У нього ще багато сил. Тільки холодно. Хочеться вибратися з води, відчути під ногами підпору, зігрітися. Він заспокоює себе: тепер це лише питання часу.

Лежачи у воді, він відпочиває. І раптом промінь світла зник.

Стрепенувшись, Карцов дивиться в тунель, та бачить вдалині тільки малопомітну зелену смужку.

Заколисаний тишею і спокоєм, він забув про приплив. А вода підкралася, залила розколину.

Швидше до виходу, поки ще лишилася плямка світла!

Кинувшись уперед, Карцов наштовхнувся на виступ Ще гребок — і знову перешкода. Звідки вона? Зовсім недавно її не було.

Він пригадує. З тунельного купола спускалося щось схоже на кам'яну торочку. Годину тому, коли він плив у тунель, «торочки» на метр не вистачало до води. Тепер, під час припливу, вона перегородила тунель.

Єдина можливість досягти виходу — це пірнути. Та до розколини метрів тридцять. Не пройти їх під водою в напівтемряві вузького коридора, та ще проти припливної течії!

Карцов у пастці. До відпливу з грота не вийти.

Карцов підносить руки до лиця і не бачить їх. Навколо темрява.

Поверхня води нерухома. Та ноги відчувають її рух на глибині. Вода прибуває.

Що коли склепіння грота низьке і кожен приплив заповнює його вщерть? Якщо таке станеться — Карцов приречений. Поки не пізно, треба обстежити грот — можливо, він наскрізний і другий отвір ще не залито.

Він робить кілька обережних гребків. Витягнувшись, ковзає по воді. Досі в гроті було тихо. А тепер до вух долинає слабкий плескіт.

Уточнивши напрямок, Карцов підгрібає. Сплески чути виразніше. І ось пальцями Карцов торкається каменю.

Тепер він рухається, гребучи однією рукою. Другою весь час веде по стіні.

Він пливе дуже довго. Навколо суцільна темрява. Вода, вода, і нескінченна гладка скеля…

Ніколи ще Карцов не був так близько до відчаю. Він сліпий. Сліпий — значить безпорадний. Йому здається: тільки-но він плив повз місце, зручне для виходу з води, — досить було простягнути руку, і він намацав би в скелі виступ, карниз, тріщину. Він не зробив цього і втратив останній шанс.

Та він пливе. Безустанку рукається вздовж стіни, метр за метром, обмацуючи її поверхню. В пальцях, що зробилися такими чутливими, зосередилась уся його воля.

Несподівано Карцов завмирає. Здалося: в глибині, біля опущених ніг вода розбурхалася, звихрилася, ніби поблизу промчало величезне тіло. І почувся дивний звук: удар чи клацання.

Що це? Притиснувшись до скелі, Карцов жде.

А пам'ять люб'язно підказує:

«Тіло у нього було цеглисто-червоне, метрів шість завдовжки, на голові щупальця, вирячені очі — кожне око завбільшки з гарматне ядро великого калібру. І дзьоб! Гачкуватий, він вистрибував з якоїсь порожнини в голові і лиховісно клацав. Коли величезні кліщі розкривалися, вони, здавалося, могли обхопити грот-щоглу».

Доповідь командира французького корвета «Алектон» про зустріч із стопудовим кальмаром становить лише одну сторінку грубого тома, в якому зібрано все те, що відомо про страховисько океанських глибин.

Карцов ніби перегортає сторінку за сторінкою. Новий епізод. Тепер розповідає командир британського фрегата «Дедалус».

«Посеред хвиль пливла величезна товста змія, звівши голову приблизно на метр над водою… Кілька хвилин ми дивилися на гігантську змію, але вона жодного разу не опустила у воду темно-коричневу, півметра завтовшки голову з жовто-білим намистом навколо шиї. Довжина тулуба метрів двадцять».

Скільки таких свідчень! Та й сам океан коли-не-коли викидає на берег для загального огляду то кальмара розміром з автомобіль, то шматок щупальця невідомої тварини, завтовшки добрих три чверті метра…

Причаївшись біля скелі, Карцов напружено слухає тишу. Холодно. Він зовсім задубів. До того ж скорчило руки. Карцов обережно масирує пальці. І раптом, рвонувшись, несамовито кричить, тіпається. Його ноги обплутало щось холодне, слизьке.

Не відразу збагнеш, що це тільки водорості, котрі занесла сюди течія. Поборовши страх, він опускається під воду, скидає з ступнів цупкі петлі.

І знову пливе вздовж стіни. Темрява. Тиша. Невидима вода в невидимій скельній чаші. І в ній людина, що наперекір усьому бореться за життя.

Поступово стіна робиться вугластою, ребристою. Дедалі частіше зустрічаються западини. Увага! Тут можуть бути несподіванки.

Карцов уповільнює рух, ретельніше обмацує камінь. Незабаром долонею намацує тріщину. Квапливо «оглянувши» її руками, він визначає: тріщина починається під водою. А як далеко сягає вгору? Це поки що невідомо. Та безперечно — вгорі вона ширшає.

Притиснувшись до скелі, він жде.

Ось коли відчувається справжня сила припливу. Вода прибуває швидко, і Карцов разом з нею підіймається вздовж тріщини. Так, вона стає ширша й глибша. Незабаром у неї можна буде пролізти.

Ще трохи вгору. Так, добре. Він влазить у кам'яну щілину, дряпається на скелю. Мерщій, мерщій!.. Йому ввижається, хтось поспішає слідом, от-от дожене.

А тріщина росте. Спочатку вона підіймалася майже вертикально, а тепер усе більше відхиляється вбік. Повзти легше — Карцов уже не ранить плечі об гострі прискалки.

Вода лишилася далеко позаду. Серце калатає ритмічніше. Обравши зручний майданчик, він з насолодою лягає. Яка страшенна втома!

Відпочиваючи, Карцов обмірковує план дій. Треба обстежити підземелля. Хто знає, чи не знайдеться хід до скельної верховини. Якщо пошуки нічого не дадуть, він повернеться до води і під час відпливу випливе через розколину.

Пора братися до діла. Карцов обережно рачкує, щоб не забитись об склепіння головою, підіймає руку. Рука не відчуває перешкоди. Сівши навпочіпки, підіймає другу руку, трохи випростовується. Потім підводиться на весь зріст. Над ним порожнеча.

На деякий час він розгубився. А втім, усе дуже просто: краї тріщини, по якій він повз, розійшлися. Нічого страшного. Зараз він визначить напрямок і спуститься до води. Мабуть, незабаром почнеться відплив. Не варто витрачати сили. До того ж легко й заблукати.

Але де вона? Він добре пам'ятає — вода ліворуч. Отже, з протилежного боку стіна. Треба намацати її…

Карцов ступає крок праворуч. Ще крок. Стіни нема. Ану, ще один… Ні, не можна! Він віддаляється од води. Вода — це порятунок. Коли почнеться відплив і розколина стане вільною, в грот проникне світло. Поблизу води він помітить світло і легко вибереться на волю. Якщо ж він загубить воду, дороги назад не знайти.

Закинувши голову, Карцов нерухомо стоїть у темряві. Чи справді вода ліворуч? Може, він випадково збочив, коли піднімався із скелі?

Треба перевірити.

Він сідає навпочіпки, нишпорить по скелі руками. Шукає камінець, щоб жбурнути туди, де, за його розрахунком, має бути вода. В мертвій тиші підземелля сплеск пролунає досить гучно. Напрямок буде визначено. Все це нескладно. Потрібен лише камінець.

Та каміння нема. Жодного камінця. Під долонями гладка скеля. Що ж, це зрозуміло. В гроті не буває дощу. Тут не дмуть вітри, не палить сонце. Скеля не руйнується. Звідки візьметься каміння?

Ставши на коліна, він механічно обмацує кишені. Звичайно, нічого потрібного. У нього тільки пакунок з харчами та ніж. Ну, з ножем він не розлучиться ні за яких обставин… А що коли спробувати відколоти ним прискалок?

Карцов розкриває ніж. Пальці обмацують кам'яну підлогу. Ось, здається, щілина. Він засовує в неї лезо, легенько натискає. Трошки сильніше… Камінь не піддається. Ще трохи… Ні, небезпечно — ніж можна зламати.

Знову кілька марних спроб! Тоді він виймає пакунок з їжею. Джабб казав про цукор та шоколад. Тепер вони знадобляться.

Карцов намагається розкрити пакунок. Нелегке завдання — розірвати руками мішок з міцної прогумованої тканини. Карцов так хвилюється, що забуває про ніж… Нарешті мішок розрізано. Так, ось шоколад — дві великі плитки. Ось цукор — вісім шершавих кубиків. А що це? В руках у Карцова нагель. Зрозуміло, навіщо поклав його Джабб: нагель відіграє роль грузила.