В те, що Бог є, Василь Петрович Стоян вірив беззастережно. І те, що Бог уміє творити дива, знав. Сам неодноразово був свідком маленьких і великих Божих див, які багато хто, через недосвідченість чи душевну сліпоту, обзивав різними словами, що не мали жодного відношення до Божого промислу. Але така кількість див одного ранку траплялась з ним чи не вперше в житті. Першим, але не найголовнішим дивом було те, що сьогодні його улюблениця, його маленька сіроока дівчинка — ні, ні, він знав, звичайно, знав, що гріхом є виділяти когось особливо зі своїх підлеглих, але нічого не міг із собою вдіяти — прийшла на роботу вчасно. Навіть на п’ять хвилин раніше. І в його кабінет вона не залетіла, стягуючи на ходу пальто, як це бувало завжди, а зайшла статечно, неквапно, тримаючи в руках невеличкий пакунок, попрямувала до нього, всміхаючись, прошепотіла «Вітаю з Різдвом», і не встиг він спам’ятатися, як на шиї у нього красувався лимонно-жовтий шарф із синіми удавами в червоних новорічних ковпачках. Василь Петрович аж груди випнув, пишаючись подарунком, та се ще був не кінець дивам. За півгодини в кімнаті для нарад він побачив таке, що йому мову відібрало — і не тільки йому, а ще й усім менеджерам у смугастих костюмах, які й так витріщались на Світлану, ніби бачили друге пришестя Ісуса Христа — а все тому, що і цього разу, власне, на нараду, о, Пречиста Діво Маріє, вона не запізнилась. Це можна було з повним правом зарахувати як друге диво, а третє сталось тоді, коли, проходячи повз Грицька, Лана легенько торкнулась його щоки довгими пальчиками і лагідно привіталась:
— Добридень, Григорію. Як ти?
Бідолаха роззявив рота, не вірячи власним вухам, і зачервонівся, як ружа, ледь спромігшись пробурмотіти:
— Добре, спасибі. А ти як?
— Я? — на сірі очі навернулись сльози. — О, ліпше за всіх. Дякую, що спитав.
Стривожений поведінкою Лани до краю — він і поняття не мав, що мала вміє плакати, Василь Петрович хотів вже спитати, що трапилось, та не поспів — розпочалась нарада. Всім вже було відомо, що Лана зазнала першого у своїй кар’єрі фіаско, і, хоча сталося воно не з її вини, охочих зловтішатися було хоч греблю гати. Ось тільки директор самою своєю присутністю сильно перешкоджав тріумфу справедливості, бо не без підстав вважав, що наради винайдено не для зведення особистих рахунків, а зовсім навпаки — для вироблення і узгодження плану спільних дій, скерованих на підвищення ефективності праці, і як наслідок — отримання задовільних фінансових результатів. Тому про Світлану ніхто не зміг сказати жодного кривого слова; натомість всі уважно прислухались до промови директора:
— Вам абсолютно нема в чому звинувачувати себе, моя люба, — просторікував той. — Я спілкувався із паном Олексієм Яницьким, і він мені все пояснив. То був просто несприятливий збіг обставин, і мені шкода лиш, що ви згаяли стільки часу, коли мали б відпочивати.
— Нічого я не згаяла, — тихо, але твердо заперечила Лана. — Це було… як казка. Я прекрасно провела час.
— О, Львів, — пан Стоян покрутив пальцями в повітрі, малюючи щось таке ажурне, невагоме. — Не знаю, ким треба бути, щоб погано провести там час — Грицьком, напевне.
Менеджери, вперше почувши, як директор жартує на нараді, відреагували стримано — вимученими усмішками.
— Що ж стосується зразків нашого антибіотика, які ви втратили — то се пусте, не переймайтесь. Добре, що під колесами автомобіля опинилась лише ваша сумочка, а не ви сама. Ліки ці зареєстровані належним чином, всі дозволи отримані, випробування проведені, тому зразки, як такі, становили цікавість лише для пана Яницького. Він отримав їх відразу після Нового Року, і вчора повідомив мене, що якість ліків і документація до них його повністю задовольнила. Лано, куди ви дивитесь? Ви мене чуєте, дитя моє?
— Так, — доклавши деяких зусиль, Лана відвела очі від каблучки на правій руці, і стала дивитись на Василя Петровича. — Пана Яницького повністю задовольнили наші ліки.
— Вірно, — втішений із того, що бодай одна жива душа на цій нараді прислухається до його слів, кивнув пан Стоян. — Зараз він із своїм комерційним директором будуть тут і…
— Коли вони будуть тут? — Лана підхопилась з місця, мов обпечена.
— Та що з вами? — Василь Петрович не на жарт перелякався. — Вони обоє — пан Олексій Яницький і пан Роман Юрківський вже прибули до столиці, а до нас завітають з хвилини на хвилину. Обіцялись о десятій ранку, а чутки кажуть, пан Олексій — людина пунктуальна.
Лана поглянула на свій годинник — без однієї хвилини десята, і вже збиралась сісти, коли двері в кімнату, рипнувши, відчинились, і увійшов Олесь. А вона так і залишилась стояти, не думаючи навіть про те, як безглуздо це виглядає, одна-єдина жінка серед чоловічого царства — і та стоїть навитяжку, як солдат, який побачив генерала, як підданий перед своїм королем… Втім, Василь Петрович зараз же схопився, почав вітатися, менеджери теж підвелися, привітавшись гуртом, а потім всі сіли, і вона теж. Єдине, чого вона так і не змогла зробити — це не дивитись на Олеся.
Він був у костюмі — у шикарному, діловому костюмі, сіро-чорному, сніжно-білий комірець сорочки, охоплений сірою краваткою, виглядав таким гострим, щоб об його краї можна було б порізатись, а дорогі шкіряні черевики, натерті, блищали так, що в них можна було б побачити плямочку на підборідді. На ньому не було корони — за знак королівської влади йому, мабуть, правила защіпка на краватці, золота планка без будь-яких візерунків, дуже проста. І усміх — той самий, дратівливий, провокаційний; Олесь, тобто пан Яницький заусміхався так відразу, коли побачив її, застиглу серед кімнати, мов соляний стовп, але нічого не сказав — та й що він міг сказати? Можете сідати, як у школі? Слідом за ним увійшов пан Роман Юрківський… радник… Ромко. Порівняно зі своїм, підкреслено офіційним директором, Ромко виглядав, як вуличний гітарист — потерті блакитні джинси, темно-сірий светр — Лана відразу пізнала ручне в’язання, і задалась питанням, а хто ж його сплів? — на ногах якісь старі кросівки. Темно-каштанове, шовковисте волосся Ромка помітно покоротшало, і сягало вже не плечей, а підборіддя, та темно-сірі очі залишались звично спостережливими і єхидними. І розумними — цього не відняти. Обоє вмостилися поруч із паном Стояном, на чолі так званого «директорського» столу, дістали звідкись — чи не з кишень, бо ніяких папок Світлана у них не помітила — папери, і діловито зашаруділи ними, слухаючи пояснення пана Стояна. Лана пояснень не слухала. Вона взагалі нічого не чула, їй наче вуха заклало, зате зір працював як годиться, бо вона в усі очі вирячилась на Олеся, вона в буквальному значенні цих слів не могла відірвати від нього погляд, і менеджери, помітивши цю її нічим не прикриту зацікавленість, штовхали одне одного ліктями і огидно хихотіли. А Грицько ще й озвався, не дуже притишуючи голос, із тонким розрахунком на те, що його мова дійде до львівських партерів, але буде сприйнята, як перешіптування із сусідом, і тому добре виховання не дасть їм нічого відповісти:
— Погляньте-но, наша Свєта вже так зголодніла, що на мужиків ось-ось кидатися почне.
Олесь дійсно нічого не відповів — він просто знищив Грицька поглядом, і, насмішкувато здійнявши брови, шепнув щось Романові. Той, в свою чергу, подивився на Григорія ніжно і замріяно, як мисливець, що скучив за полюванням, і, йдучи лісом, із рушницею, уздрів раптом жадану здобич прямо у себе під носом.
— А чи не ви це, — глибокий, гортанний голос Романа не змінився так само, як і його зовнішність, — той самий пан Григорій Горбань, який відмовився надати керівництву «Галичмедсвіту» задокументовані результати клінічних випробувань нового антибіотика, мотивуючи це тим, що… як же то ви сказали? — придурюючись, що забув, замислився радник… тобто комерційний директор, бо Світлана й на мить не повірила, що він здатен хоч щось забути. — О, так, ви сказали, що не хочете ритися в папках, шукаючи для нас оригінали документів, і щоб ми, як нам треба, приїхали, і подивились самі. На папери. Зі Львова. Факс винайшли дарма — я так це зрозумів. От ви вже на клієнтів точно не кидаєтесь. Шануєте свою цноту, пане Григорію?
