Це була остання сторінка. Фрідріх Кан перегорнув її і закрив папку.

Тільки тепер він почув звуки музики. За роялем сидів Абст. Його пальці легко бігали по клавіатурі, очі дивилися за вікно, на важкий червоний місяць, який повільно сходив над пустельним озером. Здавалося, туди ж летіла і мелодія, стрімка і тривожна. І музика, і місяць, і водяна гладінь, що тьмяно відсвічувала за вікном, та й сам Абст, його дивні нерухомі очі — все це прекрасно поєднувалося з тим, про що було сказано в жовтій папці.

Абст перестав грати.

Вони довго мовчали.

— Це був Шуберт? — запитав Кан, аби що-небудь сказати.

Абст похитав головою:

— Я грав Баха. Одну з його ранніх хоральних прелюдій. Написано для органа. Якби тут був орган!..

— Але, я пам'ятаю, ти любив Шуберта, — наполягав Кан. — Ти захоплювався й іншими, але Шуберт для тебе…

— Йоганн-Себастьян Бах — ось мій король і володар! — схвильовано мовив Абст. — Бах у музиці, Шіллер у поезії.

— Шіллер? — промимрив Кан, неуважно дивлячись на озеро. Він думав про інше.

— Так. Хочете послухати?

В Абстовому голосі звучало нетерпляче прохання. Здивований, Кан несподівано для самого себе кивнув.

Абст підвівся, склав на грудях руки. Позад нього було вікно, і темний, майже чорний силует Абста чітко виділявся на тлі широких ясних смуг, прокладених місяцем на поверхні озера.

Читав Абст повільно, напружено. Голос у нього був пронизливий, уривчастий, і музика вірша зникала зовсім.

— Це з «Геро і Леандра», — тихо мовив Абст. — Вісім рядків, а скільки експресії!

Кан промовчав. Він погано розумівся на віршах та й, признатися, не любив їх. Він вважав себе діловою людиною, а поезія не для таких.

— Ось що, — сказав він. — Накажи, щоб нам принесли поїсти. Ми повечеряємо й поговоримо. І не барися — у нас чимало справ.

Вечерю сервірували в сусідньому приміщенні. Кан з апетитом поїв, випив великий кухоль пива.

— Повернемося до Бретмюллерових свідчень, — сказав він, коли подали солодке. — У мене з голови не виходить цей дивний грот. Подумати тільки, він поруч тієї бази! Господарі її, мабуть, і не підозрюють, що в скелі є величезний тайник.

— В цьому весь сенс, — кивнув Абст.

Кан стягнув з шиї серветку, рішуче підвівся:

— Не будемо гаяти часу! Ходімо до Бретмюллера. Я сам допитаю його.

— Може, перенесемо на ранок? Вам треба відпочити, виспатись. І попереджаю: це небезпечно. Хтозна, як він зараз поводитиметься.

— Але ти будеш поруч!

Вони пішли лісовою стежкою, що вела в глиб острова. Було дуже темно, і Абст увімкнув ліхтарик, який передбачливо узяв із собою. Шурхіт кроків у тиші, тоненький промінчик світла, що вихоплював з пітьми то гілку, схожу на простягнуту руку, то дикий страхітливий камінь, підсилювали тривогу, якою була сповнена ніч.

Десь приглушено проверещало якесь звіреня, йому у відповідь лунко ухнув пугач. І враз, ніби вторячи цим звукам, порив вітру зашелестів у верховітті дерев. Ліс ожив, заворушився, загомонів…

— А він… не вирветься? — запитав Кан, перед яким невідступно стояли налиті кров'ю Бретмюллерові очі. — Було б цікаво зустріти його на цій стежці.

— Це неможливо.

— «Неможливо!» — передражнив Кан. — Я читаю: «Бретмюллер лежить крижем, як покійник». А за секунду він трощить шибки і вривається до кімнати!

— І це вже вдруге. — Абст помовчав. — Відверто кажучи, я гублюся в здогадах. Дивно, дуже дивно. Зрештою, причини з'ясуються.

— Коли ж?

— Скоро… — ухилився од відповіді Абст. — А ось ми прийшли!

Промінь ліхтарика освітив сіру бетонну стіну, обшарив її, ковзнув убік і затримався на широких двостулкових дверях з пандусом — у такі можна ввозити коляску з хворими.

— Хто? — почулося з пітьми.

Абст мовчки спрямував ліхтарик на себе — освітив груди, плечі, лице.

— Проходьте, — сказав голос.

Відвідувачі підійшли до дверей. Абст натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинилися.

Вони попрямували коридором, проминули ще одні двері й опинилися в невеликій кімнаті.

Бретмюллер, зв'язаний, точніше сповитий широкою брезентовою стрічкою, лежав горілиць на низькому клейончатому топчані, що займав усю протилежну стіну кімнати.

Його заросле підборіддя було задерте догори, щелепи міцно стиснуті, широко розплющені очі зосереджено дивилися в якусь точку на стелі.

— При пам'яті? — Кан нерішуче зупинився посеред кімнати.

Абст похитав головою. Підійшовши до Бретмюллера, прикрив його очі долонею і одразу відхилив руку. Хворий не реагував.

— До сьомої, — наказав Абст служителю, що мовчки стояв біля дверей. — Приготуйте все, як завжди. Повний комплект. Не забудьте каву й сигарети.

— Він їстиме? — запитав Кан.

— Гадаю, ні. — Абст скривив губи. — Проте так треба…

Він провів Кана до затишної кімнати з м'яким ліжком: один із служителів порався біля каміна, роздмухуючи вогонь.

У коридорі пролунали кроки. Четверо санітарів внесли хворого, поклали на ліжко і пішли.

Зайшла жінка. Кан кивнув їй. Та вклонилась.

— Забинтуйте йому руки, — наказав Абст.

— І голову? — перепитала жінка, оглянувши брудну пов'язку на Бретмюллеровому чолі, що зсунулася.

— Тільки руки! — Абст нетерпляче облизав губи. — Руки він побачить, голову — ні. Розпочинайте!

Лице у жінки зарум'янилося. Вона спритно обмотала бинтом спотворені й закривавлені кисті хворого. Абст підійшов до столика з інструментом, впиняв з кишені коробочку ампул, відломив у однієї кінчик і втягнув шприцом рідину з ампули. Помічниця оголила й протерла спиртом Бретмюллерові плече.

Абст майстерно зробив укол.

Коли він повторив ін'єкцію, вприснувши ще одну дозу, у жінки затремтіли губи. Вона взяла вату, щоб протерти місце уколу, але Абст витяг з коробочки третю ампулу.

— Дев'ятсот тисяч! — прошепотіла вона.

Замість відповіді Абст знову встромив голку шприца пацієнтові в руку.

Служитель одвіз столик з медичним інструментом, вкотив інший. На ньому стояли тарілки з обідом, пляшка якоїсь води, висока вазочка з апельсиновим желе.

Не минуло й десяти хвилин, як дихання хворого уповільнилося, стало рівніше й глибше. Губи розтулилися, на обличчі виступив слабкий рум'янець.

— Час! — скомандував Абст. Він обернувся до Кана: — Препарат уже діє. Сьогодні все скінчиться швидше. Хочу ще раз нагадати: обережність!

Жінка хутко розповила Бретмюллера. Брезентові стрічки зняли й винесли в коридор. Абст надів білий халат і шапочку.

Вираз очей у Бретмюллера поступово змінювався. Ось хворий повернув голову й оглянув кімнату. Побачивши Абста, зробив спробу підвестися. Служителі допомогли йому сісти, під спину поклали подушки. Потім вони вийшли.

Абст підійшов до хворого, взяв його за руку.

— Сьогодні у вас молодецький вигляд, — сказав. — Пульс близько норми. Словом, діло йде вперед. Скоро ви одужаєте.

— Та я зовсім ослаб, — мовив хворий. — Паморочиться в голові, все пливе перед очима. Ні, ні, не переконуйте мене — я почуваю себе щодалі гірше.

— Дрібниці, — Абст підбадьорливо всміхнувся. — Запевняю, найважче позаду. Лікування йде успішно. І ось доказ: я привіз до вас гостя.

— Я впізнав пана Фрідріха Кана, — байдуже сказав Бретмюллер. — Пан Кан бажає допитати мене? Я згоден сказати все, що знаю.

— Чудово! Ви продовжите свою розповідь, вам поставлять запитання. Але спершу треба пообідати.

Бретмюллер похитав головою.

— Не можу, — прошепотів він. — Мене нудить при самій згадці про їжу. Я нічого не їстиму.