— Олесю…
— Так уже не терпиться, га? — почувся за спиною Лани лукавий жіночий голос, грудний, але з дзвінкими сріблястими переливами. — Ну то, бачу, не такий ти і хворий, як те мені казали!
— Мамо Ганно! — сміючись, Олесь кинувся в обійми високої, ставної, дуже просто одягнутої жінки, яка схрестила на його спині довгі, повні руки, мов пташка, що намагається боронити своє пташеня. — Казали вам, аякже! Хоч не ганьбіть мене перед чаклункою! Чи я не відаю, що ви з палацу не вилазили, біля мене просиділи дві доби, аж поки…
— Поки той підтоптаний старий дурень не сказав, що ти помираєш, — зітхнувши, продовжила «старенька» годувальниця, яка у свої п’ятдесят без жодних пластичних операцій виглядала на тридцять п’ять, і Світлана якось так відразу, з контексту зрозуміла, що мова йде про Світозара. — Тоді я пішла. Не могла, синку… хотіла залишитись до кінця — і не змогла на те дивитись. Як подумала, що ти конатимеш, а я, безсила, стоятиму поруч, і нічим не зможу зарадити, так ледь серце не зупинилось. Мене Ромко з покоїв майже виніс. Обіцяв дати знати, коли будуть зміни — будь-які, і таки дотримав слова. То се ти, юнко, — мама Ганна нарешті розімкнула обійми, запхала під білу хустку з вишитими на ній рожевими трояндами непокірне темно-каштанове пасмо, колір якого підозріло нагадував чуприну радника, і глянула на Лану пронизливими темно-сірими очима, — врятувала від смерті мого Олеся?
— Так, пані, — почала було та, але договорити не встигла, бо годувальниця підійшла до неї ближче і без жодного звуку опустилась на коліна, обійнявши Лану за ноги так, що та не могла ані вивільнитись, ані підняти жінку. І тоді дівчина зробила те єдине, що могла — нахилилась і теж обійняла пані Ганну. Цей жест годувальниці сказав Світлані більше, аніж сотня вдячних слів, видушених королевою.
— Не дякую тобі, зоре моя, — прошепотіла жінка, — бо ще таких слів не написано, що все виказали б, та знай одне — тепер я маю доню.
— Та зведіться ж, — Лана ледь не плакала. — Мамо….
Ганна послухалась і піднялася, взявши Лану за руку і проводячи її ближче до своєї оселі. Надворі, під вікном хатинки стояв дерев’яний, грубо виструганий стіл, а навколо нього — довгі, з поверхнею із однієї дошки, ослони.
— Сідайте, — махнувши рукою в бік тих лавиць, сказала жінка, — я миттю. Зараз буде частування.
— Яке ще частування? — скрикнула Лана, та Ганна вже зникла у низеньких дверях хатинки. Олесь засміявся.
— Не старайся, її не зупинити. Мама Ганна не заспокоїться, доки не виставить на стіл все їстівне, що водиться у хаті.
Стіл дійсно заростав наїдками із вражаючою швидкістю. Медові стільники у великім глинянім полумиску, молоко, сир, свіжі, щойно збирані вершки, абрикоси розміром з кулак дорослого мужчини, домашній хліб — о, за той незрівнянний, духмяний аромат і півжиття віддати не шкода! — та ще й малина — стигла, соковита, кольору звабливих жіночих губ! Лані якось враз пригадалось, що зранку вона не снідала.
— Неймовірно! — вигукнула вона, підчищаючи дерев’яною ложкою залишки малини зі своєї миски. — Ніколи раніше не їла таких запашних ягід! У нас вони зовсім інакші.
— У вас — це де, чаклунко? — уточнила годувальниця, теж, очевидно, не маючи потреби дізнаватись Ланине ім’я. Дівчина знизала плечима.
— Мене звуть Світлана.
— Серйозно? — Ганна чомусь прийшла в телячий захват. — А Світозар знає?
— Я сказала йому.
— Його грець не вхопив? Міцний дідуган!
— Мамо!
— Все, синку, мовчу, — спохватилася ткаля. — Я так, просто… а що, як раптом — диво? То де це «у вас», Світлано?
— Там, звідки я прийшла.
Яке питання, така й відповідь, га, раба Божа Світлано?
Господи, якщо будеш гакати, тебе не зарахують до Гарварда, не кажучи вже про Оксфорд і Кембридж. Там не в пошані студенти, які не вміють будувати речення.
Лана звела очі від залишків малини і помітила, з якою ніжністю позирає на неї Олесь. Ще було щось у його погляді — трохи іронічне, якась незлоблива насмішка, а позирав він на її вуста. Усміхнувшись, дівчина піднесла пальці до куточків вуст.
— Що, заїлась?
На пальцях дійсно виявився малиновий сік. Лана безпомічно огляділась навкруги — нічого підходящого, щоб витерти руки, вона не помітила.
— Зараз, донечко, — пані Ганна, схопившись, хотіла вже побігти до господи, — я принесу якийсь рушник. Треба було б тут же…
— Не треба, мамо, — тихо сказав Олесь. — Не переймайтесь.
Йому навіть не довелось підводитись — він сидів напроти Лани, тому лише трохи піддався вперед, взяв її замурзані пальчики і підніс до губ. І все неначе стихло — немов ураз відійшло на задній план гомінке місто, розтушоване, мов на старовинній картині, димком солодких мрій. Крізь неї наче струм пропустили, здивовано подумала Лана, тому її паралізувало. Вона сидить, не в силах відняти руку, не може відвести очі, і пропадає — пропадає… Годувальниця кашлянула і підвелась.
— Я, мабуть, все-таки сходжу за рушником.
Коли пані Ганна повернулась до столу з білим, рясно розшитим по краях червоними півниками, рушником, Лана вже опанувала себе і висмикнула руку. Олесь сидів із невинним виглядом янголятка, у якого раптом стали пробиватися ріжки. Червоні нитки на півниках були того ж густого, малиново-червоного кольору, що й шитво на її сорочці. Годувальниця теж звернула на це увагу.
— Червоне і чорне, — задумливо мовила вона, проводячи порепаними, від, мабуть, кілометрів тонких ниток, пучками по рукаву Світлани. — Кохання і смерть. Сенс життя і його кінець. Сама гаптувала?
Авжеж. Розкажи, раба Божа Світлано, як ти ночей не спала, ці рукава розшиваючи. Чи ти на щось інше витрачала свої ночі? Що ти взагалі вмієш робити корисного? Нічого!
Господи, оце вже наклеп! Я вмію в’язати.
Справді? То, може, зв’яжеш що-небудь на «біс»?
— Звісно, сама, — озвався Олесь із такою впевненістю, що у Лани просто духу не вистачило заперечити. — Хто ж за неї вишиє особливий магічний візерунок?
— То правда, — погодилась пані Ганна. — Ніхто. Якщо хочеш, щоб щось, створене тобою, мало силу і віру, вкладай у роботу всю душу — і благословення Світла не полишить тебе.
Та вони тут всі філософи, зчудувалась Лана, пригадуючи, як попервах усі і все здавалось їй ледь не примітивом. Випещена цивілізацією зверхність дівчини почала поволі зникати. Тим часом пальці годувальниці перемістились до комірця.
— О, а тут наші кольори, синку, ти бачиш? — вигукнула та у захваті. — Життя і ніжність. Як на знамені!
Життя — це, певно, зелений, ну, а ніжність — рожевий, м’який, як перша звістка від ранкової зорі, що лагідним, полохливим промінцем пробиває сіріюче на світанні небо, всміхнулась до себе Лана, ось тільки… який же в Рутенії прапор? Вона не пам’ятала. Так, тріпотіло щось на вітрі, на шпилі вежі королівського палацу, і здається, те щось було зеленим, яскраво-зеленим, мов щойно народжена травичка, а далі… Що ще було на цьому знамені? Щось рожеве? І що саме? Як вона не силувалась, а пригадати не могла.
— Поглянь туди, — тихенько порадив Олесь, киваючи в бік палацу; він знову — уже вкотре! — прочитав її думки, і Лана запитала сама в себе, то хто ж тут чаклун. Проте послухалась, повернула голову, і в ту ж мить порив вітру так люб’язно і рівно розгорнув полотнище прапора, ніби робив це спеціально для неї. І хоча від урочища ткаль до замку Олеся була чималенька відстань, якимось дивом — ще одним, черговим дивом, Лана побачила в центрі зеленого прапора біле коло, у ньому — меч, вістрям униз, обвитий стеблом троянди, чия квітка так ніжно притулилась до держака зброї, немов цілувалась з ним. Стяг пробув розгорнутим достатньо часу, аби Лана роздивилась його як слід, а потім спав, і за мить затріпотів знову, тільки вже не розгортаючись. Дівчина повернулась до Олеся.
— І що це означає?
— Зелений колір — се колір життя, як ти, безперечно, знаєш. Він символізує щорічне відродження природи і закликає до постійного оновлення нашого внутрішнього світу. Білий — колір чистих помислів, коло ж нагадує, що будь-який цикл має бути замкненим, і те, що ти пустив у цей світ, рано чи пізно вернеться, зустрінеться тобі на твоєму шляху. Меч, — помітно було, що король пишався прапором своєї країни і отримував задоволення і від своїх пояснень, і від того, як уважно слухає їх Лана, — опущений вістрям до землі, означає «Зброя тільки для захисту», а троянда, що обвиває його, каже: «Кохання сильніше меча». Все дуже просто.
