мабуть, траплялось, бо інакше як би ви знали про все це?
— Було двічі, — неохоче зізнався король. — Одного разу на моїй пам’яті.
— І що… хто з пари не кохав?
— А ви як вважаєте?
Перед очима Світлани мов намальований став ранок на березі річки, і сріблястий голосок Зоряни продзвенів: «Всі проходили випробування… та все в житті буває перший раз».
— Жінка. Якби не кохав чоловік, він не переплив би річку. А що… що з ними відбувається? Чому вони помирають?
— А ось цього ніхто не відає. За три дні їх знаходять на узліссі і ховають за звичаєм. Це все. Вважається, що їхні серця завмерли від нестачі довіри.
— Отже, дружина, йдучи до лісу, точно знає, що муж любить її, а він покладається на сліпий випадок, бо точно ні в чому не впевнений?
— Ні. Він покладається на жінку, яку кохає. Все дуже просто. Тепер ви розумієте, чому я впевнений, що Ромко і Зоряна повернуться на світанні. Чекайте їх.
Голос короля зазвучав хрипкувато. Світлана подумки вилаяла — його за те, що, переборюючи біль, оповідав їй казки, а себе — за те, що слухала їх із таким захватом.
— Все, розмовам на сьогодні кінець, — суворо звеліла вона. — Я ще прийду під вечір, та обіцяйте мені, що ви трохи поспите, і більше не будете говорити. Бережіть себе.
— Заради вас?
Не відповідаючи, Лана швидко вийшла з ложниці.
Вона дотримала слова і зайшла до короля після сходу сонця — він спав, і вона не стала його будити. Зробивши передостанній укол і приклавши руку до чола — температура практично нормалізувалась, Лана повернулась до себе і, вмостившись на вузькому ліжку, спробувала заснути. Їй довго це не вдавалось, і стулила повіки вона ледь не на світанку, і їй негайно привидівся дивний сон. Взагалі-то сни вона бачила рідко, а після того, як померли Сергійко й син, практично ніколи, і вважала це милістю богів. Ще б уві сні тривожили її душу дорогі небіжчики, являючись живими, ще б під покровом ночі оживали кольорові картинки давно понівеченого щастя, шматуючи душу покликом, якому неможливо під датися, і тоді вона напевне б збожеволіла, а так… Ніч була для неї лише глевким мороком, темним проваллям, у яке вона летіла, ледь заплющивши очі, виром темряви, який щоразу виносив її до вранішнього світла — не щасливу і навіть не спокійну, зате приглушену, із приспаним сердечним болем. Та перший свій кольоровий сон за вісім років вона побачила, щойно потрапивши в любимий Львів — магічне, загадкове місто, яке принесло їй щастя і забрало його з однаковою, недбалою легкістю, і був він про синочка, а другий наснився їй невідомо де. Він був містичним, як і країна, в якій вона опинилась. Сон у сні, марення в ілюзії. Видиво у тозі міражу. Фантом — занадто реальний, як для самого себе.
Їй привидівся чудернацький темний ліс, з мавками і лісовиком, і вони із Сергійком, що блукали у пошуках галявини. Вони все йшли та йшли, продирались крізь чагарники, густі, колючі, вони тримались за руки, і начебто любили одне одного, та Лана все ніяк не могла пригадати, чи проходив Сергійко випробування водою, і від того нервувалась, а галявини все не було, лише попереду раз у раз блимала якась світла, розмита пляма — то підморгувала їм, зупиняючись, то втікала, мов зацькований заєць. І коли вже стало зрозуміло, що сонце ось-ось зайде, а галявину вони так і не знайшли, Сергійко випустив руку Лани і пішов, не озираючись, вперед — так хутко, що вона за ним не поспівала, хоч і бігла, і кликала його, захлинаючись риданнями. Сергій зник, розчинився у чорноті лісу, а Світлану, яка вклякла на місці, безпорадно озираючись і заламуючи руки, сердитий голос з небес попередив: за те, що вона не пройшла випробування, у неї віднімуть сина. Лана страшно закричала і, прокидаючись, зрозуміла, чому помирають ті, що не пройшли випробування. Їхні серця зупиняються зовсім не через брак віри, а від болю та жаху. Пробудившись, Лана ще якусь мить не могла повернутися в реальність; вона хапала ротом повітря, немовби і справді довго за кимсь гналась, а коли нарешті отямилась і підвела очі, то від полегшення ледь не заплакала.
