— Ви, певна річ, запам'ятали назву корабля, на якому пливли, можете вказати місце й день катастрофи?

Запитання не застукало Карцова зненацька. Він знає, що відповісти. Того року гітлерівські підводні човни, діючи групами, або, як тоді казали, «вовчими зграями», часто атакували транспортні каравани, що йшли до радянських портів. Один такий наліт на великий конвой, коли він уже пішов у зворотний рейс, було здійснено місяць тому. Німці потопили кілька суден, а кораблі охорони, в свою чергу, послали на дно ворожу субмарину. Повідомлення про бій конвою з фашистами обійшло всі газети. Готуючись до бесіди з Абстом, Карцов відновив у пам'яті подробиці. І тепер упевнено називає дату й приблизне місце події. Він хотів було вказати й номер одного з загиблих транспортів, та в останню мить передумав. Навряд чи повинен бути надмірно точний у своїх свідченнях чоловік, який стільки перетерпів.

— Тепер про корабель, на якому я плив, — каже він. — Транспорт не мав назви. На борту були цифри. Білі цифри на сірому корпусі. Які, не запам'ятав. Я довго плавав у холодній воді, а це не сприяє зміцненню пам'яті.

— Зачекайте! Що ж, кораблі конвою не підбирали людей з торпедованих суден?

— Не знаю. Мабуть, ні. Там таке робилося!.. Мені здається, уцілілі транспорти прискорили рух, щоб швидше піти з небезпечного місця.

— Як же ви врятувались?

— Конвой було атаковано, коли почало смеркати. Кілька годин я плавав серед уламків. На мені був надувний жилет, і я підібрав ще один.

— Де це трапилося?

— Гадаю, в Баренцовому морі.

— А ви уявляєте, де перебуваєте тепер?

— Загалом, уявляю.

— Відстань із Баренцова моря до нас ви пропливли на своєму надувному жилеті?

— Цю відстань я проплив на борту судна. Мене і ще кількох чоловік підібрало британське госпітальне судно. Як виявилося, воно йшло в ці води. Наскільки я міг збагнути з розмов матросів, десь тут міститься військово-морська база союзників.

— Як ви знову опинились у воді? Що трапилося з судном?

— Його також торпедували.

— Торпедували госпітальне судно?

— Так, і порівняно недалеко звідси.

— Німецькі підводники потопили госпітальне судно, що мало розпізнавальні знаки?

— Судно мало здоровенні хрести на бортах і на палубі і все-таки дістало в бік дві торпеди. У вас, напевно, є змога перевірити мої слова. Адже це сталося зовсім близько. А втім, я не сказав, що торпеди були німецькі. Само собою зрозуміло, я їх не бачив. Та через чверть години після загибелі судна, коли я борсався у воді, прилетів літак. За кілометр од мене він скинув у море бомби. Кого він бомбив? Напевно, підводний човен.

— Чий літак?

— Не знаю. Мені було не до нього. Я підтримував приголомшеного вибухом чоловіка. На щастя, він скоро очуняв… Пробачте, розповідати далі? У вас стільки іронії в очах…

— Далі.

— Як вам завгодно. Отже, поблизу ми побачили перекинуту шлюпку. Нам пощастило поставити її на кіль. Виявилося, що це рятувальний вельбот. Він був ущерть наповнений водою, але повітряні банки тримали його на плаву… От і все. Решту зробили течія та вітер.

— Вас пригнало сюди?

— Скелю ми помітили вночі, при місячному світлі. До неї було кілометрів п'ять. У нас не було весел, вельбот несло мимо. Ми були виснажені, однак вирішили попливти. У воді незабаром загубили один одного: зиб, темрява… Як було далі, вам відомо.

— То ви були не самі?

— Ні.

— Хто ж був ваш супутник?

— Лікар, — відповідає Карцов, — викладаючи свій головний козир. — Один з лікарів госпітального судна. Англієць. — Він витримує паузу. — Індієць за походженням.

Знову заплутавшись у ланцюжку, папуга висить униз головою, завзято тріпоче крильми і кричить. Та Абст не звертає на нього уваги. Він іде до шафи біля стіни, нишпорить по полицях.

Карцов підводиться, звільняє птахові лапки, садовить пташку на жердину. Куточком ока він бачить: Абст розгвинчує круглу білу коробочку.

— Як звали індійця?

Карцов не квапиться з відповіддю.

— Ім'я вашого супутника? — повторює Абст, повертаючись до столу.

Карцов морщить чоло, мружиться. Абстове нетерпіння зростає настільки, що несподівано для — самого себе він промовляє:

— Рагху…

— Рагху Бхангі! — скрикує Карцов. Він хапає Абста за руки, зазирає у вічі. — Ви назвали його! Боже, яке щастя! Він тут, він підтвердить усе!..

Абст мовчки дивиться на Карцова.

Восьмий день перебування Карцова в Абстовому підземеллі.

Як завжди, обід приносить Глюк. Та їжі цього разу занадто багато. І — два кухлі кави.

Поставивши тацю на столик, Глюк витягає з кишені штанів широку плоску флягу, підсовує ногою табуретку і сідає.

— Їстиму з вами.

— В доброму товаристві обід здається вдвічі смачніший, — усміхається Карцов.

— О, ви мастак на компліменти!

Карцов відзначає: Глюк каже йому «ви». Значна зміна.

Тим часом рудобородий дістає дві алюмінієві чарочки, наливає в них із фляги, підіймає одну чарочку.

— Я так скажу, лікарю: ви молодець, що видряпались. Інший ноги витягнув би від усієї цієї халепи. А ви вижили. Будьмо здорові, лікарю!

І, закинувши голову, він п'є. Карцов наслідує його приклад.

Вони апетитно з'їдають суп, густий, наваристий. До спустілих полумисок Глюк кладе консервовану свинину з картоплею, підливає соус. Їсть він жадібно, багато. Незабаром попускає широкий пасок, на якому висить кобура з пістолетом, а потім і зовсім скидає його. Разом із зброєю кладе на підлогу.

Брязнули двері. Входить радист.

— Ось ти де, Густав, — каже він. — Нумо, хутчій до шефа!

— Дідько! — бурмотить Глюк, вибираючись з-за столу. — І тут нема спокою!..

Вони йдуть.

«Занадто квапливо, — відмічає Карцов. — Ось і двері не замкнули за собою, і пістолет забули на підлозі».

Опустивши очі, він розглядає чорну кобуру, з якої наполовину вивалився важкий армійський парабелум.

Обойма, звичайно, порожня, або патрони розряджені. Загалом, примітивно…

Незабаром Глюк повертається. Кинувши швидкий погляд на пістолет, він сідає за стіл, знову розливає спирт.

— От добре, що потрапили до нас! — весело каже він і підіймає чарочку. — За ваше здоров'я!

— Прозит, — відповідає Карцов традиційним застільним німецьким привітанням.

Він не сумнівається в тому, що це була перевірка. Видно, Глюк задоволений її наслідками. Фашистам кортить, щоб новий лікар скоріше став до роботи.

— Послухайте, лікарю, — раптом каже Глюк, — де ви жили в Росії?

Карцов пояснює.

— Зрозуміло. А Україну знаєте? Це правда, там така земля: кілок устромиш і — росте? Бували на Україні, лікарю?

— Не доводилося.

— Шкода! — Рудий задумливо гладить бороду. — Ну, а Кавказ? Яка земля на Кавказі? Скажімо, десь біля Чорного моря?

— Добра земля. Навколо садки: виноград, чай, помаранча.

— І помаранча? — дивується Глюк.

У міру того як Карцов розповідає про Кавказ, німець дедалі більше хвилюється. У нього блищать очі, щелепа хижо випнута.

— А свиней там можна розводити? — раптом запитує він. — Свині, лікарю, надійний прибуток, я знаю!

Рудий розповідає про свої плани. Кожному, хто добре воює, фюрер обіцяв землю і робочу силу на сході. Можна оселитися, де тільки заманеться. Особисто він хотів було обрати Україну. Але якщо такий благодатний Кавказ, то й думати нічого: Кавказ біля теплого моря. Тільки б побільше робочої сили!

— А я вже примушу їх ходити коло землі! — посміхається Глюк. — Вони в мене попрацюють!..

Через день Карцова знову ведуть до Абста. Тут нічого не змінилося. Тільки сідало з папугою накрите напівкруглою корзиною, що обтягнута тканиною. Папуга спить.

— На вас чекає добра звістка! — урочисто каже Абст. — Владою, що дана мені фюрером, призначаю вас воїном німецького рейху. Прочитайте документ і розпишіться.

Карцов голосно читає.

— «Я присягаюсь, що буду відданий та покірний фюрерові німецької імперії і народу Адольфу Гітлеру, додержуватимуся законів і сумлінно виконуватиму свої службові обов'язки, в чому хай допоможе мені господь».