— Хіба я жінка, щоб носити діаманти? — образився король. — Це гірський кришталь.
— І що ж він символізує? — поцікавилась Світлана, яка настільки звикла до того, що в Рутенії все щось символізує, що й собі почала мислити подібним чином.
— Чистоту і прозорість королівської влади. Усе, що робить король, має бути відкритим, зрозумілим для підданих, і користуватись їхньою безумовною підтримкою, — сказав Олесь і потягнувся до Лани за поцілунком.
От би тебе — та в наше шапіто на Грушевського. Боюся тільки, з такими принципами ти там би й дня не протягнув.
— Навряд чи, мій пане, те, що ти зараз намагаєшся зробити, знайде розуміння і здобуде безумовну підтримку народу, — тихо зауважила Лана, чекаючи звичних уже вибачень. Натомість Олекса сказав, із викликом і водночас сумно дивлячись на неї:
— Це стосується лише нас із тобою, серце моє.
— Твій люд так не думає. Крім того, королева…
— О, королева, — Олесь нахилився, зірвав колосок дикого вівса, і заходився описувати в повітрі якісь незрозумілі кола — магічні, чи що? — Ія. Моя зірка, яка погасла, так і не спалахнувши, мій вічний спогад про те, як далеко одне від одного можуть знаходитись «хочу» і «мушу», і як нелегко вибирати між ними.
— Але свій вибір ти зробив.
— Та не мав я ніякого вибору, світлячку мій.
— Нехай так. Але щось же повинно залишатись святим. Шлюбні узи, наприклад.
— Твої очі — ось моя святиня. А шлюб таким бути не може, якщо тільки один із подружжя працює на це. Потрібно двоє. Завжди потрібно двоє.
З цим Світлана була згодна — завжди потрібно двоє. А вона — третя, із кого не почни лічбу, із якого боку не глянь. Якась клята гіпотенуза між двома катетами. Дуже паршива сторона любовного трикутника.
Того ж дня, обережно розпитавши Зоряну про янголів, вона дізналась, що в релігії Рутенії існують ті, кого називають Духами Світла, і вони, хоч і відповідають кожен за свою ділянку роботи — за сяйво, мерехтіння, відблиск, спалахи, та імен власних не мають. Просто — Духи Світла, нічого особистого. Коливаючись між розпачем і конаючою надією на щось хороше, Лана спитала, а коли ж у Рутенії вшановують ту Світлану, яка відтворила Світло. І почула гідну відповідь — «Щодня». Це коротке слово привалило, мов стопудовою брилою, всі її сподівання на те, що колись вона таки вибереться звідси. Це відкриття вразило її; радіти цьому чи плакати, Лана не знала.
Мешкала дівчина, як і раніше, в королівському палаці, тільки замість крихітної келії, де вона зрідка забувалась уві сні, доки хворів Олесь, їй відвели просторі трикімнатні покої, з передпокоєм, спальнею та невеличкою кімнаткою, котра розмірами скидалась на гардеробну, але виконувала функцію ванної — там поставили чималеньку залізну балію, і щовечора слуги, дужі хлоп’ята пергідрольно-білявого типу, із мармизами, привітними, як вищир поганського бога-убивці, тягали туди нагріту за день під пекучим сонцем воду. Зоряна принесла мило; із чого воно варилося, Лана не знала, і питати не наважилась — може, з цікавих дівчат? — проте пахтіло суницями і, до чималого її подиву, прекрасно пінилось.
Були в Рутенії і дзеркала — не скляні, а срібні, із настільки ретельно відполірованими поверхнями, що зображення в них не викривлялось, не спотворювалось, і Лана проводила цілу годину щодня, розчісуючи коси — вона категорично відмовилась від послуг покоївки — та милуючись своїм, все ще свіжим личком. За місцевими стандартами вона була жінкою у літах, та, на її щастя, ніхто не знав, скільки їй насправді років, бо інакше її майже напевне звинуватили б у тому, що вона чарами підтримує нев’янучу на виду юність, а в очах громади це стало б ще одним доказом того, що король приворожений.
Кожен день дарував Світлані якісь відкриття; одні були приємними, інші — ні, а траплялись і такі, до яких важко було підібрати визначення. Одного разу, прямуючи в урочище ткаль — годувальниця, попри неодноразові наполегливі умовляння Олеся (о, Лана на власній шкірі відчула, яким вражаюче наполегливим він може бути!) категорично не бажала полишати свою хатку та садок із трьох яблунь і двох абрикос задля переїзду в задушливі кам’яні палати, — Лана зіткнулась із сином короля. Звісно, вона була не сама. Само собою, що Олесь проводжав її до Ганни, і цілком природно також, що малому це не сподобалось. Про що Лану і батька було сповіщено негайно і в дуже різкій формі.
Малий королевич — а на вигляд хлопець мав не більше семи років — вийшов із-за рогу крихітного будинку, де мешкав його товариш по дитячих іграх, теж син ткалі на ім’я Устина, і зупинився, загледівши татка з отією чорнявою відьмою, через яку в його мами очі постійно були на мокрому місці. Стиснувши кулачки, хлоп’ятко задріботіло маленькими босими ноженятами їм навздогін, і першим ті крихітні кроки, які шуму робили не більше, аніж політ бабки, почув Олесь. Він озирнувся і вклякнув на місці, а за ним озирнулась і Лана.
Перше, що кинулось їй у вічі — це відсутність на дитині взуття і штанів. Королевич — а зі зляканого вигляду Олеся Лана зразу пізнала, хто цей малий — був вбраний у довгу, до п’ят, полотняну сорочку. Втім, так тут одягалися всі малюки — хлопчики починали носити ногавиці щось із дванадцяти років; друге, що їй запам’яталося в цьому хлопчаку, це його очі — яскраво-зелені, надзвичайно зелені, такі, що мимоволі ставало цікаво, а де ж він їх узяв? Позичив у когось, чи що? В усякому разі, ані золоті очі королеви, ані блакитні — Олеся і близько не скидались на ці пекучі смарагди. Волосся королевич мав золоте, як і всі місцеві — тут він не зрадив традиції. Як і всі… всі, окрім короля. Адже волосся Олекси кольором скидалось на підмоклу солому, що де-не-де підсохла, і пасма світлі, але аж ніяк не золотаві, чергувалися з темно-русими, а королева взагалі була рудою. Дуже цікаво… Доки Світлана, трохи схиливши голову до лівого плеча, прискіпливо роздивлялась малого і роздумувала, щоб усе це мало означати, дитинча пішло у бій. Поспіхом випаливши традиційне «Хай-благословить-Вас-Світло-тату», голопуцьок перейшов до речей більш особистих.
— Куди це ви зібрались?
— До баби Ганни, — Олесь намагався говорити рівно, і місцями це йому вдавалося, проте щось в інтонації тривожило Лану. — Хочеш із нами?
— Ото ще! — малий капризно відкопилив нижню губу. — Що там цікавого, в тієї старої? Думаєте, я не знаю, нащо ви йдете туди, батьку?
— Думаю, що ні, — ще рівніше мовив Олесь. — І нащо ж я туди йду, на твій погляд?
Пухкенький пальчик націлився у Лану.
— Ось навіщо! Все через неї! Через неї мама плачуть, і вона винна в тому, що ви на мене уваги не звертаєте! У всіх є батьки, і в Ореста, сина Устини, і в Касяна, сина Дарини, і всі граються із синами, тільки ви, тату, геть закинули мене! А все ця клята…
— Ярославе, — промовив Олекса настільки витримано, що Лані стало ясно — він гнівається, і сила його гніву прямо пропорційна ввічливості, із якою він говорить, — чи так я вчив тебе розмовляти в присутності жінки?
— Не пам’ятаю, — нахабно сказав Ярослав, мотаючи головою і щедро розсипаючи на всі боки сяйво свого золотого волосся. — Так давно се було!
— Сину, не гніви Світло! Не далі, як вчора я був у тебе, згадай!
— У мене, та не у мами! — стояв на своєму малий.
— Твоя мати сама не схотіла мене бачити!
— Звичайно! Ви ж шляєтеся з цією сукою бозна-де, а на неї і не дивитесь, то чого ж ви чекали? Щоб мама на вас із поцілунками кидались?
Як приємно, що деякі колоритні слова дійшли до нас зі старовини у майже незмінному вигляді, чи не так, раба Божа Світлано?
Якщо ти, Всевишній, маєш на увазі слово «сучка», то особисто я не бачу в ньому нічого колоритного.
Г-м. Відповідь гідна, проте не переконлива.
— Сину, йди-но додому. Ми з тобою потім про це поговоримо.
— А я хочу зараз! Я хочу, щоб вона, — твердий, мов зелений діамант — хоч скло ним ріж — погляд малого втупився в Лану і по спині їй побігли мурашки, — знала, що вона найогидні…
— А що ти зробив у житті, сину мій, щоб заявляти «я хочу»? — голос Олеся впав майже до шепоту, однак усе було прекрасно чутно. — Чого досяг, щоб мати право проголошувати свою волю і вимагати від оточуючих поваги до неї? Ти виграв хоч один бій? Прийняв хоча б одного разу на себе всю відповідальність за доленосне рішення, яке може виявитись найбільшою твоєю помилкою? Ти полонив серце хоча б однієї жінки? Створив щось власними руками? Ти, врешті-решт, ногавиці хоч раз одягав?
