— Гаразд, перекусите пізніше. Може, хочете сигарету?.. Теж ні? Дуже шкода. Я приніс вам болгарські сигарети, найкращі. Куріть, сьогодні можна!

Бретмюллер знову похитав головою. Абст викотив столик з їжею і повернувся.

— Розпочинаємо, — сказав він. — Отже, ви спливли в гроті. Що з вами сталося далі? Не поспішайте, докладніше опишіть грот.

— Так, грот! — Бретмюллер поморщився, хотів було піднести руки до голови і побачив, що вони забинтовані. — Що це? Що з моїми кулаками?

— А ви нічого не пам'ятаєте? — недбало запитав Абст.

На лиці хворого відбилося зусилля думки. Але ось Бретмюллер зітхнув, стомлено хитнув головою.

— Не пам'ятаю, — сказав він. — Уривки якихось кошмарів. Начебто тікав, гатив об щось руками, виривався… Ні, нічого не можу сказати. А що зі мною скоїлося? Невже знову буйствував?

— У вас була криза. Ви намагалися розтрощити кулаками он ту стіну. На щастя, криза минула. Саме тому ви так ослабли. Це природно: організм з усіх сил боровся з страшною хворобою. Боровся і переміг!

— Отже, я житиму?

— Безперечно, — бадьоро підтвердив Абст. — Але розповідайте. Пан Кан дуже занятий, він поспішає в Берлін.

— Не можу. — Бретмюллер довго мовчав. — Дуже хочеться спати…

Абст підвівся. Він був стурбований. Піймавши на собі погляд Кана, ледве помітно кивнув. Це означало: «Поспішайте!».

— Вам пощастило освітити грот? — швидко запитав Кап. — Який він на вигляд?

— Ми застосували переносний прожектор.

— Який він на вигляд? — повторив Кан. — Грот великий? Якої висоти склепіння? Чи є розколини в стінах, пустоти, тунелі?

— Грот величезний. Склепіння губляться в темряві. Зверху звисають сталактити. Їх безліч. З деяких капає волога.

— Стіни грота стрімкі?

— Місцями вони спадають до води полого. Наче укоси.

— Тому з води можна вийти?

— Так. Там принаймні два таких місця. Ми і скористалися ними. Ми вилазили все навкруги — шукали виходу з підземелля. Пошуки тривали понад добу. Було знайдено багато великих порожнин у стінах, своєрідних печер у печері.

— Є й наскрізні печери?

— Печер багацько, але наскрізних ми не знайшли. Порожнина наглухо закупорена.

— Як же ви опинилися на волі?

— Виплив через той самий тунель. У мене був аварійно-рятувальний респіратор.

— А де він починається?

— Тунель?

— Так. Звідки вхід до гроту?

— Із зюйда.

— Тобто з протилежного боку… Я хочу сказати: база міститься з норду від скелі?

— Так..

— Які глибини в гроті під час повноводдя?

— Там дуже глибоко.

— Скільки.

— Футів триста. Може й більше… Вибачте, дуже паморочиться в голові. І біль — знову той самий дикий, нелюдський біль!.. Дозвольте мені заснути.

— Розмову треба вести далі! — твердо сказав Абст. — Пане Кан, будь ласка…

— Так, так, — мовив Кан. Він по-дружньому торкнувся рукою Бретмюллерового коліна. — Ще кілька запитань, і ми підемо. Тоді ви зможете добре відпочити. Нумо добре подумайте і скажіть нам ширину тунелю. Чи можна пройти в грот на підводному човні?

— Ви ж знаєте, що трапилося з моїм! — з болем скрикнув Бретмюллер. — Невже надішлете туди інший? Проникнути на човні в грот неможливо. Хіба що водолаз сяде верхи на його штевень і керуватиме стерновим… Ні, ні, це неймовірно!

— Яка довжина тунелю?

— Півкабельтова чи трохи більше… — Бретмюллер раптом розсердився. — Та що ви все про тунель і грот? А корабель? А люди? Що з ними, де лежать їхні кістки, це вас не обходить?

Настала тяжка пауза.

— Годі, Бретмюллер, — ніжно сказав Абст. — Ми розуміємо ваш стан. Співчуваємо… Намагайтесь не хвилюватися, вам це шкодить.

Кан сидів, не відводячи очей од хворого, щось напружено обмірковував. Губи його ворушилися, пальці на руках тремтіли, наче він розмовляв з собою. Ось він нахилився вперед, виставив долоні.

— До вас ніхто не був у гроті? Ви не побачили там чиїхось слідів?

— Не поспішайте з відповіддю, — встряв Абст, — якнайкраще пригадайте, не помиліться.

Бретмюллер похитав головою.

— Зовсім ніяких людських слідів у гроті? — перепитав Кан.

— Ні.

— Ви сказали, у вас був дихальний апарат… Один?

— Апаратів було багато, на всю команду. Та я не міг дозволити скористатися ними. Я мав суворий наказ: на базі ні за яких обставин не повинні знати, що біля неї був німецький човен. Аби люди випливли в респіраторах… Коротше, я виконав наказ!

— Так ви самі знищили човен і весь екіпаж?! — скрикнув Кан.

— Сам! — Бретмюллер упав на ліжко, уткнувся лицем у подушку й лупцював по голові спотвореними руками. — Я сам знищив корабель, утопив людей. Навіщо? В ім'я чого? О, будьте ви прокляті!

Кан нахилився до Бретмюллера, взяв його за плечі, потряс.

Несподівано хворий замовк.

— Обережно! — гукнув Абст.

Та було пізно.

Бретмюллер скочив з ліжка, схопив Кана за шию. Обидва впали на ліжко, й Кан побачив біля себе оскалене лице божевільного.

Він скрикнув і знепритомнів.

Смакуючи, Кан кілька разів ковтнув і відкинувся в кріслі.

— Смачна кава! — мовив він. — Таку я куштував, здається, в Марокко.

Абст тихо розсміявся.

— Цей рецепт звідти й вивезено!

І він довго розповідав, як перехитрив у Танжері власника портової кав'ярні, який пильно оберігав свій секрет приготування найкращої в місті кави. Пригода була весела, Абст діяв дотепно, і тепер співрозмовникам було з чого посміятися.

Вони знову були в кабінеті господаря острова, куди Абст привіз свого шефа після пригоди під час Бретмюллерового допиту. Кан чимало перетерпів, і Абст намагався розважити його, заспокоїти.

Звичайно, в критичний момент Абст захистив начальника. Але це коштувало життя командиру «Випери», якому він розтрощив голову ручкою пістолета, — напад був несподіваний, небезпека для шефа велика, і Абст діяв автоматично. Тепер він шкодував: втратив витримку, поквапився. Мозок божевільного спотворено, плани щодо його дослідження, найцікавіші плани, на які покладалося стільки надій, розсипалися на порох!

Кан замислився, спохмурнів. Він сидів, скоцюрбившись у кріслі, неуважний, млявий.

— Ви все ще нездужаєте? — співчутливо запитав Абст.

Підійшовши до каміна, він коцюбою порозтягував поліна. Вогонь спалахнув яскравіше. По стіні забігали великі чорні тіні.

— Вже пізно, кімнату приготували і, якщо шеф бажає…

— Ого, — перепинив співрозмовника Кан, випростуючись, — я бачу, мене записали в немічні старигани! Так ось, я розчарую тебе: постіль ждатиме, аж поки ми виконаємо ще одну роботу. Я дивитимусь плавців.

— Зараз? Уночі?

— А чому б і ні? Як я розумію, переважно вночі їм і доведеться діяти.

— Діяти? — вигукнув Абст, дедалі більше дивуючись. — Вам заманулося бачити їх у роботі?

— Саме в роботі. — Кан торкнувся його плеча. — Зараз ти покажеш, чого вони варті. Хай попрацюють, а ми подивимося.

— Це рішення ви прийняли тоді, коли відвідали Бретмюллера? Я не помиляюсь?

— Так. Я не можу забути показання небіжчика — командира «Випери». Хто б подумав, скеля з величезним природним тайником! І це поблизу військово-морської бази, проти якої нам неодмінно доведеться працювати!

Місяць стояв у зеніті, та хмари ховали його, і тільки ледь помітна плямка світліла в центрі чорного небосхилу. Темна була й вода. Її невидима течія майже нечутно облизувала борти корабля, що кілька хвилин тому одчалив від острова.

Абст, висунувши голову з-під вітрозахисного козирка, ведучи судно широкою плавною дугою, напружено вдивлявся в навколишній морок. На кормовому сидінні примостився Фрідріх Кан.

Катер ішов без вогнів. Мотор рокотів на середніх обертах. За транцем[12] приглушено булькали вихлопні гази.

На озері було холодно. І лихоманка, яку Кан глушив в Абстовому кабінеті гарячою кавою, знову охопила його. А коли розвідник думав про те, що цієї хвилини десь на острові входять у воду плавці, йому ставало ще холодніше, і він щільніше загортався в шкіряне пальто на хутрі, дбайливо запропоноване господарем острова.