Акула щезла. Мабуть, не помітила людини. А що коли пливе за ним під водою і тільки жде нагоди, щоб учепитися…

Карцов підтягнув ноги, опустив голову у воду. Ось здалося: внизу майнула тінь. Наважившись, він пірнає їй навперейми. Ні, нема нічого.

Він продовжує шлях.

І пливе далі.

Думка про акулу не дає спокою. Тепер він певен, що їй заважає світло, що вона, як і всі хижаки, чекав: темряви.

А вечір надходить. Сонце вже торкнулося води. Щ кілька хвилин, і сутінки огорнуть море.

Він пливе. Шия і руки набрякли, ноги стали важкі. Перевернувшись на спину, він розкидає руки. Голова у воді, на поверхні лише очі та ніс. Відпочинок.

Він куняє в нагрітій сонцем воді, і йому ввижається Каспій.

Семирічним хлопчаком він цілісінькі дні просиджував на кам'яному парапеті набережної, висмикуючи саморобною вудочкою дурних масних бичків. Через рік з цього парапету він стрімголов кидався в піняві хвилі й, на подив роззявам, спливав кроків за двадцять од берега.

А потім були далекі шлюпочні походи до островів — за гадюками та пташиними яйцями для шкільних музеїв, з довгими сповненими романтики вечорами біля вогнища.

Якось знайомий епроновець подарував йому окуляри з гумового водолазного шолома. Того дня Каспій був на диво тихий і прозорий. Милуючись ним, хлопчик довго стояв на скелі і все повторював рядки, що запам'яталися йому:

«О, спокій моря! О, поплисти б у його простори, подалі од берегів, залишитися на самоті посеред його німої тиші!»

Він подумав: дивно, як однаково можуть мислити дві зовсім різні людини — французький літератор П'єр Лоті і російський хлопчак. Начебто разом складали ці слова…

Потім він надів окуляри і плигнув у воду. Був приголомшений тим, що несподівано побачив. Звідусіль його оточили фантастичні яскраві барви. Жовтий, зелений, червоний, синій, фіолетовий кольори, їх відтінки були щедро розкидані на піску і скелях, на водоростях і пропливаючих рибках. І кожна барвиста плямочка блискотіла і яскріла так, наче це був малюсінький коштовний камінець.

Так він уперше ознайомився з підводним світом. І вже не міг жити без моря.

Він вивчив кисневий дихальний апарат, десятки разів спускався під воду.

На цей час він уже був студентом-медиком. Надумав: стане лікарем, піде служити на кораблі, присвятить життя вивченню моря.

Він мав на увазі мирні кораблі. А трапилось так, що він став лікарем на сторожовику!..

Повернувшись до дійсності, Карцов робить кілька сильних гребків. Закинувши голову, дивиться на небо. Ще недавно воно було світло-блакитне, тепер стало бузкове. Надходить ніч. У цих широтах ніч заступає день майже раптово.

Тижні полону не минули безслідно. Він страшенно стомлений. Так хочеться хоч на мить заплющити очі, виключити свідомість, волю!

Аби не акула! Йому все здається: вона десь тут недалеко.

Карцов бореться з усіх сил, та марно.

«Акула поряд», — це була його остання думка, перед тим, як він забувся.

З цією ж думкою Карцов розплющує очі. Здається, лише секунду тому він склепляв повіки, але тепер над ним чорнота і зоряний розсип. Найяскравіше сяє великий діамантовий ромб — Південний Хрест.

Треба плисти далі.

Він лягає на груди. Перший гребок, і — о чудо! — руки його наче у вогні. Рідке срібло струмує з пальців, розпливається по воді, і невдовзі все навколо вкривається малюсінькими блідими вогниками — вони мерехтять, пританцьовують, гинучи й з'являючись знову.

Він пливе далі. Тепер орієнтир — Південний Хрест.

Коли-не-коли він озирається. Позаду простяглася смуга світної води. Хвилі то заступають її, то знову відкривають, і світло немов пульсує.

Та йому не можна відвертати увагу, не можна зменшувати швидкість. Плисти вперед, точно на південь. Ще трошечки, ще п'ять чи шість годин, і він досягне мети.

Якби не акула! Думка про неї не відступає.

А її нема.

Невідомість така нестерпна, передчуття близького лиха таке велике, що він уже жде її, майже хоче, щоб вона прийшла. І ось акула.

З глибини до поверхні ковзнула тінь. Вона рухається навскіс, та раптом звернула і кинулася до людини.

Карцов махнув руками над головою, вдарив об воду, пірнув і, завзято гребучи, помчав до акули. Діяв так, наче мав справу із собакою.

Вона й була для нього собакою. Собакою Баскервілів: велика, сильна, в ореолі синіх примарних вогників, така ж чорна і люта.

Акула зникла.

Він знову побачив її, коли сплив.

Вона була на поверхні, але трималася осторонь. Та чи довго?

Треба плисти. Хай акула, хай сотня акул навколо, він все одно повинен плисти на південь, точно на південь!

Тепер рухи його повільні. Він пливе брасом, адже з акули не можна зводити очей. І ще: йому хочеться бути таким же нечутним, як вона, повільним та неквапливим. Акула по повинна відчути, що її злякалися. Хто-зна, що їй заманеться!

Година минає. І ще година.

Нічне тривожне море. Тиша, яку коли-не-коли перериває сплеск хвилі.

Несподівано акула звертає і мчить по дузі, лишаючи за собою чіткий пунктир світла. Невдовзі людина опиняється в її вогняному кільці.

Вона креслить і креслить кола, ніби не помічає плавця. Та Карцов бачить: кільце поступово звужується.

Секунда, і Карцов зникає, але тієї ж миті плескає по воді руками і занурюється. Очі широко розплющені, пальці виставлених рук розчепірені.

Різкими гребками Карцов повертається у воді. Де ж вона? Акули нема.

Ще кілька секунд, і він спливає. Працюють тільки руки. Ноги підтягнуто до живота. Мабуть, вона вже крадеться з глибини…

Він пливе на південь. Так само, як раніше, акула кружляє на поверхні. Але тепер Карцов майже не стежить за нею. Він стомився. Ноги задубіли. Добре, що на ньому светр. У светрі шар води, нагрітий теплом його тіла. Серце й легені він захистив. Це щастя, що він зберіг светр.

Зійшов місяць.

У міру того, як він підіймається до зеніту, світіння в морі слабшає. Тепер на морі спалахують лише окремі іскорки. А вода здається маслянистою, важкою.

Людина пливе на південь. Акула теж. Вони рухаються, не змінюючи дистанції, наче зв'язані невидимою ниткою.

Поступово до звичних морських шумів примішується уривчастий шурхіт. Він дедалі дужчає. Невже прибій?

Карцов намагається відновити в пам'яті все, що знає про острів, де розташовано базу союзників. Так, поблизу нього мають бути рифи.

Сильно калатає серце. Важко повірити, що порятунок близько.

І тут втретє акула іде в атаку.

Тепер вона мчить, розплескуючи хвилі. Жива торпеда в нічному морі!

Ударами рук об воду її вже не налякати.

Плисти назустріч?

Кричати?

Акула все ближче. І Карцов занурюється — ногами вперед, закинувши голову, не відводячи очей від розпливчастого місячного обрису на морській поверхні.

І раптом — місяць зник.

Це акула. Вона там, де секунду тому пішов під воду Карцов. Він виразно бачить її силует на тлі жовтої світної плями. Вона нерухома. Розгубилася, не помічаючи його? Чи жде?

Карцов зігнувся в клубок на глибині.

Він задихається і спливає.

Тиском води його підштовхує до акули. Карцов біля її голови. Зовсім поруч жовтий світлячок — око чудовиська з вузьким котячим чоловічком.

У розпачі, скоряючись долі, Карцов видихає повітря.

Булькотять бульбашки. І тієї ж миті ривок величезного тіла, ривок такої сили, що Карцов вилітає з води.

Акула щезла…

Невиразно біліє вночі гористий острів. Ще трошки, і Карцов буде серед друзів. Острів — база флоту союзників.

Холодно, дуже холодно — особливо в потилицю та ноги. Але він витримає. Уже витримав. Ще трошки, ще година чи дві, і йому подадуть руки товариші по зброї.

Рифи лишилися осторонь. Все ближче берег. Десь тут повинен бути вхід до бухти.

Так і є. Карцов пропливає мис, і відкривається бухта. Острів темний, в бухті час од часу блимає вогник. Один, досить яскравий, спалахує на краю довгого молу. Туди і треба прямувати.