— Може, збігати за косою? — кінець кінцем не витримав він.

— Що?

— Ти збираєшся купити коня, моя люба? Вже й сіно запасаєш?

Лана розігнулась, вся майже сховавшись за оберемком билинок та суцвіть — та це вже не букет, а цілий сніп, жахнувся Олесь, вона ж ледь руки на ньому змикає.

— Ні, це для віслюка. У мене є віслюк — уже придбала.

— Кохана…

— Це не простий віслюк, а в короні. Він коронований, і від того вважає себе розумнішим за всіх інших віслюків на світі, — Лана роздратовано віджбурнула усе назбиране добро. — Він самовільно вирішує, що казати жінці, яку, за його ж словами — о, а я не забула зауважити, що цей віслюк уміє розмовляти? — він кохає, а що приховати від неї! Він дозує правду, як я ліки, і думає, що Бога за бороду вхопив! Він…

— Я тільки хотів захистити тебе!

— Брехнею?

— Мовчанням!

— Мовчання — не захист! Заради Світла, ти ж король! Як ти можеш не розуміти цього? У тому світі, звідки я прийшла, не так давно була країна — величезна імперія, зібрана з менших, силоміць приєднаних до неї, завойованих країн, і вона розвалилась. А знаєш, чому? Бо все там будувалось на грубій силі та брехні. І — на мовчанні!

— Моя маленька…

— Ні, я не маленька, любий. І не твоя. Твоя — це королева.

Від того докору Олекса смикнувся, мов від ляпасу, і на щоці біля ока засмикалась крихітна, майже невидима жилка, та цього разу Світлана не збиралася його жаліти. Випроставшись так, немов їй до спини палю прив’язали, вона прошепотіла:

— Олесю, благаю — нам лишилося так мало часу. Скажи мені, що відбувається?

Від цієї фрази король пополотнів. Він довго дивився на Лану розширеними очима, в яких плескалось море жаху, а потім тихо-тихо спитав:

— Ти йдеш від мене?

— Ні, доки ти не захочеш цього.

— Отже, ти завжди будеш зі мною, — із видимим полегшенням підсумував Олесь.

Завжди. Як вони, в Рутенії, люблять це слово. Дня прожити без нього не можуть. Ось тільки я в нього вже не вірю. І ніколи не повірю. Нема на світі ніякого «завжди». Є тільки «зараз».

Ти справді так вважаєш, раба Божа Світлано? Ну-ну. Але я сказав би, що це помилка з твого боку. Велика помилка.

Лана аж підскочила під здивованим поглядом короля; Давно — цілу вічність — вона вже не чула цей голос, і чомусь почала озиратись — безпомічно, вичікувально, немов і справді сподівалась побачити десь поруч дідуся у білому хітоні. Не побачивши, звісно, поруч нікого, окрім Олекси, Світлана зів’яла. Король, не розуміючи такої різкої зміни її настрою, замислено насупив брови. І раптом просяяв.

— А я приніс тобі подарунок, — похопився він, розтискуючи пальці. — Хотів ще вчора віддати, та забув. Візьмеш? Я сам його зробив! — із хлоп’ячою гордістю похвалився він.

— Сам? — зацікавлено перепитала Лана, позираючи на каблучку, яка лежала на долоні Олекси. Здалеку ця прикраса здалася їй лише ординарним шматком срібла, доволі грубо обробленим, і вона, приготувавшись ввічливо подякувати хоча б за те, що Олесь пам’ятає про неї, за те, що вона матиме на згадку про нього щось, зігріте теплом його долонь, взяла каблучку і ахнула. При ближчому спогляданні виявилось, що перстень цей являє собою не що інше, як пристрасне сплетення двох оголених фігур — чоловічої і жіночої, які займаються коханням у позі «шістдесят дев’ять».

Ось тепер Світлана була по-справжньому здивована. Шокована. Повертаючи каблучку так і сяк, вона уважно роздивлялася її, оцінюючи роботу короля як ювеліра. Він заслужив найвищий бал — нічого зайвого; ніяких вад, ніякої вульгарності, ніяких пікантних у своїй недоречності деталей чи того, що жінка застидалась би носити на руці.

Чоловік на персні був зверху — його спина, із чіткою лінією напруження, із підкреслено широкими плечима та вузькими стегнами виглядала так, ніби блищала від любовного поту, а довге волосся партнерки текло, мов річка, сріблястою хвилею, з-під його ніг. Тіла дівчини видно не було, лише руки, зімкнуті на сідницях коханця, та ніжки, стрункі, довгі, розсунуті у пароксизмі пристрасті, вражали своєю мініатюрністю і чіткістю так, немов виконані були у натуральну величину. Лана зітхнула від захвату, та все ж не втрималась, щоб не піддражнити трохи Олеся.

— Жах який, — з обуренням заявила вона, одягаючи каблучку на безіменний палець правої руки. Перстень так зграбно вмостився на пальчику, ніби з нього мірку знімали… Чи так і є? Скільки разів, і не згадати, Олесь, перецілувавши кожен її палець, шепотів: «які тоненькі». Скільки разів розминав їх, зведені від незвички після полоскання білизни у крижаній воді Змійки — се в якості допомоги Зоряні, чи того ж таки гаптування, нехай йому грець! Крізь довгі вії, мов крізь сито, на Олексу сяйнули лукаві, вогнисті бісики сірих очей, та він не помітив їх, бо дуже розстроївся.

— Чому жах? Се так прекрасно! Це ж найвищий ступінь насолоди — даруючи її, водночас і отримувати. Хіба ні?

— Олесю, — Лана не втрималась і фиркнула, обіймаючи наївного короля, — вгамуйся. То я пожартувала.

— Тобі сподобалось?

— Ніколи не зніму його, присягаюсь. А де ти навчився робити прикраси?

— В нас був один майстер… чужинець. Чорнявий, як ти, — Олесь засміявся спогадам. — Я називав його дядьком, і бігав за ним по урочищу ткаль, де він жив, аж доки він не погодився вчити мене. Це був брат мами Ганни, Сава. Всі думали — і я поміж усіх — що королем мені не бути, тому я й вирішив стати золотих справ майстром.

— Се нагадало мені, як колись, дуже давно, у ще одній імперії — Османській, всі принци… королевичі, — похапцем виправилась Лана, — вивчали якесь ремесло, на випадок, якщо вони залишаться без багатства, без влади — щоб могли якось прожити.

— Це дуже мудро, — зауважив король.

— Авжеж, дуже, якщо не рахувати того, що жодному з них це вміння не пригодилось. Той, що сходив на престол, мав володіти лиш одним ремеслом — умінням правити, а всіх його братів — і рідних, і єдинокровних негайно страчували, аби вони не зазіхали на престол.

— Усіх-усіх? — Олесь, здається, їй не вірив, бо слухав із захопленням, мов казку.

— Так, навіть немовлят.

— Ти не жартуєш?

— Ні, та ті часи давно минули.

— А з чого брали ті твої…

— Османи.

— Османи, так. То з чого вони брали, що якийсь брат неодмінно зазіхатиме на владу?

— Бо це вже траплялося раніше. Усі прагнуть влади — чи не так?

— Не знаю, — Олесь замислився. — Не знаю, — повторив він. — Ну, тобто як, звичайно, прагнуть — її всі прагнуть, та вбивати за неї — це вже, по-моєму, якесь дикунство.

— А хто ж і є ми, як не дикуни?

— Той світ, в якому ти жила, дивний. І жорстокий.

— Без сумніву.

— І прекрасний, — це було не питання, а ствердження. Лана підвела брови, здивована.

— Чому це ти так вирішив?

— Бо з нього прийшла ти.

— Олесю, якби ти приносив клятву, вона б воістину була кращою за всі, які тут будь-коли промовлялись. Ти просто поет.

— Хто?

— Так у нас називають людей, які вміють говорити милозвучно, — Лана зажурено поглянула на свій перстень.

— Там, звідки я прийшла, закохані обмінюються каблучками, коли беруть шлюб, — промовила вона. — Не такими пишними, а простими гладенькими обручками. На знак того, що їхня любов, немов окружність, не матиме ні початку, ні кінця. — Лана покрутила каблучку на пальці. — На перший погляд, це, здається, дійсно так, та ти, як майстер, знаєш, що це неправда. Усе з чогось починається, і все закінчується — колись.

Король замислився.

— Давай-но зійдемось на тому, що наше кохання має початок, але не матиме кінця, — запропонував він рішуче.

— Бо мені точно відомо, коли почалось моє кохання до тебе.

— Он як? І коли?

— Коли я почув твій голос, що запевняв мене у перемозі над недугою.

— То ти залюбився у мій голос?

— Ні. Я почув твій голос, а закохався в тебе. Спочатку ти була далекою, кохана.

Краще я нею і залишалася б.

— Далекою, дійсно чужинкою — чужою. І я тебе боявся.