Карцов дозволяє собі секунду повагатися, потім розгонисто розписується під присягою. Абст одкладає папір.

— Ну, ви задоволені?

— Задоволений, — стримано каже Карцов.

— Та не дуже, якщо зважити на ваш тон.

Карцов мовчить, вичікує, що буде далі.

— Для проходження служби поїдете на батьківщину. Там дістанете призначення. Спорядження, зброя — теж там. У нас цього обмаль.

— Коли мене вирядять?

— З першим транспортом. Мабуть, скоро. Термінів назвати не можу: війна, а ми так далеко від своїх…

— Я розумію.

— Вигляд у вас розгублений. Хочете про щось запитати?

— Так, — Карцов морщить чоло. — Відправки доведеться ждати тижні? Можливо, місяці?

— Можливо.

— І весь цей час я ледарюватиму?

Абст облизує губу.

— Хочете працювати?

— Авжеж.

— Гаразд, — неквапливо каже Абст, — гаразд, Рейнхельт, я дам вам роботу. — Він підводиться, деякий час ходить по кімнаті, потім сідає на табуретку біля Карцова. — Я дам вам цікаву роботу. Від того, як її виконуватимете, залежить ваша кар'єра в Німеччині. Коротше, своє майбутнє ви тримаєте у власних руках.

— Постараюсь бути корисним.

— Хочу сподіватися… Сьогодні я познайомлю вас з нашим лікарем. Це жінка. Недавно вона одержала листа. В Берліні вбито її матір. Внаслідок сумної звістки — сильне нервове збудження, у сердешної відібрало ноги. Мій недогляд: я перевіряю всі листи, цей повинен був затримати, та недогледів. Обстежте її. Спробуйте допомогти. Я намагався, але… Словом, я дуже заклопотаний. Є й інші обставини. Коротше, лікуватимете її ви.

— Ви також лікар? — вигукує Карцов. — Ми з вами колеги?

Абст іронічно дивиться на співрозмовника.

— Так, — каже він, — як ви зволили висловитися, ми колеги… Та не будемо відхилятись. Отже, починайте лікувати її. Окрім того, вам доведеться обслужувати групу хворих — тих, кого лікувала вона, доки була здорова. А потім прибуде транспорт, і ви поїдете разом з нею. — Абст мовчить. — Я відправлю вас обох одним рейсом.

Карцов не помиляється щодо свого майбутнього. Зарахування «воїном німецького рейху», присяга, яку він щойно підписав, наступна відправка до Німеччини — все це брехня, Абстова вигадка, розрахована на те, щоб він, Карцов, працював добре, охоче. Але… Рішер? «Я відправлю вас одним рейсом». Невже її також чекає смерть?

— Тепер перейдемо до головного, — чує він голос Абста.

— Так, я слухаю вас…

— Називайте мене просто: шеф. Отож, перейдемо до головного. Ви вже знаєте, я медик. Хірург і психіатр. До останнього часу в мене була велика практика: під час війни людей з тим чи іншим ступенем розумової дегенерації не бракує. Я працював несамовито і зміг повернути суспільству багатьох своїх пацієнтів. Та, на жаль, не завжди все проходило успішно. Я зазнав жорстокої поразки над групою моряків, що побували під сильним бомбуванням. До мене привезли п'ятьох. Вони були глухі й непритомні. Я перепробував усі засоби, але марно. Вони були безнадійні. Незабаром один з них помер. Ще через місяць сконав другий. Мені стало зрозуміло: ті, які живуть, також приречені.

І тоді я наважився на ризикований крок. Років шість тому я вивіз з Південної Америки сильну рослинну отруту. У верхів'ях Амазонки індіанські знахарі застосовують її для лікування деяких психічних розладів… Я ввів препарат отрути одному з трьох, що лишилися жити, і став свідком чуда: чоловік, який багато тижнів лежав скорчений й задерев'янілий, після ін'єкції розслабнув, почав дихати рівно й глибоко. Ось він тре кулаками очі, підводиться. Я посадив його за стіл, і він з апетитом їсть. Він опритомнів, але абсолютно нічого не пам'ятає і ледве може промовити кілька слів. Проте це успіх, величезний успіх! Запалений, я нахиляюся над другим хворим. І раптом хтось плигає мені на спину, хапає за горлянку, звалює на підлогу. Задихаючись, я витягнув пістолет і… і лишився без третього пацієнта. Тепер, починаючи експеримент, я дію обачніше. Все повторюється — психотики виходять із стану коми[28], спершу поводяться цілком пристойно, а потім намагаються кидатися на мене. Та, вживши запобіжних заходів, я спокійно спостерігаю за цими незрозумілими спалахами несамовитості. Секундомір відлічує час. Через двадцять хвилин вони знову на підлозі, байдужі до всього, нерухомі й безпорадні. Така реакція організму на послаблення дії препарату — шаленство, потім різкий перехід до попереднього стану, коли хворий втрачає будь-який контакт із зовнішнім світом… Через день я відновлюю експеримент — хворі не реагують. Я наполегливо продовжую спроби… Коротше, період прояснення свідомості пощастило довести до шести годин, потім — до восьми, до десяти! Але щоразу дозу препарату доводилося збільшувати. А це ж найміцніша отрута… Словом, незабаром загинули й останні двоє.

Проте я був наполегливий. Не втратив надії і почав працювати з новою групою. Мені пощастило добитися того, що стан відносного психічного прояснення хворих триває безперервно кілька місяців, поки їм регулярно впорскують щоразу більші дози препарату й протиотрути. Але досить дати препарат трохи пізніше або не в такій дозі, і настає катастрофа: перед вами звірі, яких полонила манія вбивства… Ця група хворих перебуває тут. Вона була під опікуванням нашого лікаря. Тепер лікар вибув із лав. Отже, його заміните ви. Запам'ятайте: відтоді, як ви увійдете в контакт з хворими, життя ваше у великій небезпеці. Ви повинні добре затямити: найменша недбалість у роботі з ними, помилка під час визначення даних, за якими складається раціон спеціального препарату, запізнення чи затримка з його застосуванням — і вас розірвуть на шматки. Ось чому я так докладно вам усе пояснюю. Повторюю: в кожному з цих людей дрімає звір, готовий вчепитися вам у горлянку… Ви зрозуміли?..

— Напевне, зрозумів!

— Лікар Марта Рішер докладно проінструктує вас. Слухайте її уважно, перепитуйте десятки разів, не проґавте жодної дрібниці.

— Зрозумів, шеф.

— Вам категорично забороняється вести з нею сторонні розмови. Ніяких відомостей про себе. Ви — лікар, приїхали з Німеччини, от і все. Повторюю: тільки ділові розмови. Жодного слова про будь-що інше. Жодного слова! У вас є запитання?

— Мені здається, все, що треба, ви сказали.

— І вам не страшно?

— Мені страшно, шеф. Проте я кажу собі: справлялася ж із ними жінка!

— Резонно. — Абст зацікавлено дивиться на Карцова. — А тепер останнє. Ви повинні знати, чого ця група перебуває тут, так далеко від прекрасних берлінських клінік. Інакше ви намагатиметесь збагнути незрозуміле. Така людська природа, з цим нічого не вдієш… Так ось, що вам відомо про камікадзе та кайтенс?

— Уперше чую ці слова.

— По-японськи камікадзе — льотчик навантаженого вибухівкою літака. Під час зльоту він лишає шасі на аеродромі. Отже, повернення неможливе. Пілот не може також викинутися в повітря — у нього нема парашута. Лишається одне: він знаходить об'єкт, пікірує. Вибух!..

Карцов розуміє, що Абст чекає на його реакцію. Він мовчить.

— Кайтенс, — веде далі Абст, — це людина, котра робить те саме, але під водою, сидячи на керованій торпеді. І тут нема порятунку — водій торпеди або вибухає, або гине в безодні… Як вам усе це подобається?

— Ну що ж, — обережно відповідає Карцов, — наскільки я розумію, ці люди добровольці… Одне слово, красива смерть, хоч від усього цього… м-м… трохи тхне середньовічним варварством.

Абст киває, погоджуючись.

— Справжнісіньке варварство! — підтверджує він. — Хай пробачать мені за це слово наші шановні союзники. Тільки подумати: гинуть здорові люди, в розквіті сил, при своєму розумі. Ні, ми не могли піти таким шляхом, хоч і в нас чимало героїв, ладних умерти за фюрера… Але ж зовсім інша справа, коли людина безнадійно хвора, а до цього ще й божевільна! Кілька тижнів, можливо, місяць чи два, — і вона загине. Вона все одно помре, бо приречена. Ви розумієте мене?..

Просторий майданчик біля лагуни. Спиною до води вишикувалися плавці. Всі вони в сірих в'язаних штанях. Голови й тулуби оголені. Чверть години тому Карцов підняв їх з ліжок, примусив зробити гімнастичні вправи і тепер збирається видати кожному спеціальну їжу. Порції встановлено відповідно до наслідків досліджень, які було зроблено напередодні ввечері.