— Тріумвірат? Ви маєте на думці…

— Росіян, британців та янкі! Я мрію про час, коли нарешті їх буде зламано Ось заплющую очі й бачу: фюрер підіймається з-за столу; зім'явши воєнні карти, шпурляє в корзину для сміття. Урочисто проголошує: «Quod erat faciendum!» Це латинь, Рейнхельт. «Що й треба було зробити!»

Карцов нахиляє голову.

— Ну, а якщо станеться неймовірне і битву буде програно? — веде далі Абст. — Що тоді?

Карцов знизує плечима.

— Напевно: «Honesta mors turpi vita potior!»[30] Чи не так?

— Та ви скарб, Рейнхельт! — регочучи вигукує Абст. — Подумати тільки, виросли серед варварів, а латинь знаєте, як рідну мову!.. Цитату ви навели чудову, але вона не годиться. Звичайно, ми переможемо. В Німеччині фюрер кує нову зброю перемоги. Ті, хто на фронті, також діють не покладаючи рук. Сказане стосується і нас з вами. Ми робимо велику справу. Запевняю, незабаром ми добряче попсуємо нерви нашим ворогам. Що б ви сказали про зброю, яка поражає в повітрі, на воді, під водою, поражає беззвучно, незримо, без промаху?..

— Це дуже цікаво, шеф! Ви, я бачу, не тільки лікар, але й талановитий технік.

— Машину придумали інші. А я тільки випробовую її… Так ось, — веде далі Абст, — я прийшов, щоб сказати: нас жде напружена робота. Найближчим часом я сподіваюсь гостей. Серед них мої друзі і дехто з начальства. Вони приїдуть подивитись наше сховище. А потім усі ми візьмемо участь у важливій операції. І я прошу вас подвоїти старання по лікуванню фрейлейн Рішер. До їхнього приїзду вона повинна видужати… До речі, ви матимете змогу негайно ж поїхати.

«Негайно поїхати!» Після розмови з Мартою Карцов чудово розуміє смисл цих слів.

— Який термін, шеф? — запитує він, намагаючись, щоб голос лунав буденно, рівно.

— Не більше тижня. Сім-вісім днів.

— Я старатимусь.

— Чудово. Поспішайте, Рейнхельт. Вас давно ждуть у Німеччині.

— Дякую. Одне запитання: я вирушу разом з фрейлейн Рішер?

— Вона залишиться. Деякий час вона буде тут. Ви зустрінетеся з нею пізніше, через півроку. У вас буде про що поговорити, правда?

І Абст дружньо поплескує Карцова по коліну.

— Дякую, шеф. — Карцов збентежений. — Ви вельми добрі до мене. Я б хотів віддячити вам тією ж монетою.

— Ви й так робите достатньо, Рейнхельт… Тепер про те, що стосується особисто вас. У крихкій шкаралупі ви подолали десятки миль бурхливого моря. Витримавши це випробування, ви показали себе дужою і вольовою людиною.

— Я тільки намагався врятуватись.

— Ну, ну, не прибіднюйтесь!.. Потім ви ризикнули — залишили шлюпку й попливли, щоб дістатися до скелі. Ви були виснажені, в морі ревів шторм, та ви витримали. Ви допливли, а той, другий, не зміг. І я роблю висновок: ви не тільки вольовий чоловік, але й чудовий плавець. Ось я й подумав: а що коли наш молодий, енергійний лікар навчиться працювати під водою? Чим він гірший за Глюка або, скажімо, за мене самого? Треба тільки, щоб він навчився користуватися респіратором, підводним движком та іншими пристосуваннями… Я правильно міркую?

— Авжеж, шеф.

— І у вас є таке бажання?

— Я згоден, — відповідає Карцов. — Більше того, вашу пропозицію я розцінюю як велику довіру до мене. Мої акції ростуть!

— От і чудово! — Абст підводиться. — Тренування розпочнете завтра. Я дам вказівки Глюкові. Він буде вашим інструктором.

— Глюк — славний хлопець.

— Чудово! — повторює Абст. — А тепер прийміть ще одного до вашої групи… Заходь! — каже Абст тому, хто весь цей час стояв у коридорі.

Чоловік переступає поріг. Він у фланелевій сорочці і в'язаних штанях.

Карцов вдивляється в його темне від загару обличчя, обрамлене кучерявим чорним волоссям, і, хоча чоловік переодягнений, він упізнає одного з тих, кого недавно зустрів у тунелі.

— Його звуть Бруно, — каже Абст. — Лягай, Бруно! — Він рукою вказує на нари: — Лягай і спи!

Чоловік іде до нар і лягає горілиць, розкинувши руки, спокійно заплющує очі.

— Бідолаха! — зітхає Абст. — Скільки не ходили біля нього — ніяких зрушень. На жаль, безнадійний. Завтра ви дослідите його, Рейнхельт, і доповісте.

І він виходить.

Залишившись на самоті, Карцов сідає на ліжко, стискує долонями голову.

Так минає кілька хвилин.

Новачок спить, рівно й глибоко дихаючи.

Карцов нахиляється до нього, розглядає його лице, чоло, очні яблука, щільно закриті червонуватими повіками, вилиці, скроні.

Ніяких слідів операції.

Він ще ретельніше вивчає обличчя людини. Праве віко чисте. А на лівому, вгорі, майже під самою бровою невелика темна шкурочка. Немов присохла грудочка бурої грязі.

Кров!

Ось звідки проник у мозок тонкий ріжучий інструмент. Абст розправився з новою жертвою. А в підземеллі ждуть своєї черги ще четверо. Завтра, ні, може, ще сьогодні їх спіткає та ж сама доля.

У новачка оголено частину грудей. На темній шкірі фіолетові смуги. Татуїровка? Карцов розстібає комір його сорочки. Так, татуїровка. В центрі грудей майстерно зображено схрещені весла й водолазний шолом з круглим ілюмінатором. А під малюнком текст: «Матір божа, оберігай славного хлопця Бруно Гарріту. Спеція, 1938 рік».

Напис італійською мовою.

Карцов повільно йде в кінець печери. Зупиняється біля плавця під табличкою «Марко». У того кругловиде лице з м'яким профілем, пухлі губи, русява борода. А очі, пам'ятає Карцов, блакитні, великі. Колись у них жила, мабуть, хитрувата сміховинка…

Хто він — серб, болгарин? Можливо, українець?

Поруч лежить Зігмунд — цей, напевно, поляк. Сюди можуть привезти й росіян, і американців, і англійців!

Карцову здається — він бачить німецькі табори військовополонених з юрбами приречених, бачить Абстових агентів, котрі перегортають картотеки, опитують в'язнів, мацають їхні м'язи… «Людський матеріал» відібрано. Це фахівці, котрих не треба вчити працювати під водою. Їх вивозять і на підводних човнах транспортують сюди. Полонені не хочуть служити ворогові? Та Абстові й не потрібна їхня згода. Коротка безпомилкова операція — і загін слухняних смертників-торпедистів готовий. Вони не виявляють невдоволення, сумнівів, страху!..

Карцов бачить міста в руїнах, палаючі села, висаджені в повітря заводи, палаци, бібліотеки. І скрізь — трупи, тисячі трупів. Ті, що лишилися жити, будуть приречені на рабську покірність і отупіння. Адже переможцям потрібна робоча худоба. Таке, за Гітлеровим задумом, скоїться в Радянському Союзі, потім у Європі і, нарешті, в усьому світі.

Чи варто дивуватися з того, що чинить у своєму таємному лігві Артур Абст? Те, що він робить з кількома десятками людей, Гітлер має намір зробити з мільйонами.

Карцов повертається і чвалає у свій куток. Сівши на краєчок ліжка, виймає з кишені сигарету.

Раптом він схоплюється, стискає кулаки. Він збагнув, навіщо Абст запропонував йому вивчити ремесло водолаза. Його, Карцова, буде знищено не одразу, ні. Спершу йому зроблять операцію, і він займе місце на цих же нарах!

Карцев зашнуровує на нозі довгий широкий ласт.

— Не дуже туго, — попереджає рудобородий.

— Знаю. — Карцов намагається вдати такого собі самовпевненого дилетанта. — Знаю, дорогий Глюк. Головне, щоб ця штука не впала з ноги. Тому й прив'язую її міцніше.

І він удає, ніби з усієї сили стягує шнурок.

— Ану, облиште! — Глюк рішуче розпускає шнурівку. — Щільніше не треба. Якщо перетягнете, судорога зведе стопу, а то й усю ногу. Бовтатиметесь, як падло в ополонці. Добре, коли поруч опиниться партнер і витягне з води. Ну, а якщо ви один-однісінький відпливли на милю од берега, а в респіраторі нема вже кисню? Що тоді? Каменем підете на дно. Запам'ятайте, лікарю: під водою не жартують!

Смакуючи подробиці, він розповідає про випадки, коли водолази гинули від кисневого сп'яніння або отруєння вуглекислотою, від баротравми легень, кесонної хвороби, від зубів акули чи просто від переохолодження організму.